Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Дефіс

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

I’m all talk with a thorn in my side
I got a real big heart that I’m willing to hide

Насправді, Дазаю варто було віддати належне: він спробував не просто “зробити вигляд”. Він чесно написав свій звіт про останню закриту справу й тільки потім знову відволікся. Бісів Кунікіда, простий, як монетка у п’ять єн – кожну думку, кожен відтінок емоції можна по обличчю зчитати, а не дурний же, далеко не дурний.

“У чому справа?”

Справа була у тому, що завтра Одасаку було б двадцять п’ять. Гарна цифра, солідна така. Чверть життя, наче усім було відміряно рівненько по сотні років, які було так легко ділити на чверті й половини. Одасаку було б двадцять п’ять і він мабуть вже написав би свою першу книжку і взявся б за другу. Діти вже ходили б до школи, наймолодша Сакура восени пішла б у перший клас. Мабуть, Ода допомагав би їм з уроками і ходив би на усі їхні шкільні зібрання й свята. Але ось у чому фокус : Оді не виповнилося двадцять п’ять, йому не виповнилося й двадцяти чотирьох років. Оді Сакуноске було двадцять три, коли він загинув.

А Дазаю наступного червня виповниться двадцять два.

На Одине двадцятидворіччя Осаму подарував йому пляшку віскі.

– Дороге напевно… – сказав тоді Одасаку.

– Ой, не зважай, – відмахнувся від нього Осаму. Права рука боса Портової Мафії міг дозволити собі не дивитися на цінник.

– Господи… – зітхнув Анго, – ти гадки не маєш як це працює, так?

– Що? – Дазай навіть трохи образився, він вважав, що в нього є деякий хист до обирання подарунків.

– На твій день народження він тепер теж має подарувати тобі щось дороге, – втомлено пояснив Анго. – Соціальний етикет.

– Оу, – здивовано промовив Дазай. – Ну, Одасаку, в тебе все ще є усі шанси, що я не доживу, так що не парься.

– Я все ж таки трохи “попарюся”, якщо ти не проти, – посміхнувся Одасаку.

На свій вісімнадцятий день народження Дазай отримав загорнуту у хрусткий папір книгу.

Дев’ятнадцятий, двадцятий й двадцять перший дні народження він вже не святкував.

Дазай кинув погляд на офісний годинник. Нічого незвичайного, білий циферблат й темний пластиковий корпус, стрілки невпинно підбираються до п’ятої години вечора. Осаму несподівано для себе згадав, що сьогодні взагалі-то п’ятниця, а значить над відмовкою про те аби піти раніше можна особливо не мудрити. Він піднявся зі свого крісла, намагаючись якомога менше шуміти, наче Кунікіда, сидячи навпроти нього, міг не помітити, що Осаму збирається злиняти.

– Папери збери, – кинув Доппо, не піднімаючи очей від екрану ноутбуку. Мабуть, був не у настрої сваритися й читати моралі.

Дазай скривив обличчя у напускному роздратуванні, але все ж таки зібрав папери зі свого столу в охайний стосик й тільки потім вислизнув з офісу, прихопивши з вішака пальто.

Якогось чіткого плану в нього не було, тільки сподівання, що кілька годин вештання тьмяно освітленими вулицями Йокогами вистачить на те, аби придумати що робити до завтрашнього ранку.

Вітер , що зустрів його на вулиці, був східний і тому солоний. І холодний. Влітку східний вітер був справжнім спасінням, він приносив прохолоду й свіжість з затоки у розпечені квартали міста, але взимку він наганяв вогку мряку, що забиралася під одяг, як не кутайся. Але до зими лишалося ще трохи більше місяця, хоча вітер вже пробирав до кісток. Дазай похапцем підняв ворот пальто й звернув до знайомого провулку.

Мабуть, усі портові міста були схожими одне на одного: широкі й узгоджені вулиці, що перетиналися строго під гострими кутами – для центрів та хаос вузьких провулків коло порту, там де місто було найжвавішим й найживішим. Зараз його тягнуло саме до порту, до моря. Хотілося вдивлятися у холодну темноту над водами затоки й вдихати її крижане та солоне повітря повними грудьми.

Дазай блукав безкінечними мостами й набережними кілька годин аж поки не зрозумів що починає замерзати. Він кинув погляд на темні хвилі Токійської затоки й мимоволі здригнувся. Ні, топитися сьогодні не хотілося, хоча, з такою температурою води самовбивство мало усі шанси бути успішним. Але навіть з цим лізти у крижану воду Дазай не став, натомість почавши роззиратися навкруги у пошуках будівлі повище.

Офісна багатоповерхівка за два квартали здалася йому підходящим місцем для суїциду. Та й панорама міста з неї мала відкриватися непогана.

“Одасаку би, – розмірковував Дазай, піднімаючись по сходах, – не схвалив”. Чесно кажучи, Ода би не просто не схвалив, Ода би образився й не розмовляв ви з Дазаєм до кінця життя. Осаму навіть пробило на цинічний смішок від цієї думки.

На даху було ще вітряніше ніж унизу, але його це не дуже схвилювало, він клацнув клавішею виклику й притуливши телефон до вуха, сперся на поручча, якими був огороджений дах.

Кунікіда відповів через три протяжних гудки. Дазай вже якраз почав роздумувати чи буде він дзвонити ще раз, чи треба було йому дзвонити взагалі і не легше було б скинути виклик вже зараз.

– Що? – він досі в Агенції – подумав Осаму – досі розбирається з тією горою звітів.

– “Вічний спокій”, шість букв.

– Смерть , – Доппо не знадобилося навіть секунди на роздуми.

Дазай посміхнувся:

– Швидко ти.

– В тебе банальний вибір слова, – у динаміку телефона зашаруділо, наче Кунікіда змінив позу. Дазай відсторонено подумав, що мабуть він зняв окуляри аби дати очам трохи відпочити. – Спробуй ще.

– Хм, – Осаму оглянувся навкруги, шукаючи ідею. – Знаєш, давай ліпше за твоїм профілем. Ось тобі математична задачка… – Кунікіда на це гмикнув, але не перебив. – Значить, розрахуй мені вірогідність летальності падіння з, – пауза аби порахувати, – семиповерхового будинку.

– Надто багато змінних. На що падати, з якою швидкістю, чи є вітер…

– Ну, вітер є. Східний. А падати на… – Дазай перегнувся через поручні, – на асфальт. Там парковка. Ні, чекай, там ще газон є…

– Ну от, багато змінних. Тим паче, що вітер ще навколо будинку закручується…

– Боже, які складності, навіть вбитися вже без усіх цих розрахунків не можна!

З телефону почувся смішок:

– А що сталося з ідею парного суїциду з прекрасною пані?

– В мене був тяжкий день.

– Розумію, стільки стресу на роботі, ще й з твоїм трудоголізмом…

– Як давно ти став такою язвою? Ти ж наче маєш мене відмовляти від самогубства?

– В мене був тяжкий день. До того ж це не те що ти хочеш від мене почути.

Запала пауза . Дазай намагався зрозуміти, а що саме йому б хотілося почути, Кунікіда шарудів паперами.

– Тобі довго ще зі звітами?

– Не дуже. Усе нагальне я вже заповнив.

– Хочеш… Хочеш випити?

– Хм, – пауза довжиною у погляд на годинник. – Хочу.

Дазай беззвучно видихнув, він навіть не помітив, що затамував подих чекаючи відповіді.

– Знаю я одне непогане місце…

Це не “Люпін”, він ще не настільки жалюгідний. Просто ідзакайа за три квартали від Агенції, достатньо тиха аби навіть п’ятничного вечора там не було натовпу.

Кунікіда згідно гмикнув на виголошену адресу, погоджуючись з його вибором.

– За півгодини коло Агенції. І, Дазаю, – додав Доппо, – не смій запізнюватися.

– У жодному випадку! – він клацнув кришкою телефону, закінчуючи розмову.

Півгодини? Малувато, якщо чесно… Він кілька десятків секунд розглядав панораму нічної Йокогами, роздумуючи над тим, який же маршрут обрати. Що ж, п’ять хвилин – ще не запізнення.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь