Вирішила написати Оріджинал фанфік по фандому “Backrooms’
День 1
Навколо все таке дивне, я навіть не знаю чи ще живий. Все занадто сюрреалістично, такого бути просто не може. Це найбільша нісенітниця зі всіх, що я коли-небудь переживав. Не пам’ятаю нічого до цього моменту, нічого, окрім різкого відчуття простору, свободи, відчуття того, що я злетів кудись дуже далеко від планети, невагомість. Розум відключився на ті секунди, які здавалися мені вічністю, коли завис між реальністю та ілюзією, не тямлячи абсолютно нічого. Деякі опишуть цей феномен як втрата свідомості, але це не так, я цілком можу заперечити це твердження, бо відчував, що мозок функціонує та здатен щось відчути.
Я наче провалився в незакінчену кролячу нору, як то Аліса з твору «Аліса в країні див».
Як я вже казав, я випав з реальності. Не пам’ятаю те, як саме це сталося, але перехід відбувався безболісно до того моменту, доки тіло не відчуло удар об землю, достатньо тверду, хоч кожен її міліметр був щедро покритий жовтим, повністю просоченим сирістю, ковром. Від нього несло затхлим запахом. Так смердять коври в під’їздах, які для чогось розстеляють там мешканці. Запах був до нестями жахливим, від нього свербіло та кололо в носі.
Я відкрив очі, намагаючись побачити де я та визначити своє місцезнаходження.
Мені здавалося, що яскраве сонце заважає підняти повіки, доки у вуха не потрапив різкий тріск світильників. Це було не сонце, це були старі, пожовклі від часу люмінесцентні лампи, які достатньо часто можна зустріти в коридорах лікарень, шкіл та інших приміщень.
Першим, що я усвідомив, було наявність дуже дивної атмосфери. Я не можу пояснити те, що не зрозумієш не побувавши тут особисто, це як пояснювати відчуття з снів. Спробуйте уявити яскраве відчуття з сну, перенести його в реальність. Не виходить? Про що я й кажу.
Все, що можу описати, це відчуття невеликої паніки, яка живе десь глибоко в шлунку, яка неймовірно давить на психіку. І цієї паніки не достатньо для повноцінної панічної атаки, її достатньо тільки для того, щоб повільно дерти стінки живота та горла, залишаючи по собі гарячі сліди. Стіни, обклеєні такими ж жовтими як і коврик шпалерами, з невигадливим малюнком, давили на голову не гірше власних емоцій. Такі візерунки на стінах зустрінеш хіба що в хатах самотніх бабусь.
Звук від освітлення також немало нагнітав.
Я опинився тут без речей, без їжі, ось, тільки ручка та записник залишилися, які завжди стояли у мене в штанях.
Довго мені тут бути? Хто мене сюди запихнув?
Я, недовго посидівши на вологій підлозі, піднявся та озирнувся. Потріскуючий звук ламп, здається, то затихав, то знову агресивно тріщав, змушуючи барабанні перетинки входити в резонанс з жахливо неприємним звуком.
Мені не залишалося нічого окрім того, щоб вирушити вперед, в незвідані жовті коридори.
***
Вже минуло декілька десятків хвилин, я нічого не знайшов. Безкінечність – єдине, що я можу сказати про це місце, хоча ні, безкінечність, безвихідь, смерть, ось що я відчуваю, проводячи тут численні секунди.
Здається, я починаю втрачати оріентування у просторі, ходячи туди сюди ідентичними, як дві краплі води, кімнатами. Дивно, що я не натрапив на жодні двері, які вели б хоч кудись. Я юнак достатньо високий, десяти сантиметрів не вистачає для того, щоб дістати головою до дверної рами, але це місце… Щоб ви розуміли, тут усе в два рази вище, ніж у стандартних будинках. Цей факт надає цій жовтій аномалії ще більшого жаху, ти відчуваєш себе мізерним, в порівнянні зі всім навколо.
Найгірше шо можна тут відчути, це пристальний погляд чогось на твою спину. Я не вірю, що тут водиться щось живе, бо за стільки часу блукання не знайшов жодного павука, а вони, як нам у школі розказували, є всюди та завжди. Мертве місце, застояне повітря, хлюпаючі звуки під ногами.
***
Про час не буду розповідати, я перестав відчувати його плин. Не буду ж я на пальцях рахувати кожну секунду. У мене є наручний годинник, але з ним трапилась якась в біса страшна чортівня… Навіть не хочу згадувати те, що я побачив, коли рефлекторно підняв зап’ястя перед очима… Це страшно, стрілки просто невпинно крутилися. Всі три бігли швидше , ніж я міг вловити очима та розгледіти. Після цього я просто витягнув звідти запчастину, яка керувала рухом, але паранормальщина не зупинилася, стрілки продовжили несамовито мотати кола.
***
Я його поламав. Я зламав годинник, розтрощив. Після того, як стрілки зійшли з розуму, я вирішив залишити пристрій в кишені. Жахлива ідея. Найгірше, що мені могло прийти до голови, це залишити клятий годинник в кишені. Цей гад почав видавати звуки в десятки разів голосніші за лампи, до монотонного тріску яких я вже звик. Він пищав на таких частотах, що вуха молили про смерть. Закривши їх руками, що зовсім не покращило ситуацію, я довго здогадувався про винуватця цієї звукової атаки. Згадавши про недавній інцидент, я вирішив перевірити його, і це виявилось правильним вибором. Я відразу викинув його, бо здавалось, що звук зараз проріже руку, в якій я міцно стиснув диявольську штукенцію. Все вмить стихло. Яке полегшення я тоді відчув, словами не передати…
***
Мені хочеться спати. Я пройшов за сьогодні більше, ніж коли-небудь. Очевидно, ніг завтра відчувати не буду. Забув розповісти, не все тут освітлене, як можна було подумати з самого початку, де-не-де, виявляється, є закутки, у які світло не досягає. В придачу, там ще й прохолодніше, переночую там.
***
Що написати..? Добраніч?