Дезмонд. Початок.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Стоячи в білосніжному кабінеті високо поверхової офісної будівлі, в голові у Дезмонда була лише одна думка: «Він мене зараз знайде, потрібно щось робити!».
З великою силою відчинились білі дерев’яні двері. Чоловік в темно-синьому костюмі, вже стояв на порозі. Його прокурений цигарками голос ласкаво протягнув:
– Дезмондеее, де ти, негіднику? Ти ж знаєш, що я тебе все одно знайду
Стоячи біля вікна, парубок шоковано поглянув на чоловіка:

«Поки що він мене не бачить, мені не можна ворушитись».
З кожної секунди, чоловік тільки лютішав: – Дезмонде, припини бавити зі мною в хованки!
Дезмонд продовжував стояти спокійно, але якщо чоловік щось жбурне в його бік – хованка викрита.
-Що Дезмонде, герой більше не поруч з нами? Заховався від поганого дядька наче миша?
«Не потрібно реагувати на слова, потрібно діяти»- подумав юнак помічаючи, що вже пітніє.

 

Глава 1

За кермом металево-сірого пікапу сидів вісімнадцяти річний брюнет з блакитними очима. Його холодний погляд був направлений лише на дорогу. На радіо почала грати знайома хлопцеві пісня, тому він невимушено почав підспівувати.

Під’їжджаючи до вкритого гранітом, головного корпусу коледжу в якому навчався, спів припинився, а настрій помітно почав псуватись: «Знову це місце».

Паркуючись біля високої споруди гуртожитку, юнак помітив, що на сходах його очікувала знайома йому дівчина, це була Кімберлі Клоуд.  Деякі пасма її темного, довгого волосся пофарбовані у бузковий колір. На її мініатюрних вухах красувались тонелі з невеличким діаметром, а на витонченому, симпатичному обличчі був присутній пірсинг у зоні правої брови та лівої ніздрі. Юнак ніколи не розумів чим їй подобається образ неформали та чому в неї шалена пристрасть до темного одягу. Проте підозрював, що таким чином Кімберлі намагається бути унікальною.

Виходячи з машини, він помітив, як на її обличчі з’явилась легка посмішка. Кімберлі встала зі сходів та почала повільно іти на зустріч до хлопця. Коли обидва опинились в метрі один від одного, м’який милий голос пролунав:

– Привіт Дезмонде, давно тебе не бачила.

– Привіт Кім, як ти? Як провела канікули?

– Добре, якби не перескладання з кібербезпеки. Довелось приїхати на тиждень раніше.

– Професор Макайриш не оцінив твої конспекти?

– Ні, він просто помітив, що в нас з тобою він один і той самий, але вирішив, що удар понесу я.

– А я тобі казав, не переписуй усе.

– Та казав… все одно не розумію що на спеціалізації «графічний дизайн» цей предмет забув.

– На моїй спеціалізації, як пам’ятаєш, він основний.

– Пам’ятаю…клятий айтішник.

На обличчі Дезмонда з’явилась широка усмішка.

Кім та Дезмонд дружили з дитинства та навчались в одній школі. Проте, коли Кімберлі повинна була перейти до старшої школи, її батькам запропонували роботу в сусідньому штаті. Таким чином її родина з Оклахоми переїхала в штат Місурі та проживала в Канзас Сіті. Не зважаючи на це, вони телефонували та  їздили в гості один до одного. Натяків на «щось більше ніж друзі» навіть не було, через різні уявлення та смаки на хлопців та дівчат. Кімберлі обожнює Оклахому-сіті, вона стала ля неї рідним містом, тому вступила саме у цей коледж.

– Дезмонде, у нас п’ять хвилин!

– Ти хотіла сказати: в тебе п’ять хвилин.

– Ти не йдеш на лекцію з кібербезпеки?

– Більше тобі скажу, я цей предмет склав екстерном. Професор Макайриш дозволив мені через те, що я довгий час заслуговував його повагу.

На обличчі дівчини з’явилась дратівливість, а в її очах, хлопець помітив заздрість.

– Ну звісно ж, клятий підлабузник.

– Не треба прогулювати заняття.

– Що тепер будеш робити?

– Планую поснідати у фаст-фуді через дорогу. Після лекції приєднуйся, я пригощаю.

– Мені подобається, коли ти таким чином хвалишся своєю стипендією. Будь готовий, я замовлю величезний, жирнючий стейк, а компанію йому складе смачна картопелька та велика кола з льодом.

Дезмонд засміявся:

– На цей раз чомусь замало. Добре, напиши мені смс коли будеш виходити з корпусу, і я замовлю це тобі.

– Не замало, просто я вже поснідала.

На обличчі юнака з’явилося легке здивування. Помітивши це, тепер засміялась Кім.

– До зустрічі, Дез!

– До зустрічі, Кім.

Юнак поглянув в слід своїй подрузі та подумки побажав їй успіхів. Раптом, він відчув дискомфорт. Склалось враження що за ним хтось спостерігає. Повернувши голову назад, Дезмонд переконався у своїй хорошій інтуїції. Недалеко від продуктового супермаркету, який знаходився в десяти метрах від гуртожитку, стояла загадкова чоловіча фігура. На ньому були одягнені чорні джинси, кросівки, спортивна кофта, капюшон якої, приховував голову незнайомця. Чорна балаклава повністю  закривала його обличчя. Заплющивши та одразу розплющивши очі, хлопець знову поглянув на це місце, але там вже нікого не було.

З дивним відчуттям Дезмонд зайшов до закладу швидкого харчування. Ще на порозі його зустрів запах міцної кави та дешевої, смаженої олії. Біля сірої барної стійки сидів патрульний, який очікував свої пончики. Отримавши велику коробку з логотипом закладу, поліцейський вдячно посміхнувся баристі та з чудовим настроєм направився до виходу. Коли він пройшов повз Дезмонда, юнак відчув солодкий, приємний аромат, який тільки посилив його апетит.

Половина столів була зайнята студентами та дорослими людьми, які так само як і він не встигли поснідати перед навчанням або роботою. Запримітивши білий стіл огороджений низькою, дерев’яною стійкою сірого кольору, який знаходився в іншій частині залу, одразу вирішив що це буде його місцем для першого прийому їжі.

Через три хвилини після того, як Дезмонд зайняв стіл, до нього підійшла усміхнена руда офіціантка:

– Доброго дня, чим можу допомогти?

Підійняв очі, хлопець помітив дивний, зацікавлений погляд. З кам’яним виразом обличчям, він відповів:

– Чизбургер, картопля фрі та кола.

Не задоволена різкою відповіддю юного красеня, дівчина продемонструвала це гримасою на своєму обличчі та пішла до кухні. Тим часом Дезмонд розглядав відвідувачів у залі в надії побачити хоч когось зі знайомих. Звісно, він нікого не знайшов, але спостерігати за людьми було не менш цікаво. Вони всі відрізнялись один від одного: «закохана пара», яка не розмовляє один з одним і роздратовано їдять, «дві подружки», які п’ють молочні коктейлі та пліткують, «двоє патрульних», які п’ють каву та обговорюють минуле чергування.

Його процесу спостерігання завадила та сама руда офіціантка, яка принесла замовлення, після якого демонстративно підморгнула правим, зеленим оком та пішла виляючи стегнами. Біля паперової обгортки картоплі фрі, хлопець помітив маленький клаптик паперу. Розгорнувши його, в око впали мініатюрні цифри номеру телефону, понад якими величезними літерами написане ім’я «Стейсі».

«А вона не здається» – подумав він відкушуючи шматок соковитого бургера.

Після сніданку, Дезмонд вперся на спинку дивану через тяжке відчуття в шлунку. Багато думок було в його голові, особливо про навчання. Про дипломну роботу, яку скоро доведеться писати, про проєкт, який повинен продемонструвати професору Макайришу, щоб збагнути чи у правильному шляху йде, про конференцію у Нью-Йорку з програмного забезпечення. Через ці думки всередині нього росла напруга.

Незабаром, на краю стола завібрував смартфон. Хлопець повільно дотягнувся до нього, та не припиняючи потік думок розблокував його. Повідомлення від аноніма, змусило його відволіктись та напружитись ще більше:

«ПОТРІБНО ПОГОВОРИТИ. ПРИХОДЬ СЬОГОДНІ САМ О 19:00 НА ЗАКИНУТИЙ СКЛАД ЗА АДРЕСОЮ: ВУЛ. ДЕЛЬ РОУД, ПЯТЕ АВЕНЮ»

«Кому знадобилось зі мною говорити? І чи говорити? Може колишній Кімберлі хоче розім’ятись?». Через декілька секунд прийшло повідомлення від подруги:

«СТРАШЕННО ГОЛОДНА! ВЖЕ ПОКИДАЮ СТІНИ ГРАНІТНОГО ПЕКЛА. ЗАМОВ, БУДЬ ЛАСКА, ТЕ,ЩО Я ПРОСИЛА»

 

Поглянувши на руду дівчину, Дезмонд хотів її покликати, але впіймавши його погляд, вона миттєво зреагувала так, ніби тільки цього і чекала.

– Чим ще можу допомогти?

– Яловичий стейк, картопля фрі, велика кола та рахунок.

Перед тим як виконувати замовлення, вона з посмішкою сказала:

– У вас чудовий апетит!

Хлопець здивовано поглянув на неї, але ніякої готовості до взаємності в погляді не було. Дівчина не його типу. Йому завжди подобались важкодоступні, горді дівчата, які мали таку самооцінку, що не брали ініціативу в свої руки. Він вважав що самодостатність та самоповага – найкращі прикраси жінки.

 

 

Побачивши їжу на столі, Кімберлі з апетитом почала її їсти. Дезмонд дивився на неї та всередині себе сміявся, адже вона нагадувала йому голодну ведмедицю, яка ніяк не може наїстися.

– Дивись не лусни. – не витримуючи сказав юнак.

– Не сьогодні! – відповіла вона з набитим ротом.

– Як лекція з професором?

– Не нагадуй мені це жахіття. Я думала що не витримаю та втечу звідти. А ти як провів час?

– Нудно.

Взявши клаптик паперу з номером телефону, він роздратовано випалив:

– Ця руда дуже набридлива!

Кімберлі почала голосно сміятись:

– Ти б краще радів, що на тебе звертають увагу.

– Хіба я потворний, щоб радіти такому?

– Я не це мала на увазі.

Раптом, до їх столу підійшла розлючена шатенка в окулярах з чорної оправи. Її рідке волосся було зав’язане у високий хвіст, а фартух мав декілька плям від кави.

– Знаєш що Кім?! Я більше не буду виходити замість тебе на зміну.

Карі очі дівчини збільшились від здивування:

– Ембер, в чому справа?!

– Я все розумію, але порахувати касу та залишити чистоту на барі можна було?!

– Вибач, я поспішала.

– Проте зараз нікуди не поспішаєш. – після цього, обурена бариста направилась до бару.

В голові у Дезмонда з’явилось безліч питань, проте задати наважився лише одне:

– Ти тут працюєш?

Зробивши глибокий вдих, дівчина відповіла:

– Так, гроші самі себе не зароблять, а стипендії не маю, сам пам’ятаєш чому.

– Пам’ятаю, ти влаштувала мітинг біля входу у корпусу через маленькі стипендії та високу плату за навчання. Але, якщо тобі потрібні гроші, чому не звернулась до мене?

– І кожен місяць їх брати в тебе? Ні, дякую!

– Чому хоча б не повідомила?

– Пробач, забігалася, нічого не встигаю, я тут лише тиждень.

– І вже отримала посаду баристи?

– Терміново потрібен був працівник. За декілька днів навчили працювати з кавомашиною, і все.

– Зрозуміло, коли наступна зміна?

– Завтра після обіду.

Дезмонд повернув голову в бік вікна від роздратованості, через мовчазність подруги. Його погляд зупинився на його машині, а точніше на тому, що відбувалось біля неї. Таємничий незнайомець  стояв вже позаду багажника пікапу.

«Тільки спробуй її пошкодити!»- подумав юнак і миттєво повідомив Кім:

– Ти подивись! Якийсь фрік мене переслідує.

Перевівши погляд до вікна, на її обличчі з’явилось нерозуміння:

– Де?

– Біля моєї машини

Припинивши жувати їжу, вона занепокоєно відповіла:

– Дез, там нікого немає…

Поглянувши на Кім, а потім на машину, він знову помітив що незнайомець зник: «Якого дідька?»

– Ти добре себе почуваєш? Ти мене лякаєш.

– Напевно просто здалось, все гаразд.

– Ти вкрай завчився, клятий ботанік.

В голосі юнака відчувалась образа:

– Їж, а то охолоне.

 

Глава 2

Доївши смачну, але не менш шкідливу їжу, Кім так само вперлася на спинку дивану. Дезмонд дивився на неї та не розумів, як можна бути щасливою від шкідливої їжі повної холестерину. Проте, починати суперечку з подругою він не хотів, адже питання фігури для Кім було болючим. В дитинстві вона важила 55 кілограмів, що для її росту та віку було забагато В школі її дражнили однокласники, хулігани підкидали сире м’ясо у її шафу для особистих речей. З нею ніхто не хотів дружити, дівчата висміювали, а хлопці дражнили та втікали. Дезмонд був єдиним її другом, який підтримував та захищав. Минув час, та дієти, фіточаї й танцювальна школа – дали свої плоди. Кімберлі стала стрункою, мініатюрною дівчинкою, в якій навіть тепер живуть комплекси які вона старанно приховує. Можливо через те, що її метаболізм не дозволяє часто харчуватись такою їжею, робило її щасливою кожен раз, коли вона її вживала.

В заклад зайшла група спортсменів в зеленій формі з номерами гравців – на спині та емблемою коледжу – спереду. Гучна компанія розмістилась у протилежному кінці залу. Серед них був і колишній хлопець Кім, про якого Дезмонд одразу повідомив:

– Вгадай хто прийшов.

Карі очі збільшились від жаху:

– Тільки не кажи що…

– Таак…

Помітивши ворожий погляд спортсмена, додав:

– І він точно не радий нас бачити.

Налякана Кім прошепотіла:

– Будь ласка, ходімо звідси. Я не хочу сцен ревнощів.

– Які сцени ревнощів, якщо ми просто друзі?

– Під час стосунків в мене не виходило йому це пояснити.

– Кім, заспокойся, все буде гаразд!

Дівчина сумно опустила очі.

Щоб відволікти подругу, Дезмонд почав розповідати про конференцію в Нью-Йорку на яку має поїхати наступного тижня. Кімберлі посміхалась так, що було зрозуміло як вона рада за друга, адже на такі заходи будь-кого не запрошують. Окрім цього, ділився переживанням, що там будуть  серйозні люди, а в нього навіть промова не готова. Подруга співчутливо кивала, проте переконувала юнака, що в нього все вийде.

Незабаром, до їх столу підійшов Зак, той самий, ревнивий колишній:

– Ви тільки погляньте яка солодка пара, Кімберлі Клоуд та жалюгідний Дезмонд Коллінз.

Кімберлі знервовано опустила очі. Дезмонд відчував як всередині подруги зростає напруга, але  цьому не піддавався. Тому з кам’яним виразом обличчя саркастично відповів:

– І невихована істота з IQ не більше тридцяти балів – Зак Рассел!

– Жартувати будеш в бібліотеці йолопе, я прийшов говорити не з тобою.

Кім різко підійняла голову в бік спортсмена. Тим часом двоє патрульних виходило з закладу. Хлопець проводжав їх поглядом. Кім знервовано сказала:

– Залиш вже мене в спокої!

– Ти сказала що проблема в мені, звісно, я ж не такий симпатичний як твій «друг».

– Що ти верзеш? Ти не нормальний і не маєш ніякої жалості до інших, через це пішла від тебе.

– Пішла до симпатичного ботана, хоч і запевняла мене що ви просто дружите. Браво Кімберлі, може ти з ним спиш через конспекти?

Патрульна машина від’їхала саме в той момент, коли ревнивець промовив таку не приємну фразу. Дезмонд одразу перевів ворожий погляд на Зака:

– Ти хоч колись думаєш перед тим як щось сказати? Чи все що ти можеш це назначати бійки через СМС? Я не здивований, давно підозрюю, що твоя сіра речовина не функціонує належним чином.

– Що ти верзеш? Яке ще СМС? Тебе взагалі ніхто не питав! Ти ніхто і ні що! Те, що ти гордість факультету ІТ технологій, не означає, що ти крутий на рівні зі мною. Ти невидимка! Тебе ніхто не бачить не помічає.

– На рівні з тобою? Вибач, куди мені до рівня сортиру? Відкрию тобі таємницю,  кидання футбольного м’яча не робить тебе кращим за інших. Ти цікавий команді та тренеру до того моменту, доки в тебе немає травм та проблем зі здоров’ям. Як тільки вони з’являться, будь готовий до того, що всі, хто сидять з тобою за столом зараз, відвернуться від тебе завтра.

Дезмонд піднявся з дивану та хитнув головою в бік виходу. Подруга зрозуміла що треба встати з дивану. Зак загородив Дезмонду шлях. Юнак перед ним зупинився. Від заздрості та розуміння що айтішник сказав правдиві речі, Рассел випалив:

– Гаразд, але зроби для мене одну послугу, передай привіт своєму татусеві.

Всередині Дезмонда ніби увімкнулось щось до сказу люте. Його зуби почали скрипіти, коліна тремтіти, а кулаки чухатись. Він забув що знаходиться у публічному місці. Та йому все одно, адже все, чого він хотів, це розбити в кров череп цьому покидьку за те, що вдарив по слабкому місцю. Яке він до біса має право щось казати про його батька?! Паскудне, низьке створіння, яке вміє грати на людських почуттях. Не в змозі вже триматись, хлопець дав волю агресії яка взяла понад ним верх. У міцно стиснений кулак, була вкладена вся злість та ненависть до Рассела і таких як він. Як тільки удар вже відбувся, юнак почув хруст у носі опонента та побачив перші краплі крові, Дезмонду здалось цього недостатньо, ніякого задоволення та гордості за себе він не відчув, занадто мало паскудник отримав. На підсвідомому рівні, Коллінз повалив спортсмена на чорно-білу плитку закладу і почув як горе-спортсмен вдарився головою. Все одно замало! З великою силою і скаженою швидкістю, змінюючи кулаки він бив його по обличчю не розраховуючи рівня сили. Зак вже втрачав свідомість, але Дезмонда це не зупиняло. Він чув як позаду кричить Кімберлі, благаючи, щоб він зупинився, але дарма вона це робить. Тільки двоє спортсменів з команди Зака змогли відтягнути розлюченого юнака. Усвідомивши що його тримають, Дезмонд закричав:

– Відпустіть вже мене!

Від різкого спротиву, хлопці проти своєї волі забрали від нього руки. Коллінз рішуче попрямував до виходу. Перед тим, як покинути заклад, він вороже поглянув на Кім, а в неї від усвідомлення власної провини, з лівого ока по щоці побігла сльоза.

Опинившись біля автомобіля, хлопець гримнув дверима власного пікапа,  міцно схопив руль та різко повернув ключ. Мотор завівся. Через бокове дзеркало він побачив як з фаст-фуду вибігла Кім, але чекати її не збирався. З потужною швидкістю, яку могло втілити це авто, виїхав на головну дорогу.

 

Глава 3

Припаркувавшись біля ґанку свого будинку, юнак не відпускаючи руль, схилив до нього свою голову. Він не міг повірити що Кім розповіла Заку те, що довірив тільки їй. Як вона могла? Найгірше тут не те, що хтось інший знає його Ахіллесову п’яту, а те, що він більше не зможе довіряти подрузі як раніше. В такі моменти, нічого не відчуваєш окрім болю та розчарування.

Раптом, в кишені юнака завібрував телефон, діставши гаджет, Дезмонд побачив як на екрані було зображено фото Кім з щасливою посмішкою. Відхиливши виклик, в голові з’явилась лише одна думка: «Йди до біса!». Він не бажав ні чути, ні бачити її, тому заблокував номер.

Розуміючи, що сидіти вічно в машині може, гримнувши дверима хлопець опинився на газоні власного подвір’я.  Невеликий двоповерховий будинок з білими панелями та мініатюрними подвійними вікнами, завжди зустрічав хлопця після прогулянок, мандрів та покупок. Вхідні двері були темно-коричневого кольору, що значно відрізнялось від стін. Така різниця бентежила б навіть недо-перфекціоніста. Стільки разів мама Дезмонда вже збиралась їх пофарбувати, але з її шаленим графіком, ніяк не доходили руки. Відчинивши потворні двері, хлопець переступив поріг. З кухні лунав гукіт посуду, радіо, яке було налаштоване на кантрі-хвилю та шкварчання розігрітої олії. Солодкий запах охопив весь будинок. Відчувши його, Дезмонд зрозумів дві речі: Перша-його мама сьогодні працює в другу зміну, друге-на обід сьогодні будуть млинці.

Помітивши «ворожу» кров на своїх руках, юнак швидко на верх по сходах до ванної кімнати. Не можна, щоб мати це помітила, адже почнуться зайві запитання, на які відповідати він не бажає і не готовий. Вимивши руки під холодною водою, звернув увагу на власне відображення. Похмурий, втомлений юнак з залишками почервоніння на обличчі дивився на нього чи то нейтральним, чи то співчутливим поглядом.

Незабаром, лагідний материнський голос донісся з першого поверху:

– Синку, це ти?

Голосно відповівши «так», Дезмонд швидко направився до своєї кімнати. Від страшенної моральної втоми та втрати енергії, він бездумно впав на ліжко. Його очі були розплющені, а погляд спрямований на стелю, де висіла самотня енергоощадна лампа. Все, про що він думав – це Кім, Рассел та бійка. Весь час згадував цю болісну фразу про тата, і ніби ж провчив паскудника, але де ця гордість за себе? Де відчуття перемоги?  Після цих питань до самого себе, він збагнув одне: «Так, я переміг та зробив що повинен був. Але від цієї перемоги забагато втрат, і вона дуже схожа на поразку».

Раптом, його відірвав стук у двері кімнати. Він розумів, що за ними знаходиться мама і зараз почнуться запитання, чому він не на лекціях, а якщо помітить його моральний стан, то розмова перейде в псевдосеанс психотерапії. Розповідати їй все, звісно не збирався, адже знав її добре ставлення до Кім та не хотів його псувати, не дивлячись на те, що його вже зіпсоване.

Що ж тоді робити в цій ситуації? І нічого не вигадав краще, ніж прикинутись сплячим.

Двері відчинились, хлопець лежить з заплющеними очима та не ворушиться. Чудово відчуває як мати на нього дивиться, але все одно продовжує грати цю роль. Всередині себе, вже чекає коли вона вийде з порогу кімнати та зачинить за собою двері. Проте це не відбувається. Дезмонд чує як її кроки наближаються до ліжка: «От халепа! напевно їй дійсно потрібна ця розмова». З лівого краю, прогинається матрац : «О ні, вона вже сіла, тільки не чіпай мене». І ось, її рука схопила плече хлопця та почала ним ворушити: «хованка викрита».

Юнак повільно розплющує очі та робить вигляд, що його розбудили. Перевівши погляд на мати, він помітив занепокоєння на її обличчі.

 

– Синку, а чому ти не на заняттях?

Демонстративно позіхаючи, хлопець відповів:

– Скасували лекції з історії програмування.

В голосі матері відчувалась недовіра:

– Професор Макайриш не скасовує свої лекції, а ти їх ніколи не пропускаєш, отже, ти тут з інших причин.

В цей момент юнак пошкодував що місяць тому радісно розповів їй про те, що цей професор веде в них ще один предмет кожної середи.

– Всяке буває в цьому житті.

Занепокоєння так і не зникло з обличчя матері, Дезмонд зрозумів що справа в іншому.

– Що сталось?

– Мені сьогодні телефонувала твоя тітка Сесілія…

Від одного імені, всередині зростала напруга, адже тітка Сесілія рідна сестра його батька, яка ніколи просто так не телефонує родичам.

– І що?

– Це з приводу батька…

– Ні! Навіть не хочу нічого чути!

– Припини!

– Припинити що?

– Вам треба поговорити!

– Мені нема про що з ними говорити! Нехай йдуть до біса такі родичі! Коли ми лишились без батька, вони нічим не допомагали! Окрім того, що не дали й копійки, так ще і не дзвонили. А що найгірше, знали про наші борги, так приїхали в гості та обікрали всю твою схованку з грошима.

– Але мова йде про батька! Тобі з ним потрібно поговорити!

– В мене немає батька і я про це вже неодноразово говорив! До того ж якщо почали цю тему, скільки ще нам залишилось виплатити?

– Я тобі казала, мій кредит – не твоя справа! Головне вчись та ставай тим, ким хочеш бути. А з приводу батька, подумай, у нього амнезія, він вчора вдарився головою та нічого не пам’ятає.

– Є одна невелика проблема.

Мати уважно подивилась на сина.

– Я не вдарився головою.

Жінка встала з ліжка та сумним поглядом подивилась на хлопця. Дезмонд кивнув їй, що означало: він її почув, але діалог завершено. Засмучена від цієї розмови, вона вийшла з кімнати сина.

На блакитній стіні біля комп’ютерного столу висів власний портрет юнака який Кімберлі йому подарувала на день народження. Йому було боляче на це дивитись, тому його рішенням було заховати його якнайдалі. Вставши з ліжка та наблизившись до портрета, він придивився на чіткі лінії, які дівчина створила олівцем. Такий деталізований та якісний малюнок, свідчив про талант та величезний потенціал. Склавши портрет декілька разів, він заховав його у висувний ящик комп’ютерного столу. Після цього, погляд Дезмонда зупинився на моніторі власного, стаціонарного комп’ютера і з’явилась цікава думка: «Якщо СМС надіслав не Рассел, тоді хто? Що якщо спробувати це перевірити?».

Через сорок хвилин декодування зашифрованого номера, довгих пошуків та деяких IT авантюр, хлопцеві вдалось знайти зареєстровані за цим номером облікові записи, які належали одній і тій самій особі, Адаму Моріс: «А ти ще хто такий?». На фотографіях його соціальних сторінок був зображений темношкірий чоловік, якому десь 28-30 років. Його великі карі очі впевнено дивились в об’єктив. Пухкі губи на багатьох світлинах стиснені, немов чоловіку було не приємно знаходитись там в той момент. Темне кучеряве волосся коротко стрижене та доглянуте. І на кожній фотографії одягнутий у світло-синій смокінг. Юнак не розумів хто цей чоловік та  що йому треба від звичайного студента. Сторінки у соціальних мережах неактивні вже як два роки, що дуже бентежило. Людина більше не веде сторінки у соціальних мережах, що вже не звично. Закодувала свій номер телефону. Назначає юнаку зустріч – що ж це означає? Адам знає Дезмонда і він не хотів, щоб той дізнався хто йому написав. Хлопець розумів що тут щось не так, але єдине в цій ситуації трохи покращило його настрій – це розуміння, що його навички в ІТ виросли, якщо раніше на схожу ситуацію він витратив би 3 години, то зараз впорався набагато швидше.

«Отже, що тобі потрібно, Адаме?» –  повернувся хлопець до цих думок продовжуючи розглядати світлину. Адам точно знає що змусив Дезмонда нервувати своїм повідомленням і буде вважати, що той прийде на зустріч наляканий або взагалі не прийде через страх. А надавати таку насолоду хлопець не збирався, тому остаточно вирішив що піде на цю зустріч і навіть змусить зрозуміти Адама з ким він має справу. Діставши телефон з кишені, хлопець написав на анонімний номер відповідь: «Як скажеш, Адаме». Як  тільки айтішник продовжував тішитись від поробленої роботи,  раптом прийшло сповіщення про те, що з якихось причин повідомлення не може бути надісланим: «Якого дідька? Добре, ти мене вже остаточно розлютив, спробуй тільки не прийти».

 

Сонце починає заходити і послаблюється спека. Блакитні очі скрізь відчинене вікно проводжають захід сонця, потім опускаються в низ, щоб перевірити час на циферблаті старої моделі смарт-годинника: «18:47, вже час їхати». Коли Дезмонд вийшов з кімнати та почав спускатись до першого поверху, у правій кишені завібрував телефон, але увімкнути його та прочитати повідомлення він вирішив лише тоді, коли опинився на ґанку власного будинку: ВИБАЧ ЩО ПІШЛА БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ВИКЛИКАЛИ НА РОБОТУ РАНІШЕ, СЬОГОДНІ Я НА ЧЕРГУВАННІ, ВЕЧЕРЯ У ХОЛОДИЛЬНИКУ.

Після того, як написав слова вдячності, направився до автомобіля. Дезмонд помітив, що на сірій поверхні з’явився тонкий шар пилу: «Треба поїхати на авто мийку, думаю Адам нікуди не втече якщо запізнюсь на дві хвилини.». Саме тому, зараз він вирушає на авто мийку, яка знаходиться недалеко від місця зустрічі. Під час дороги, хлопець не може заспокоїтись, зустріч з Адамом його лякала та інтригувала, головне, тримати це в собі та не показувати, адже якщо той помітить що Дезмонд збентежений, то може цим скористатись. Невідомо ж з якою людиною він сьогодні буде розмовляти, який характер у цього Адама і з якою метою він взагалі звернувся.

Через дванадцять хвилин хлопець приїхав до назначеної вулиці. На ній панувала тиша як у бібліотеці, і не дивно, адже це один з закинутих районів міста, де якщо щось і працює, то лише не повний день. Дезмонд дивився з усіх вікон, але авто мийки так і не знайшов. Розлючений він вийшов гримнувши дверцятами. Щоб переконатись в тому, що він поїхав за правильними координатами, дістав телефон з кишені та увімкнув Google мапу. Червоною позначкою було виділене місце авто мийки, а синя позначка, яка зображала хлопця, знаходилась поруч з ним. Опустивши телефон, напроти себе хлопець закинуту одноповерхову споруду без вікон. Фарба на стінах була бліда та обсипалася, можливо колись це був яскраво-жовтий колір, проте зараз він нагадував колір мигдального масла. Старі, сірі  жалюзі на минулому в’їзді, давно припали товстим шаром пилу. Ніякої таблички чи вивіски не було, про робочу авто мийку тут свідчила лише мапа Google. Розуміння цього, його ще більше розлютило: «Клятий Google!». Після цього він згадав, що Кімберлі любить це слово, і в цій ситуації точно б його вжила. Навіть тут вона не дає йому спокою.

Підійшовши до машини, Дезмонд почув наляканий жіночий крик, який лунав з іншого боку тротуару. Хлопець почав повільно робити кроки на зустріч почутому. Крик вдруге пролунав, але був перерваний, ніби хтось жінці закрив рота. Проте цього йому було достатньо, щоб визначити джерело звуку. За будівлею закинутого продуктового магазину двоє чоловіків домагалися жінки. Один був струнким та високим, з невеликою темною бородою, проте на голові волосся не було. Другий був нижче зі світлим волоссям яке досягало плечей. На його обличчі красувалось довге, гостре підборіддя. Обидва були одягнені у старий зачуханий одяг, а на їх очах було помітне невелике почервоніння. Високий притулив жінку спиною до себе, однією рукою тримав її, а іншою закривав рота. Блондин поступово роздягав її. З сірих, жіночих очей  бігли сльози. Темне, розпущене довге волосся було пелехате. Струнке, тендітне тіло намагалось давати спротив чужим чоловічим рукам. Високий чоловік їй на вухо шепотів:

– Замовкни суко! Досить вже дриґатись! Ти випробовуєш моє терпіння! Тільки спробуй ще раз закричати, я одразу вб’ю тебе!

Від такої фрази жінка заскиглила ще більше.

Побачивши цю картину, Дезмонд заховався за кут будівлі, спиною вперся в цегляну стіну та заплющив очі. Він нічого не бачив окрім темряви і поступово заспокоювався. У стресових ситуаціях це завжди йому допомагало. Декілька глибоких вдихів та видихів, і він рішуче виходить з кута: «Зараз або ніколи». Високий поглянув у бік, з якого Дезмонд на них йшов і з незрозумілим виразом обличчя продовжував витріщатись. Хлопця це не зупиняло, адже разом з рішучістю, з’явилась лють. Наблизившись до високого, одразу вдарив його кулаком по обличчю, що навіть пролунав звук від удару. Той відпустив брюнетку, скрутився та відійшов на декілька кроків назад. Жінка впала та відповзла до стіни. Блондин завмер на місті та не міг ворухнутись. Дезмонд вдарив його вніс, а слідом за цим відтворив удар між ногами противника. Від подвійної болі, той впав на коліна. Хлопець поглянув на високого, той вже поступово приходить в себе. Підійшовши до нього, він щосили долонями вдарив по його вухах. Високий схопив свою лису голову, впав на землю та скрутився у калач. Дезмонд взяв його за капюшон спортивної кофти та потягнув у бік дороги, а коли дотягнув, жбурнув щосили. З блондином він зробив те саме, але ще ногою штовхнув його по п’ятій точці. Злочинці опинившись на дорозі та не розуміючи що сталось, ледве встали й побігли у протилежний бік наскільки швидко, наскільки їм дозволяв стан. Тільки коли вони зникли з горизонту, хлопець повернувся до заплаканої дівчини та протягнув їй руку:

– З вами все добре?

В сірих очах з’явився шок та жах, на обличчі відтворилась налякана гримаса. Жінка голосно заверещала, встала та побігла якомога швидше. Дезмонд нічого не розумів, єдина думка в його  голові була: «ось і вся вдячність». Раптом, він звернув увагу на скло напіврозбитої вітрини яка знаходилась навпроти нього. Відображення його шокувало, а точніше його відсутність. Через декілька секунд, відображення з’явилось, і хлопець вже бачив себе: «Якого…?».

 

Глава 4

По дорозі до закинутого складу Дезмонд думав про відображення. Як таке могло статись? Можливо йому щось здалось? Про насильників були підозри що вони наркомани. Потім з’явилась інша, не менш цікава думка: «А що, якщо я був невидимим у той момент, коли накинувся на них і вони не могли мені відповісти через те, що не бачили мене? Але як таке можливо?». Зараз хлопець знаходиться всередині закинутого складу, а ці думки його ніяк не залишають.

Скрізь напіврозвалені стіни, ще проходять останні сонячні промені. Запах вогкості б’є у ніс. Сильне відлуння посилює звук падаючих крапель води з однієї з пошкоджених труб. Адам обрав дивне місце для зустрічі і його всередині не було. Щоб в цьому переконатись, Дезмонд голосно назвав його ім’я. Декілька секунд відповіді не було. За своєю спиною юнак почув повільні кроки, не встиг повернутись як пролунала відповідь:

– Я тут, Дезмонде Коллінз.

Побачивши його, Дезмонд не впізнав того чоловіка з фотографії, а впізнав того, хто його сьогодні переслідував. Адам зняв пов’язку з обличчя та опустив капюшон, але не дивлячись на це, все одно він від світлин дуже відрізнявся, єдине що не змінилось – його зачіска. Кругле обличчя було вкрите шрамами, ніби його хтось порізав мечем. Над лівим оком була невелика ямка. «Хто це його так?» – подумав Дезмонд, проте поставив інше питання:

– Отже, це ти мене сьогодні переслідував?

На пухких губах з’явилась усмішка:

– Не переслідував, а спостерігав. Переслідують винних.

– Не завжди. В цій ситуації у будь-якому випадку сенс не змінюється.

– Згоден з тобою! Мушу визнати, тобі вдалось мене вразити. Як ти мене обчислив?

Тепер посмішка з’явилась у Дезмонда:

– Не потрібно залишати слідів в інтернеті.

– Тут ти маєш рацію.

– Повернемось до розмови. Ти мене сюди запросив не для того, щоб хвалити мої навички.

– Так, не для цього. Насправді мені важко почати цю розмову, не знаю з якого боку зайти.

– Але в тебе був час підготуватись.

– Іноді для того, щоб сказати правду, однієї підготовки може бути замало. Гаразд, скажи, у своєму житті ти не помічаєш нічого дивного?

– Якщо зараз будемо обговорювати мою біографію, мине більше часу, якого, в мене і так не багато.

– Не біографію, але так, це стосується тебе. Може ти колись не міг побачити себе у відображенні?

Дезмонд згадав про бійку та напружився:

– Що саме, ти мені цим хочеш сказати?

– Ти один з нас. Ми – люди невидимки, проте один одного ми можемо бачити. Багато років існує два ворогуючі клани, той, де я є лідером називається Братство Оніксу. Ми відповідаємо за баланс між добром та злом у світі, слідкуємо, щоб одне іншого не перебільшувало. Наші вороги – клан Червона агонія, назва говорить сама за себе. Ці грабують, гвалтують, вбивають, загалом – перевищують баланс у гіршу користь.

– Це все схоже на нісенітницю. Гаразд, скажи мені, чому я тебе не бачив тоді біля магазину, біля заправки після того, як заплющив очі або перевів погляд?

– Не дивлячись на те, що ти можеш мене бачити, я вмію ховатись.

– Навіть якщо це все правда, навіщо я вам?

– Я відчув твою енергію ще тоді, коли тобі було 15 років. Пам’ятаєш конфлікт з викладачем в школі, через контрольну роботу яку ти написав? Вона запевняла що під час контрольної, тебе не було в кабінеті. Ми обидва з тобою знаємо що ти там був і писав її. В цей момент твої сили вперше розкрилися.

Хлопець здивувався. Якби Адам брехав, звідки людина, яку він вперше бачить може знати про це:

– А де був ти в цей момент?

– Поруч. Я був за вікном.

– Я тебе не бачив!

– Я ж кажу, що вмію ховатись.

– Чому ти тільки зараз вирішив до мене звернутись?

– Тоді ти був не готовий.

– А чому вважаєш що зараз готовий?

– Я за тобою весь час спостерігав, і цей рік ти ніби інший, більше немає того наляканого хлопчиська. Тому, вважаю що зараз, ти повинен до нас вступити.

– Шкода що ти не цікавишся чи вважаю я потрібним вступати до вас.

– Зрозумій Дезмонде, ти повинен навчитись керувати силою, інакше вона буде керувати тобою, і ніхто не зможе тебе цьому навчити окрім нас.

Адам зрозумів, що хлопцеві потрібен час, щоб поміркувати та сприйняти все те, що йому розповів. Він дістав з кишені чорний браслет поверхня якого, була повністю вкрита оніксом, та протягнув юнаку:

– Зробимо таким чином, коли вирішиш що хочеш до нас приєднатись, просто надягни його і ти зможеш з нами зв’язатись.

Дезмонд уважно подивився на Адама та невпевнено взяв браслет у руки. Юнак опустив очі, щоб краще його розгледіти, потів підійняв очі у бік Адама та хотів подякувати, але того вже не було на місці: «Ну звісно, вміє ховатись».

Під’їжджаючи до свого будинку, Дезмонд намагався зібрати все до купи: Братство Оніксу, Червона агонія, люди-невидимки. Все таке заплутане та не зрозуміло. Здавалось, ніби йому сниться і сон повинен скоро закінчитись. А він був би не проти, адже такого тяжкого дня у нього ніколи не було в житті.

Місто вже переходить у сутінки, вуличні ліхтарі поступово вмикаються. Рух на дорозі послабився та став ще спокійнішим, за весь час юнак побачив лише чотири машини. Втомлений та вижатий немов лимон, хлопець вже припаркувався біля будинку. Поглянувши на сусіднє крісло, де лежав подарований браслет, Дезмонд з сумнівом подивився на нього, проте вирішив що залишати тут його не буде. Як тільки він поклав браслет у кишеню своїх темних джинсів, його погляд зупинився на ґанок власного будинку. Старий, решітчастий, металевий ліхтарик теплим світлом освітив терасу. Мама зробила правильне рішення, коли причепила його до стіни біля вхідних дверей, адже можна спокійно з вікна побачити хто завітав до тебе в гості. Таким чином, з лобового вікна пікапу юнак побачив невелику темну пляму на стіні, в цей момент хлопець зрозумів що там хтось присутній: «Ну і що на цей раз?».

Обережно зачинивши двері пікапу, Дезмонд повільними кроками наближався до ґанку. Пройшовши декілька сходів, він побачив як під цим ліхтарем, на підлозі тераси сиділа Кім. Змучена, вперта спиною до стіни вона малювала щось у блокноті. Серце забилось ще швидше : «Що вона тут робить?! Її останній автобус до гуртожитку відправився 10 хвилин тому! Вона повинна бути там, а не у цій іншій частині міста!». Як тільки Кімберлі побачила Дезмонда, вона швидко поклала блокнот на підлогу і миттєво встала. Карі, почервонілі від сліз очі уважно дивились на хлопця. Зробивши маленький крок до нього, з тремтячим голосом не відводячи погляду вона сказала:

– Дезмонде…

Юнак з кам’яним обличчям, без емоційно сказав:

– Тут вже два тижні не підмітали.

Після цього, Дезмонд відчинив двері будинку, та увійшов не зачиняючи їх. Зрозумівши що саме мав на увазі хлопець, Кім одразу повернула голову йому в слід, а коли помітила відчинені двері, одразу забігла у будинок зачинивши їх за собою. Дезмонд попрямував до кухні, Кім обережними кроками йшла за ним мовчки. Коли юнак з холодильника дістав жерстяну банку з енергетиком, терпець дівчини увірвався:

– Може вже поговоримо?

Одночасно відкриваючи банку та не відводячи погляду від Кімберлі він запитав:

– Про що?

– Не удавай ніби не розумієш.

Повітря зашипіло з банки і хлопець почав робити ковтки. Карі очі закотилися доверху:

– Ти знущаєшся?

Після ковтків, Дезмонд поглянув на неї холодним поглядом:

– В цій ситуації говорити повинен не я.

– Може хоча б послухаєш і відкладеш цю гидоту якнайдалі?

Юнак поклав банку на стіл навпроти себе і поглянув на Кім, вона ж зрозуміла що можна починати:

– Визнаю, я не права, мені не варто було розповідати це, а тим паче Заку.

– Проте, розповіла. Навіщо?

– Він дуже сильно ревнував мене до тебе, я намагалась пояснити йому що цього не потрібно робити, що ми дружимо з дитинства, що в тебе тяжка доля. І розповіддю про долю, намагалась в ньому викликати повагу до тебе, щоб поглянув на все іншими очима.

– Ти справді сподівалась що Зак на таке здатен?

– Я була закоханою дурепою і мені здавалось що…

– Що ти його знаєш давно.

– Так, і я помилилась. Мені дуже шкода. Пробач мені цю помилку, ти важливий мені. Я боюсь тебе втратити.

Слова: «Ти важливий мені, я боюсь тебе втратити» – декілька разів прокручувались в голові Дезмонда. Кім ніколи такого йому не казала. У іншій ситуації він би після них зміг її пробачити, але не тут. Не дивлячись на те, що йому на мить стало приємно від них, зіпсовану довіру вони були не в змозі повернути.

– Зараз я не готовий тебе пробачити. Мені потрібен час. Проте завдяки тому, що ти пояснила мотив, часу піде не так багато.

Легка усмішка з’явилась на її обличчі:

– Дезмонде.

Юнак помітив як у дівчини з’явився милий вираз обличчя  який ніби щось хоче попросити, він вже зрозумів про що йде мова, тому перебив її:

– Сирний попкорн?

Її посмішка стала ще ширшою та милішою:

-Так.

Одна частина його обличчя посміхнулась. Він відкрив дверцята тумби, дістав пакет кукурудзяних зерен зі смаком сиру та поклав їх у мікрохвильову піч.

Справа в тому, що в дитинстві вони часто їли цей попкорн, ні один кіноперегляд, ні одна гра, ні одне свято без нього не обходилось. А у підлітковому віці, коли вони ділились своїми проблемами один з одним, їли цей попкорн пачками. Особисто Дезмонду було все одно на смак і їв його лише разом з Кім. Але знав як вона його полюбляє, тому завжди вдома тримав пачку на випадок якщо вона зайде в гості.

Отримуючи задоволення від попкорну, Кім помітно посміхалась, дивлячись на неї, у хлопця проти його волі також почала з’являтись не велика посмішка. Раптом, він згадав бійку і вона одразу зникла. Кім помітила це:

– Щось не так?

– Після сьогоднішньої бійки тобі керівництво нічого не казало?

– Якби ж то воно промовчало…Мене змусили прибрати, позбавили чайових і на цей місяць зрізали зарплату.

– Мені шкода…

– Та начхати, це не мої проблеми, що вони мене не розуміють. Кляті жлоби…

– На цей час в тебе хоч якісь кошти є?

– Не хвилюйся, поки що не критично. Ти мені розкажи краще про проєкт і чи можу я тобі чимось допомогти?

– Проєкт на стадії завершення і скоро полетить до Нью-Йорку на презентацію. І якщо його ухвалять та фінансують, тоді він перетвориться на мінікомпанію і знадобиться логотип.

– Сподіваюсь що в тебе все вийде.

Коли у мисці попкорн вже закінчився, Дезмонд взяв рулон з паперовими рушниками та відірвав по одному для них з Кім. Незабаром він сказав:

– Пішли.

Дівчина витираючи свої руки поглянула на нього шокованим поглядом:

– Куди?

– Як це куди? Вже пізно, ти в іншому кінці міста, останній транспорт до твого гуртожитку вже поїхав.

Не сперечаючись з ним дівчина встала та направилась з хлопцем до машини. В салоні автомобіля, перед тим як завести машину, хлопець увімкнув радіо, там грала улюблена пісня подруги, тому та почала підспівувати застібуючи пасок безпеки. Голос в неї був не дуже, з цієї причини, юнак ніколи не водив її у караоке, проте особистої відрази не відчував. Не дивлячись на фальш та невміння правильно підкладати свій голос під ноти, йому не було огидно це слухати, тому пів дороги минуло саме так.

Потім, дівчина стихла на десять хвилин і Дезмонд вирішив поглянути в чому справа. Тим часом Кімберлі була вперта спиною до дверцят автомобіля, її голова відкинута вверх, руки складені перед собою, а очі щільно заплющені. В цей момент він задумався: «Невідомо хто з нас менше спить». Рука хлопця потягнулася до круглої кнопки. Покрутивши її до лівого боку, звук стих, на це ніякої реакції від сплячої Кім не виникло.

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.