ДВІ КЛЯТВИ: РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, ДЕ ЧЕТВЕРТИЙ ВТРАЧАЄ ГОЛОВУ, ЧАСТИНА 3

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Тут було уже зовсім темно, зорі світили різко та здавались дуже близькими. Тут земля була дика і бідна, повітря – холодне і пахло далеким морем, сухою травою та каменем. Слова ставали повільними і застрягали в горлі. Наче і оку зачепитись немає за що – і дивитись хочеться. І кожен, навіть тихий-тихий подих тягнув за собою натяк на луну.

– Цікаво, – спитала Ліероссе, коли вони здолали, здавалося, пів світу в мовчанні, – у Ендоре вони світять так само? – тиша довкола виявилась тугою, мов танцювальний бубон, і перервати її було страшно, наче дівчина порушила щось важливе.
– Дід казав, що там їхнє світло м’яке та радісне, – відповів Карністір. – Як над Гаванями. Дивишся, дивишся, і серце співає. Тут холодно, холод змінює все. Що ж, час нам зупинитися на нічліг, Пташечко.
– Я не втомилась.
– Можливо. Але я втомився, – в напівтемряві Ліероссе не могла бути певною, чи він усміхається, чи так здається.
– Ти зізнаєшся в цьому?
– Ти колись теж навчишся, сподіваюсь. Це дуже добре в далекій дорозі.

Каменистий берег, шум моря і зорі. Рівнини холодного Араману лежали попереду, пустка, де-не-де – дерева, віти яких стелились по землі, мох та суха трава. Дихання криги відчувалося в повітрі… Гори потроху залишали тут берег, віддаляючись, поступаючись місце зимним рівнинам, омитим холодом та сіллю. Ліероссе почувалась крихітною в цьому морі зір та холоду, їй здавалося, що вона не могла би знайти тут ані найменшого сховку, проте її супутник, зістрибнувши з коня, дуже швидко знайшов великий камінь, за яким можна було сховатися від вітру.

– Збирай що знайдеш, – сказав він. – З дровами тут не дуже, перебирати не доводиться. Тільки далеко не відходь.
– За кого ти мене маєш? – спалахнула вона, відчуваючи, однак, тривогу від цієї повної вітру пустки.
– За ту, що вперше на півночі. – озвався він, віддаляючись. Їй лишилось тільки дивитись на спину в темному плащі.

Ліероссе, звикла до плодючої та теплої землі, спочатку навіть не розуміла, що саме слід збирати. Проте вона дуже старалась, і за деякий час притягла до їхнього табору трохи засохлих водоростей від лінії води. Поки вона шукала хоч чогось, що можна було б підпалити, Моріфінве уже розпалив вогонь. Невеличкою похідною сокирою він зрубав одне приземкувате деревце, до нього моху, а тоді за допомогою кресала викресав іскру. Вогонь зайнявся, наче в ту безплідну землю кинули шмат життєдайного світла Лауреліну.

– На сьогоднішній вечір ми вдома, – сказав він Ліероссе. – Клади здобич, я набрав уже достатньо. Ходи погрійся, тут це необхідно.
– Ти ходиш в такі холодні землі, – сказала дівчина, простягаючи до вогню змерзлі пальці. – І тобі справді це подобається?
– А тобі? – відповів він, простягаючи руки поруч. – Ти знайшла тут щось чи шкодуєш, що вирушила зі мною?
– Я…- Ліероссе замислилась. – Тут холодно, якщо чесно. Але що далі ми йдемо, то більше мені здається, без цього видовища я не мала чогось важливого…особливого. А ще, – вона засміялась сама собі, відчуваючи, як тепло обвиває зап’ястки і пробирається під одяг, – тепер, мабуть, літо Аману видасться мені прекрасним. Я сприймала його як належне!
– Ну от, ти розумієш мене, – буркнув Карністір. – Що ж, влаштовуймося. Після кількох таких ночей перший сон на теплій запашній траві – це як вина хильнути. Але ми не змерзнемо, якщо все зробимо вірно.

Вони розсідлали коней, видавши їм овес, взятий з Гаваней, розстелили попони на мох. Поки закипала вода, Морьо витяг звідкілясь зшиток пергаменту, олівець і почав шкрябати. Один раз він надовго зник, пішов до води, попросивши Ліероссе підтримувати вогонь. Нарешті повернувся, змерзлий, але задоволений, і плюхнувся поруч.

– Що ти робив? – з цікавістю спитала Ліероссе, обпікаючись гарячим трав’яним напоєм.
– Записки. Я весь час їх пишу. Це – наша підготовка до походу.
– До походу?
– Для тебе ж не буде секретом, що ми збираємось залишити Тіріон і вирушити в Ендоре, хіба ні? Про це говорили ще до твого народження, про це не могли не говорити при тобі. Так от ми небезпідставно вважаємо, що перепливати море краще тут – менше часу в дорозі. Але сюди треба дійти і довести кораблі, от чому ми досліджуємо північ. – Моріфінве підкинув у вогонь трохи палива і сів зручніше. – Ліероссе, ти сама бачиш, яким бажаним стає повернення додому, як тільки тобі трохи складно? – порив вітру роздув багаття, і здалося на мить, наче до них підступають сутінки Предначальної епохи. – Ми втрачаємо в Амані час. Стежки сходжено, каміння видобуто, знання отримані. А  під зорями лежать неозорі землі, які залишили наші предки. Ти бачиш, що робиться в Тіріоні. Я б провітрився після цієї задухи, а ти?
– Я тужила б за домом. – вітер кинув їй в обличчя жмуток тепла, холодний вітер – тепле повітря від багаття.
– Ну, я б теж. Та хто сказав, що не можна навідатись назад? Але згадай казки, що тобі розповідали. Самоцвіти в горах, дрімучі ліси, могутні ріки, що несуть човни на спинах під зорями, повні риби і темряви…
– Ти вірші не пишеш?
– Тільки не здумай комусь прохопитися щодо цього. Я серйозно.

Ліероссе відчувала, що сміятися неввічливо, але не втрималась і пхикнула в рукав.

– Час вкладатись, – сказав Моріфінве сердито, ховаючи своє письмове приладдя і кидаючи сумку під голову. Він розправив плащ, повозився в темряві і підкинув гілок у вогонь. – Ходи сюди і лягай поруч. Ще змерзнеш.

Якби у неї був брат, вона могла б так обійнятися з ним у холодну ніч. Пристрасть не тривожила їх, бо почуття ельдар зріють повільно. Ліероссе чула тільки биття серця під шерстяною курткою і спокійне дихання, що наче відділяло її від голосу моря і вітру. Коло світла в безмежному океані холоду та самотності.
І тоді, кладучи голову йому на плече і дивлячись вгору, на зорі, Ліероссе сказала: «Я вийду за тебе і піду з тобою, куди ти підеш. І в Ендоре теж. Така буде моя відповідь». Його серце, що досі розмірено билося десь поруч, пришвидшилось, і Ліероссе здалося, наче шум крові перекриває звук холодного прибою та близької криги.
Він мовчав кілька довгих хвилин, наче не одразу почув чи задрімав. Потім міцно пригорнув її до себе.

– Радий що вирішила, – сказав пошепки, наче хтось міг тут почути. – Я кохаю тебе, і хотів би бачити тебе поруч до кінця часів.
– А я тебе, – сказала Ліероссе кудись в зоряне небо. – Моріфін…
– Тшш, – її уст торкнулись прохолодні пальці. – Морьо. Будь ласка. Солодких снів, мала Птахо. Ти маєш відпочити.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: