Дві Клятви: РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, ДЕ ЧЕТВЕРТИЙ ВТРАЧАЄ ГОЛОВУ, ЧАСТИНА 2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Їх тренував Койрондо, той, хто бачив справжні небезпеки в світі під зірками, і кого мовчки слухав навіть Феанаро. Він був саме такий, як його ім’я – неспокійний, швидкий, з якимсь мінливим кольором очей. Казав, що був розвідником – та давно, так давно…
На цю галявину сходились по одному-двоє, щоб не так було помітно. І все ж Моріфінве гадав, що кому треба – знайде і знатиме. Він не дуже вірив у секретність в цих місцях. Та вже яка є.
– Поки ти думатимеш, ти помреш, – казав Койрондо комусь із них, і все-таки це звучало…не по-справжньому. Карністір намагався б зараз уявити, як це – померти, та бачив тільки бліде обличчя Міріелі. А вона ж спить!
Койрондо вчив тримати стрій і розсипатись навсібіч, давав поради і скептично дивився на їхні вправи. Він взагалі був трохи інший, ніж нолдор, народжені в Амані. Хтозна чому. Може, бо не позбувся манери швидко оглядати місце, де опинився. Одного разу він сказав, що завжди дивиться, як безпечно його залишити, особливо якщо поруч є не такі обережні ельдар. Може, щось було в його очах – те, що ніколи не зникало остаточно, спокійна уважність, настороженість, невелика, але постійна.

– Ще раз відкриєшся – коліно проб’ю! – пообіцяла Лінте. – Будеш першим в світі кульгавим ельфом.
З усіх, хто вправлявся тепер зі зброєю, вона була не те що найзліша – але точно одна з найазартніших.
– Спробуй, – коротко відповів Моріфінве. Він неймовірно сердився сам на себе за цю вічно повторювану помилку. Мечі зхрестились, глухий голос металу заповнив галявину.
Пару синців він сьогодні точно заробить. Лінте налетіла на нього знову, як вихор. Вона була швидка і легка, за нею слід було встигати, не втрачаючи пильності ані на мить. Земля під ногами ставала втоптана – але менш зручна і більш невірна. Десь оголився корінець, і врешті Карністір зарив носом, зачепившись носком чобота.

– Ох, ти живий? – турботливо спитала Лінте, нахиляючись до нього. Злість злітала з неї миттєво, мов роса, яку зтрусили з травинки.
– Не діждеш, – відповів він, перекотившись на спину і вхопивши її за ноги. – Теж полеж.

Вони повалились на розриту землю, брудні і захекані. Не вірилось, що це колись буде серйозно, що колись від цього хтось загине. Хто може загинути від цієї гри – якщо я так, ти так, а тепер обманка. Це ж гра, мов у башти, тільки тілом та шматком металу.

– А тепер спробуйте на мене вдвох, – повільно проказав Койрондо – звідки він лишень узявся. – Може, вам перестане бути смішно.

Коли все скінчилось, вони склали кольорові щити під розкидистим дубом і розсілись послухати історії про давнє минуле. Це була вічна розвага, яка нікому не набридала з дитинства. Тут навіть Феанаро, вічно владний і гордовитий, вічно заклопотаний, ставав, мов підліток – слух і очі.

– Там завжди була потрібна пильність, – сказав Койрондо. Він сидів на траві, зхрестивши довгі ноги. Темне волосся спадало на плечі, на сорочку з небіленого полотна. – Якщо відходиш від своїх у темряву, завжди могли з’явитись вони…або він. Той, що страшніший за найтемніший страх. Я власне вважав, що ліси під зірками того варті, але пильність, пильність могла врятувати життя. Ми в Амані не можемо як слід цього збагнути, але варто постаратись.

– Але ж той..тепер на свободі і наче ні на кого не нападає, – сказав Айкве, молодий ельф з гострим трохи нерівним носом. Він навіть після багатьох поєдинків виглядав так, наче його й на тренуванні не було.
– Тільки лізе під руку, так, Чистюля? – спитав Моріфінве.
– Можливо він тепер безпечний, – сказав Койрондо. – Не знаю. В давні часи, коли на небі світили зорі, а більше не було жодного джерела світла, окрім рукотворного вогню та зрідка – блискавки – ми розповідали з вуст в уста про Чорного вершника. Зустріч із ним не віщувала нічого доброго навіть тим, хто міг потім сам про неї розповісти. Більшість же ніколи не поверталась до нашого табору…
– От все-таки, – почав Айкве.
– Дай послухати, – шикнули на нього.
– Справді, давай про Чорного вершника послухаємо. – сказав Моріфінве, озираючись. Того, кого він шукав поглядом, за спиною не виявилось. – Часто його бачили?

Вони розходились так само – поволі, не всі одразу, як і зібрались. Феанаро і Койрондо тихо розмовляли на галявині, час від часу з кимось прощаючись. Решта розбирала зброю і залишала це місце.

– Койрондо наче з іншого світу, правда? – сказав Айкве, прихилившись до дубового стовбура. – Дехто з них…такі. Ми теж такими станемо?
– Хтозна, друже, – відповів Моріфінве. Він навіть не дивився на співрозмовника, чигаючи очима по натовпу, що потроху рідшав.
– А може, уже стали, – вів далі Айкве. – Ти шукаєш когось?
– Так, мені час, – урвав бесіду Карністір. – Це терміново.
– Гей, а як же.., – почав Айкве.
– Не зараз, – Моріфінве швидко відшукав серед щитів свій.
– Синці лікувати квапишся? – зіщулився Айкве, штовхаючи друга в бік.
– Іди ти в Аватар!

Мечі не було заведено показувати на вулицях міста, проте тренуватися у володінні ними за межами Тіріону і подалі від цікавих очей – що ж, принаймні друзі та однодумці Феанаро про це не забували. Ліероссе думала, що не вони одні. Цікаво, міркувала вона, чи брав хтось слово з Інділін – мовчати про щось подібне.
Глядачів на це видовище пускали рідко, хіба чийогось молодшого брата чи сестру. Тому батько одразу попередив Ліероссе, що не варто надто привертати до себе увагу. Хочеш дивитись – дивись, та це не вистава. Вона постаралась причаїтися десь біля найближчого дерева, злитися з ним і нікому-нікому не заважати.
Майстер Феанаро, якого вона бачила і раніше, тут був зовсім інший. На святах, увінчаний самоцвітами з живим світлом, він здавався їй героєм якоїсь давньої казки, а не живим ельфом. Та тут було зовсім інше. Одяг – який не шкода, шкіряні наручі, з яскравого – тільки щит, оздоблений червоною зіркою на вісім променів. Ліероссе зачудовано спостерігала, як він відбивав наступ одразу трьох ельдар, наче сам мав потрійну силу.
То було свято спритності і сили. Якщо не думати про те, що зброя призначена щонайменше ранити, якщо забути, чому її було створено – цим можна було милуватись, мов танцем. Іноді вона вишукувала очима одного з ельдар, того, до кого її погляд мимоволі повертався уже давно. Вони бачились дуже рідко – точніше, не бачились, а розходились десь на вузькій вулиці чи минали одне одного десь під огорожею, бо жили неподалік. Якщо довго на когось дивитись – чи він відчує погляд? Ліероссе не хотілося б бути спійманою на цьому підгляданні. Тим паче знала від інших, що цей чоловік не забариться сказати якусь гидоту тому, хто невчасто потрапить під руку. То, може, на краще, що здалеку він видається симпатичним, а ближче підходити не варто…
Але так у той день і сталося, ледве вона рушила в пошуках для себе непомітнішого місця, аби дочекатись батьків – він виник перед нею, розпашілий від бійки, в брудній сорочці, з розпатланою чорною косою, перекинутою через праве плече.

– Алайо! – ох.

Ліероссе мало не налетіла на четвертого сина Феанаро, ткнувшись йому носом просто в груди. Чи це він мало не налетів на неї, вийшовши назустріч з-за дерева, наче привид зі світу під зірками – раз і все, згадуй як звали.

– Ой, – сказала Ліероссе.
– Вітаю, – повторив Моріфінве і почервонів до кінчиків вух. – Я – Моріфінве. Друзі звуть мене Морьо.
– У тебе є друзі? – спитала Ліероссе машинально, навіть не подумавши, що верзе. – Тобто..я хотіла сказати, що знаю, як тебе звуть. Ти – син майстра Феанаро, і я…
– У мене є друзі. Зустрів би я того, хто сказав тобі таку маячню, – здавалось, він анітрохи не образився, хоча міг би. – Ось, – однією рукою він простягнув дівчині білу квітку, а іншою відкинув з чола волосся, мокре від поту. – Ти дивилась на мене, – його тон був таким різким, наче Ліероссе скоїла на його думку страшний злочин. – Дивилась. І тепер, гадаю, буде цілком справедливо, якщо я роздивлюся тебе. Чи не так, діво?

Що ж, до неї говорили як до дорослої, і вона мала поводитись як доросла. Дівчина приготувалась достойно відповісти, якщо він почне сварку – тобто розгубила всі думки з голови.

– А мені сподобалося дивитись, – озвалась вона. – Ти фехтуєш…мабуть ти і танцюєш гарно?
– Все-таки дивилась, – він підморгнув. – Так я і знав! Тоді…гадаю, буде вірним рішенням піти прогулятися вдвох. Що скажеш?
– Маю попередити батьків, – чемно озвалась Ліероссе. – Моя мама тебе не сильно …стукнула?
– О, точно, – він ляснув себе по лобі. – Лінте ж твоя мати? Як я міг забути. Вона вміє наваляти, але це дрібниці. Ходи, попередь, звісно. Я чекатиму.

Коли Ліероссе, метнувшись до батьків, що теревеніли зі знайомими під великим дубом, повернулась до Моріфінве, він тримав в руках її вишиту торбинку, з якої звисав клапоть тканини, рукоділля, не запхане до кінця куди слід.

– Ти щось забула.

Ліероссе замість своїх речей відчула в руках змокрілу багатостраждальну білу квітку. Сунула її за вухо.

– Можна? – він простягнув руку і поправив білий бутон. – Тобі личить.
– Правда? – у нього були різкі риси обличчя, манера говорити голосно і наче збираючись сваритися, недобрі темні очі – і водночас він тепер усміхався, і в цій усмішці було щось настільки дружнє і привітне, що важко було пов’язати одне з іншим. Темрява і світло.
– Авжеж. Я завжди кажу, що думаю, і часто потім мене більше не запрошують в гості. Ти ще в цьому переконаєшся…ну, я сподіваюсь.
– То..куди підемо?

На галявині було, можливо, ще багато народу.. Можливо. Ліероссе здалося, що краєм ока вона бачила майстра Феанаро, який говорив, широко жестикулюючи, наче досі бився з повітрям. Та чи того разу вона його бачила, а може десь іще?

– Я покажу тобі дещо особливе, – озвався Моріфінве. – Годиться? Ходімо. Тут недалеко. Хочеш я торбинку твою понесу?

Він уже заховав меча у піхви, закинув щит за спину, і тепер простягав їй руку. Щоки потроху переставали пашіти, погляд заспокоювався.

– Веди, – погодилась Ліероссе.

Вони пішли навпростець, продираючись крізь зарості і перестрибуючи струмки, поки башти Тіріона не лишились далеко позаду. На обличчя падало світло, вітер перебирав волосся.

– Це місце, – розповідав Моріфінве, – дуже схоже на тебе.
– На мене?
– Так. Колір твоїх очей, твоя вдача, як я зараз бачу її – вони дуже схожі. Побачиш.. А я вмиюсь.
– Там є вода?
– О так, і багато.

Шепіт тої води скоро долинув до них, ніжний і трохи тривожний, наче тоненький струмок вповні міг усвідомлювати свою приховану силу. Попереду був невеличкий водоспад, що утворився – чи був утворений – в руслі швидкої невеликої ріки. Мереживо збитої піни відбивало в собі сотні крихітних веселок. На зеленому березі квітли срібні квіти зоряниці, а в заплаві біля берега – розкішне латаття.

– Я трохи почистив дно і поставив онде дерев’яну лаву, – сказав Моріфінве. Голос його був такий гордий, наче він сам і водоспад створив. – Правда ж гарно? Це – моє місце. Сюди я ходжу, коли хочу бути зовсім сам і подумати. Коли засмучений. Коли просто нікого не хочу бачити. Але коли зустрів тебе, одразу подумав: їй треба це показати.
– Це великий подарунок, – озвалась Ліероссе. – Таких мені не дарували. Тут…справді…так гарно!
– Зараз мені здається, що це насправді не моє місце, а твоє. Я тільки знайшов його і наглядав за порядком, поки ти народишся.
– Давай воно буде нашим, – сказала дівчина, вдивляючись у воду. – А то це якось нечесно.
– Давай. Нашим, – щось у його голосі змінилось – на мить, невловимо і тривожно. – Нашим. Зачекай, я і правда вмиюсь.

Ліероссе завжди і всюди примічала малину. Побачила її і тут. Червоні ягоди якраз дозрівали, і поки Моріфінве шумно змивав з себе сліди бійки, вона полізла в кущі, підібгавши спідницю, аби не залишити її на колючках. Збирала в рот, тоді – в край подолу, бо з’їсти все самій видалося їй все ж нечемним.

– Ого, де ти зарилась? Агов!

Ліероссе озирнулась на його голос і побачила, що він переплітає мокрющу косу, просто деручись крізь зарості.

– А, до речі, – спитала вона, облизуючи пальці, – ти ж не знаєш, як мене звуть?
– А правда твоя, – він почервонів від коміра сорочки аж по волосся. Це уже, мабуть, відколи вони говорили – втретє. – Я думав про квітку в твоїй косі, а про ім’я не подумав. І як же тебе звати?
– Ха-ха, і навіть покликати не вийде! Я – Ліероссе, і у мене є малина.
– Ти солодкоїжка, – зіщулився Моріфінве. – То приходь днями до мене. Я варитиму варення з яблук. Будуть солодющі пінки і, може, ще компанія підтягнеться.

Пік світла Лауреліни минав. Повітряне золото ставало прозорішим і ніжнішим, на траву повільно лягали дуже легкі, майже невагомі сутінки – як тінь на воді, не густіше. Вітер вщух. Десь у хащі заливались птахи, і до них згодом приєдналася тонка дримба цикади. Вони сіли поруч, біля води, біля верби,  до якої Моріфінве притулив щит, непотрібний і незручний на прогулянці. Слухали водоспад і дивились, як переплутані вербові гілки полощуться у річковій прохолоді.

– А про Чорного вершника було страшно, – сказала Ліероссе. – Ніколи не розуміла, чому всім подобається ця історія.

Вони замовкли. Іноді абсолютно немає потреби говорити, навіть якщо ви щойно познайомились і багато про що могли б запитати. Наприклад, коли тьмяніє Золоте древо, і в тиші готується срібний світанок його близнюка, а від ріки піднімається ніжний туман.

– Виходь за мене, мала птахо, як підростеш, – тихо, але твердо сказав він. І голосніше додав. – Я кохаю тебе. Виходь за мене.

Ліероссе завмерла і впустила залишки малини на траву. Щокам стало гаряче і холодно від водяного туману.

– Вибач, – відповіла вона, тремтячи, – та я вперше бачу тебе. Я тебе ледве знаю. Мені..потрібен час, щоб познайомитися з тобою краще.
– Слушно, – озвався він, опускаючи погляд. – Я сказав, бо не міг мовчати. А ти відповіси, коли будеш готова.
– Ти гніваєшся? – спитала Ліероссе.
– Я сумую. Та якщо ти прийдеш на пінки, я не буду, – він знов поглянув на неї, і вже усміхався – трохи розгублено. – Приходь, хай там що та коли ти відповіси мені. Гаразд?

Коли Моріфінве повертався додому, там наче повимерло – всі чи то спали, чи то розійшлися у своїх справах. Він відчував глибокий світлий сум, хтозна, більш глибокий чи більш світлий. З-під ніг чкурнула білка і злетіла на верхівку яблуні.
В час змішання світла лягла дрібна діамантова роса.
На даху біля парадних дверей ходила гордовито велика біла птаха – здається, чайка. Нечасто вони сюди залітали.
Ельда поклав руку на товсту яблуневу гілку і задумався, дивлячись між пальців на шерхку кору. Сум в його серці мав присмак смоли та яблуневого меду, запах трави та теплого мокрого каміння. Світ був прекрасний.
Моріфінве відволікли від думок кроки та відчуття напруження в повітрі, наче збиралась гроза.

– Давно тут нікого з них не було, – сказав він сам до себе. І рушив назустріч цьому невідомому, що перетинало сад.

Це був Мелкор. Він йшов від того входу, що вів до майстерні Феанаро, до воріт, неквапом, поважно, наче теж дихав вологим чистим повітрям.

– Тьху, – пошепки мовив Моріфінве. – Йому-то що тут треба.

Мелкор минув трояндові кущі, шипшину і старий горіх. Його довга сіра халамида чіпляла листя і струшувала росу. Тоді відчинив собі сам і вийшов, лишивши одну половинку воріт відчиненою.
Моріфінве найбільше за все в світі ненавидів безлад. Та половинка аж саднила йому, поки йшов, лаючись, зачиняти.

– Ти говорив з ним, atarinya?
– Та ні, я його попросив…як завжди. А чому ти питаєш? – Феанаро роздивлявся давно знайомий сад наче новими очима. Він накинув плащ, немов його лихоманило, очі почервоніли від безсоння чи пилу в майстерні.
– Бо він тут топтався, – відповів Моріфінве. – І ворота не зачинив.
– Ворота, – промовив Феанаро. – Вмієш ти сказати важливі слова. Подивися, сину, тобі не здається, що для цих часів у нас якась надто декоративна огорожа?
– Ходить хто хоче, – погодився Темний. – Прохідний двір.
– Отож-бо. Давай поміркуємо, що можна зробити в цих умовах. Камінь? Метал?
Вони стояли поруч, вітер легенько хитнув віти, під ноги впало кілька сухих листків. Світло, таке ніжне, таке звичне, було ірреальним в цю мить. Наче уже настали якісь інші, набагато темніші часи, а очі чомусь досі бачать звичне світло Дерев…
– Якщо логічно – що ми плануємо? – спитав Моріфінве. – Витримувати тут облогу чи надавати кому слід по морді і вирушити звідси? Чого ми маємо досягти з цим парканом?
– Виграти час, якщо все буде кепсько. Врятувати…все  цінне, – батько уважно дивився на паркан, наче намагався розгледіти в білій кладці щось нове. – Ми не всі озброєні в цьому домі, та й мало там що. Ну а далі як піде.. Може, це вони звідси заберуться. Я б так швидко не вирішував.
– Мама і Хісілінде, це всього двоє, – відповів Моріфінве.
– Аби не заважали, – роздратовано відповів Феанаро. – Беззбройний – не біда, та й виправити це можна легко. От корисний…той, що заважає – біда.
– А я думаю, що, коли дійде до діла, всі наші будуть на нашому боці. І мама – першою, – відрізав Карністір. – Я навіть не думаю, я знаю це.
Він зупинився, торкнувшись рукою шерхкої кладки, і намагався побороти запаморочення, яке відчув при цій розмові. Йому було недобре, аж під ложечкою засмоктало. Вони взагалі не мали вести такі розмови.

– Як так сталося, – уже доброзичливіше відповів батько, зупиняючись поряд. – Як так сталось, що ти, котрий з поганими висновками ніколи не затримується, такої незаперечно хорошої думки про всіх нас?

– А хіба не ясно? – Моріфінве обернувся до нього, і тепер вони дивились очі в очі – однаково темні і майже однаково полум’яні в срібному присмерку.
– Ясно, але, – відповів Феанаро. – Тобто це добре, що ти в нас віриш. Та запам’ятай моє слово – найближчим часом ми дізнаємось про себе та інших стільки, скільки зроду не знали.
– Чому ми більше не готуємось до походу? – спитав Моріфінве, дивлячись прямо перед собою, наче потреби зустрічатись поглядами не було.
– Ми готуємось. Але ти ж розумієш, що це має бути так – ми вирішили і вирушили. А не так – ми забрались, підібгавши хвости? Тому доводиться займатись усіма справами одразу.

– Звісно, батьку. – відповів він. – Звісно.

Він чув, як дзенькнула ажурна хвіртка – ледве чутно. Кроків не зауважив. Та щось всередині тьохнуло.

– Я прийшла.

Ліероссе стояла під його ґанком – боса, у довгій блакитній сукні, наче незабудка.

– То заходь, раз прийшла, – озвався він і відчув, що голос таки звучить непривітно. – Я хочу сказати, радий тебе бачити. – і почервонів, аж щоки запекло.

Вони грали в цю гру уже деякий час. Вона приходила, нечутно ступаючи по траві. Сідала поруч. Іноді він чекав її десь біля дому, і вони йшли – часто мовчки, і кожен усміхався сам собі. Іноді говорили, і все – ні про що, бо важливого кожен торкатись боявся, хоч і кортіло, наче ранки на губі.

– Я заважаю?
– Я ж сам запросив, – усмішка, швидка, як світло після дощу. – Поки я тут, буду радий бачити тебе знову.
– Поки?
– Так, поки що, – сказав Моріфінве, пропускаючи її в дім і розвертаючи до дівчини дерев’яне крісло біля вікна. – Я маю поїхати на деякий час.
– Далеко? – Ліероссе зблідла. Вона думала, що часу у них безмежно, як у всіх безсмертних. Та забула, що сини Феанаро не затримуються в місті, особливо зараз…
– Так, Ліероссе, далеко на північ.  Повернусь, як завершу справу.

Деякий час вони мовчали. Він дивився на неї спокійно і приязно, а їй чогось вперше стало не по собі.

– Там…там же не росте нічого? – спитала Ліероссе, і власний голос здався їй чужим.
– Чому? Деякі рослини є, просто вони витривалі. – він підсунув крісло і сів зовсім поруч.
– Розповіси мені?
– Я люблю північ, – усміхнувся Карністір, впівоберта дивлячись на світло. – По-своєму вона прекрасна. Спочатку ти йдеш до моря на його шум, залишаючи світло за спиною. Нарешті бачиш попереду хвилі. Вони теплі поблизу Гаваней і підсвічені світлом звідси – срібним та золотим. Ти не бувала біля моря? Там, де падає світло з Калакірії, вода веселкова. На дні лежать самоцвіти,  якими телері прикрасили своє узбережжя, і світло заломлюється, створюючи кольори. Тоді треба неодмінно скупатися, запам’ятати тепло цієї води і лагідність цього місця – і залишити його. Просуваєшся вперед, і гори потроху відступають, залишаючи місце холодній рівнині. Помалу відчувається дихання криги, та криги ще немає. Коли лягаєш спати під зірками Араману, вони немов нахиляються і вивчають тебе – що ти за один. Мені здається, так було біля вод Пробудження. Тільки північні зірки, вони..хижі, чи що…

Він замовк. Рівне срібне світло падало навскіс на порожній чистий стіл, на бильце крісла, де лежала його рука з одним срібним перснем із тисненими молотками, бойки – у вигляді пташиних голів. Це було особливе мовчання, якого ніколи Ліероссе не чула, яке пробирало до серця.

– Візьми мене з собою, – пошепки сказала вона.
– Аж туди? – Моріфінве подивився на неї – і в його погляді було здивування.
– Аж туди. Я б хотіла побачити все це. – Ліероссе знітилась. – Прохання дуже нахабне?
– Ну..взагалі-то так. Я люблю подорожувати сам, і, я так розумію, далеко від Тіріону ти не забрідала.
– Пробач…
– Ні, не вибачайся. Якби все було інакше, я б справді тобі відмовив. Та зараз твоє прохання видається мені навдивовижу слушним. Тобі варто знати, хто я і хто ти сама. Північ добре це показує, – він простягнув руку і торкнувся її руки. Перстень з молотками ніжно дзенькнув об каблучку з квіткою лотоса. – Але послухай. Це не найлегша прогулянка. Попервах ти маєш робити те, що я скажу. Ти казатимеш, якщо втомилась чи злякалась. Ти не звертатимеш із нашого шляху і не відставатимеш. Якщо тобі стане важко, я поверну тебе в Гавані. Пристаєш на це?
– Пристаю, – відповіла Ліероссе. – Але ти дарма вважаєш мене слабкою чи дурною, Феанаріоне.
– Я нічого такого не вважаю, а то б я так тобі і сказав, – різко відрубав Карністір. – Не вигадуй. Насправді я тільки про всяк випадок це – бо ти йдеш уперше, і тобі варто бути уважною до себе та до дороги. Майже не сумніваюсь, що ти не наробиш дурниць і впораєшся. Але мені справді треба дещо зробити, і не хотілося б за тебе хвилюватись,- він встав, пройшовся по кімнаті, наче рахуючи про себе до десяти.
– Чому ти сердишся на мене? – пошепки спитала Ліероссе. Коли він рахував до десяти, то був далеким і холодним як той Араман.
– Я не здатен на тебе сердитись, – коли він повернувся зі всесвіту рахування подумки, його усмішка була так само тепла. – Я просто думаю, як краще все це влаштувати. Часу обмаль.

 

– Що він тут робить? – пошепки спитала Інділін.

Вони залишали дім Харвенде разом, хоча йти їм було в різні боки. Постать Моріфінве подруга угледіла раніше за Ліероссе.

– Чекає на мене, – відповіла та, нахиляючись, щоб зав’язати сандалю. – Ми сьогодні готуємось до походу.
– З ним? – в голосі Інділін було здивування. – Куди це ти з НИМ зібралась?
– На північ, – відповіла Ліероссе. – Далеко на північ.
– Щось я не бачила тебе досі в такій компанії…
– Тепер побачиш, – озвалась Ліероссе, підводячись. Від Моріфінве їх відділяла тільки обвита зеленим плющем огорожа, майже прозора, до того мереживна. – Давай припинимо шепотітись за спиною. Це непристойно.
– Шепотітись за спиною? Цікаво, цікаво, – Карністір поклав руку на зелене листя, що килимом устилало огорожу, і зазирнув у двір. – Можу приєднатися.
– Привіт, – сказала Ліероссе і зашарілась. Тоді спіймала отетерілий погляд Інділін. Закрилась від несміливого поштовху її осанве. Хай думає, що хоче. – Ти довго чекав?
– Та вже набридло, – відповів він.
– Це Інділін, – Ліероссе штовхнула подругу в бік. – Це Моріфінве. Він вчить мене секретам далеких мандрів.

Подруга мовчала.

– Вітаю, Інділін. І бувай одразу. Нам час, – відповів Моріфінве. – Ходімо.

Вони рушили вулицею, залишивши Інділін за спиною. На плечі у Феанаріона висів мішок, через руку було перекинуто темно-сірий плащ.

– Вона – моя подруга, – сказала Ліероссе.
– Так. Я їй не подобаюсь, – відповів Моріфінве. – Бачились.
– Але..
– Я зекономив час, припинивши бесіду. Зараз би ми ходили коло і навколо, щоб не засмутити тебе, потім щось пішло б не так, потім було б багато розмов та прикрощів. Або ми одразу стали б щирі – і було б багато прикрощів. Замість цього ти і я пішли, вона лишилась, і ми обоє з тобою не сваримось. Є кращі ідеї?

Дім, де мешкала родина Ліероссе, був зовсім невеличкий. Перед найбільшим вікном ріс розмарин, який дівчина поливала щоранку, на старій груші – її дитяча гойдалка, одна відполірована ясенева дошка. Вдома був тільки батько. Росселін любовно полірував меч у дальній кімнаті і не одразу навіть розчув, що хтось відчинив двері. А і коли зрозумів – не одразу привітався. Росселін скаржився, що міські стіни завжди занурюють його в думки та позбавляють уважності. Та дім собі змурував і час проводити в ньому любив.

–  О.. Моріфінве? – нарешті наче опам’ятався він. – Ти? Отакої. А ти хіба не…
– Алайо, господарю. А я зайшов на запрошення твоєї доньки, – озвався Феанаріон. – Маю кілька справ.
– Заходь! Чогось вип’єш?
– Та не турбуйся, я не пити прийшов. Куди мені з цим, Ліероссе?
– У тебе раптом з’явились друзі, яких я б і собі хотів, – сказав Росселін, дивлячись услід Моріфінве, який зник в кімнаті доньки.

Ліероссе вкотре зрозуміла, що дорогі їй ельдар здебільшого ніяк не ладнають одне з одним. На мить вона безкінечно зажадала опинитися в тому світі невикривленої Арди, де всі любитимуть одне одного, і так легко буде любити їх… Чи хоча б у Амані недавнього минулого, яке вона застала лише в переказах. Та у неї було лише тут і тепер. Лише кивнути батькові і поквапитись до гостя.

– Ти можеш це пересунути? – попросив Моріфінве, показуючи на п’яльці з начатою роботою, що стояли біля вікна. Показуючи, але не торкаючись, наче тканина була дуже крихким кришталем. – Ненадовго.

Вона усміхнулась, але її душею ще володів сум. В цій кімнаті з білими завісами, де на ліжку, поверх хутряної ковдри, ще дрімала улюблена лялька у вишитій простенькими квітами сукні, раптом стало якось інакше. Наче і світла вдосталь, і місця вистачає, як завжди. Та щось невмолимо змінювалось, і Ліероссе не могла опиратись цьому. І не хотіла, бо дерева ростуть, гусінь скидає кокони, і все плинне.

– Накинь мій плащ і стань рівно. Я відмічу, до якого місця вкорочувати, – сказав Моріфінве. – Твої теплі речі, як на мене, не теплі.

Його погляд впав на незавішене вікно, затримався, і уже в наступну мить Феанаріон визирав звідти – наче тривожно, так і не випускаючи одежину з рук.

– Трісни мій пояс, у ваших сусідів Мелкор. – повідомив він.
– У них часто бувають гості, – відповіла Ліероссе.
– А цей, – повідомив Моріфінве, майже звісившись з вікна, – таке враження, що весь час тільки й швендяє по гостях. Нічого більше не робить. Ampamaita!
– Він вала, і навряд чи криворукий, – промовила дівчина несміливо, але все ж підійшла до ельда і теж визирнула з вікна поруч із ним. – Просто може собі дозволити, чом би й ні.

Сусідський кам’яний ґанок з козирком у вигляді пташиного крила було видно цілком непогано. І з нього на золотаву доріжку щойно ступив саме той незвичайний вала у сірому, про якого стільки говорили. Він стояв до Моріфінве та його подруги в пів оберта і, здавалось, ґречно помахав господарям, перш ніж рушити у своїх справах.

– От якраз всі валар, кого я досі знав, цілісінький день зайняті, – відповів Феанаріон. – І тільки цей валандається кругом, повітря ганяє. Що ж..а нам немає коли.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: