Грим

FavoriteLoadingДодати до улюблених

… І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється коло дивана, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає важко дихати. Між нами — попільничка, заповнена недопалками, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами — біль.

У мене волосся чорне, що вже плечей сягає, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається — по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього… у нього і дому-то свого немає.

Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатися — найкращий варіант з усіх можливих.

Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.

– А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся…

Я всміхаюсь. Я все пам’ятаю.

***

Холодний сірий ранок торкається заледенілими долонями моєї шкіри. На траві роса, я зняла туфлі, ходжу босоніж, ноги втомлені розминаю. Ми нове життя починаємо — доросле. Закінчився Ґоґвортс. Закінчилося дитинство.

Лілі вже майже заснула, скрутившись клубочком на колінах у Джеймса. Поттер неуважно її волосся пестить, жартами дурними зі своїми друзями обмінюється. Вони як завжди разом — Мародери. І я з ними — дружимо ж. У голові паморочиться від запахів ранкових і молодого вина. Ми не спали всю ніч, ми співали і танцювали, ми веселились, ми… Я всміхаюсь. Шкільні роки лишились у минулому, тепер все буде інакше. Все зміниться.

– Алісо, – кличе мене Рем, і я обертаюся, – Алісо, а ти що збираєшся тепер робити? Уже придумала, чим займатися будеш?

– Так, – киваю впевнено. Відповідь на це запитання я знаю вже давним-давно, тепер навіть здається, що все життя знала, з самого дитинства.

– Ну і що ж? Академія при лікарні святого Мунґа? – я заперечно киваю головою, ступаю ще кілька кроків по мокрій траві назустріч друзям, дивлюся впевнено, говорю:

– Аврорат.

І западає тиша, яку порушує тільки спів ранніх пташок. І ледве чутне насмішкувате фиркання. Я розвертаюся різко, очі роздратовано мружу:

– Проблеми, Блеку? – Сіріус тільки всміхається широко, скидає мантію тяжку з плечей, ступає кілька кроків до мене, закутує мої замерзлі плечі у теплу тканину, по носі мене щиглить:

– Ніяких проблем, Алісо. Просто ти — дівчинка.

– І що з того? – суплюсь я, щільніше у мантію його загортаючись, запах терпкий чоловічого одеколону, алкоголю і сигаретного диму вдихаючи. Він стоїть близько, так близько, як стояти не можна, погляду від мене не відводить, бісенят в очах ховаючи, пальцями шпильки з мого волосся виймає, і довге чорне волосся розсипається по плечах. Нахиляється до мене, диханням гарячим вухо моє лоскоче:

– Нічого. За партою зі мною сидітимеш.

І відходить різко, а я вслід йому не дивлюся, не хочу, я до неба посвітлілого голову повертаю. Сіріус уже сміється черговому жартові у мене за спиною, і сміх його хрипкий мене з голови до ніг обволікає.

Літо торкається своїми пальцями мого обличчя, ноги в траві холодній мокрій тонуть, вітер волосся розвіває. Мені вісімнадцять. У мене все життя попереду.

Встає сонце.

***

Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою. І не тому, що не хочемо, просто теоретичних занять у нас немає. У магічній Британії — війна, і в Міністерства немає часу на теорію, молодим аврорам викладають тільки практику, практику й ще раз практику. Нас ганяють десять годин на добу, ми вчимося захищатися і вбивати, ми на дуелях один на одного кидаємося, ніби пси озлоблені. Нас вчать бути злими, щоб добро захищати.

За партою ми з Сіріусом не сидимо, а ось у напарниці він тільки мене й обирає. І один навпроти одної стоїмо ми кожного дня з паличками напоготові, кожного дня носимося по залу тренувальному, палимо закляттями, щити ставимо, ухиляємося, намагаємося перехитрити, обманути. І сміємося кожного дня разом, і сміх наш відбивається від високих склепінь Аврорату, сміх наш Дикозора Муді дратує, злить його, він тільки кидає нам їдко:

– Подивимося, як ви на полі битви сміятися будете…

Ми з Сіріусом перезираємося, смішки в очах ховаючи, і знову тренуватися ідемо. На нас вся група дивиться, як на божевільних, а нам байдуже, ми один в одну прокляття кидаємо, змагаємося, як у школі змагались — хто швидший, хто сміливіший, хто хитріший? Ми не виросли зовсім, не подорослішали, хоч і здавалося нам, що дитинство позаду, що ми його у Ґоґвортсі лишили.

А після тренування я, втомлена, переодягаюсь, косу тугу розплітаю, волосся чорне назад відкидаю, на вулицю виходжу, повітря осіннє холодне вдихаю на повні груди. Я Сіріуса чекаю, аби до Лілі й Джеймса разом у гості піти.

– У тебе волосся гарне, – голос чийсь незнайомий позаду мене лунає, і я обертаюся різко, паличку на ходу виймаючи. Переді мною хлопець високий темноволосий стоїть, очі його сірі мене вивчають уважно. Я паличку опускаю, в кишеню ховаю, відповідаю різко:

– Я його обрізати хочу, в очі лізуть, огляду заважають.

– Мене Френком звуть, ми в одній групі з тобою.

– Пробач, зовсім тебе не пам’ятаю, – відповідаю радше на автоматі, неуважно на пальці холодні дихаю, намагаючись їх зігріти.

– А ти взагалі когось, окрім Блека, пам’ятаєш? – я голову різко підводжу, хлопця поглядом злим пропалюю:

– Сіріус — друг, а ти — ні. Тебе я пам’ятати не зобов’язана.

Він дивиться уважно, а потім усміхається простодушно:

– Я, можливо, тобі й не друг поки, але й не ворог теж. І волосся не обрізай, тобі личить така зачіска.

І він йде геть мокрою осінньою алеєю, а я вслід йому уважно дивлюся. А потім Сіріус поруч опиняється, ніби вітер шалений мене підхоплює, жартує щось про кавалерів і залицяльників, руки мої холодні у своїх гарячих долонях відігріває, дражниться. І в мене на кінчику язика вже чортенятко сидить, захищаюсь і сама нападаю, з Блеком інакше не буває, з Блеком інакше не можна.

Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою, але дуелі наші, виявляється, привертають увагу всієї групи.

***

За вікнами — перший мокрий сніг, листопад гидкий не дає нормально дихати. Я заплітаю тугу косу, до тренування готуюся, аж раптом у зал влітає Дикозор. Злий, знервований, різкий, він кричить що є сили, кричить, що Смертежери напали на якесь містечко, що битва там зараз, що людей не вистачає і потрібна допомога. Я з Блеком перезираюся швидко, виступаємо вперед першими, а за нами — ще кілька людей. Муді киває сухо, з кишені портал дістає, нам простягає.

Перша битва падає на нас, немов ошаліла злива. Мокрий сніг кружляє злякано навколо нас, знервованих дітей, і довкола — спалахи, крики, кров, лайка. Навколо — люди в чорних мантіях, різнокольорові промені, божевільний круговорот, танець життя й смерті.

Мені не страшно. Я ухиляюсь і нагинаюсь, я кидаю прокляття і ставлю щити, я створюю дзеркала і вибиваю палички з рук противників. Мені не страшно. У мене просто немає часу боятися. І тільки мокре волосся, котре так і не встигла заплести в залі, лізе в очі, я роздратовано збираю його вільною рукою і знову кидаюсь у бій. Це — моя робота.

Поруч лежить хтось у грязюці, кричить ошаліло, а в мене навіть немає часу придивитися уважніше — чужий? Ні, свій, аврор, адже мантія червоногаряча. Чоловік кричить і руки закривавлені до живота притискає, рану затиснути намагається, але кров сочиться крізь пальці… Я дивлюся а нього і вже думаю кинутися на допомогу, але раптом з оскаженілого натовпу виривається величезний чорний пес. Очі його палають, він гарчить і скалиться, він хапає пораненого зубами за мантію й волочить його геть.

Я завмираю, дивлячись заворожено вслід чорному псу, більше схожому на вовка, вслід чоловікові, що помирає, що кричить так голосно і так відчайдушно, що слухати його неможливо, і хочеться закрити вуха долонями, відгородитися, забути побачене, але в голові крутиться тільки одна фраза, почута колись на уроці Передбачень: «Грим — провісник смерті, котрий з’являється в образі великого чорного пса. Кожний, хто побачив грима, скоро помре»

– Алісо, ззаду!!! – нестямний крик Френка б’є по вухах, я повертаюся різко, встигаю поставити щит, й одразу ж роблю змах паличкою:

– Авада Кедавра! – зелений промінь б’є Смертежера прямо в груди, і він падає на землю замертво. У мене тремтять руки, у мене адреналіну в крові стільки, що я не відчуваю вже нічого, я біжу, ухиляюсь, не звертаю уваги на те, що тяжкі черевики в’язнуть у грязюці, що волосся лізе в очі, а мантія вже давним-давно намокла і сковує рухи. У моєму пульсі б’ється тільки одне: «Я хочу жити».

Я б’юся, я змагаюсь на дуелях, я захищаюсь. І руки в мене вже не тремтять, і я вся зараз — інстинкти, інтуїція. Я зараз — звір. Мені вісімнадцять, і я вбиваю.

А потім десь за моєю спиною лунає оглушливий вибух, і щось тяжке збиває мене з ніг і навалюється на мене згори, і падає холодне каміння, і все тіло вже горить від болю, а удари все сиплються і сиплються… І я хочу закричати, але не можу, повітря не вистачає у легенях, і я хочу плакати, але очі абсолютно сухі. І дихати надто важко, щось велике і тепле придавило мене до землі, а кам’яні уламки все падають і падають… Той, хто бачив грима, скоро помре. Я втрачаю свідомість.

***

Яскраве світло падає на мене. Промені ріжуть очі, і хочеться примружити очі, повернутися туди, де було спокійно, де нічого не боліло, де не було відчуттів взагалі. Зараз же кожна клітинка мого тіла кричить від болю, а накрохмалені простирадла драпають надто чутливу шкіру.

– Алісо… – і голос знайомий молотом по скронях б’є. Повертаю голову, мружусь, риси рідні намагаючись роздивитися. – Слава Мерлінові, ти прокинулась!

Руде волосся Лілі ловить відблиски ламп, й очі ріже вже геть немилосердно. Поруч з нею схвильований і скуйовджений Джеймс з рукою перев’язаною, дивиться на мене, супиться, мовчить, губи кусає. Набираю якомога більше повітря у груди, видихаю ледве чутно, насилу вимовляючи слова:

– Що. Сталося?

– Вас засипало уламками будинку. У тебе кістки деякі зламані й струс мозку. За кілька днів будеш, як новенька. Тут, у Мунґа, тебе швидко на ноги поставлять, – всміхається тепло Еванс, але в очах у неї — море тривоги, і я тону в ньому, захлинаюся його солоністю. Мене нудить, і в голові паморочиться, і очі сльозяться.

– «Вас» – це кого? – питаю, хриплячи. Джеймс супиться ще більше, Лілі злякано з ним перезирається.

– Розумієш… Френк тебе від уламків своїм тілом закрив. Він теж тут, у Мунґа. У критичному стані. У нього, схоже, й однієї цілої кісточки не лишилося… Без свідомості.

У мене сил майже не лишилось, у мене відчай отрутою всередині розливається, почуття провини душу мою отруює, страх серце у залізному кулаці стискає. У мене все тіло болить, і простирадла шкіру дряпають, у мене шум в голові, і світло мені очі ножами ріже. І перед тим, як пірнути у рятівну темряву, питаю тихо:

– Сіріус?

Лілі дивиться пильно, Джеймс всміхається.

– Рани зализує. Живий, що йому буде.

Живий. І можна зітхнути з полегшенням.

Світло знову гасне.

***

Я приходжу до Френка у Мунґа щодня. Він лежить, непорушний, на білих простирадлах, люди в лимонних халатах навколо нього кружляють, накачують настійками його, головами задумливо хитають. У Френка й направду кісток цілих майже не лишилось, та ще й легені пошкоджені, і цілитель під час чергового огляду говорить задумливо:

– Може, й добре, що до тями не приходить. Ми йому кістки поступово зрощуємо, такого пекельного болю і ворогові не побажаєш.

Я сиджу біля ліжка, дивлюся на обличчя його сіре й думаю, що я би ворогові стільки мук не тільки побажала, а й власними руками побажання це виконала. У мене гіркота всередині, я поруч з Френком сиджу п’ятий день, пальці побілілі в кулаки стискаю. Я тільки про одне в Мерліна прошу — аби з Френком все добре було.

А щоночі я прокидаюсь, спітніла, мені сни сняться, і кожний — про зелені спалахи, кров і застиглі очі. Кожний — про біль, що все тіло пронизує, про уламки, що засипають, про повітря, якого не вистачає катастрофічно. І в кожному сні до мене грим чорний підходить, за мантію хапає і тягне кудись, хоч я кричу що є сили: «Але ж я жива! Жива, чуєш?!» Але пес впертий тягне мене від війни і битв, і весь мій супротив марний… Грим забирає мене з собою.

І раптом вії Френка тремтять, він очі розплющує, голову до мене повертає.

– У тебе волосся красиве, – усміхається ледь помітно.

Здається, я плачу.

***

А битви тепер стали буденністю.

Зима захоплює все навколо, і чорні мантії на білому снігу — ніби плями чорнильні. Сіріус сміється, що так у них поцілити легше, але сам темніший за хмару грозову ходить. У нього шрамів додалось, у мене — відчаю. Він сарказмує і за косу мене смикає, я язика йому показую і вечеряти з Френком іду.

І тільки ночами знову і знову одне і те ж, кров, і бруд, і крики, і грима чорного завивання. У мене душа повільно-повільно горить, я вбила за ці дні вже стількох, що можу відкрити своє персональне кладовище.

Дев’ятнадцять мені виповнюється четвертого січня, і в подарунок мені похоронка приходить. Марлін Маккінон, веселунка й хуліганка, вже ніколи не кине в мене подушкою. Марлін Маккінон, яка так відчайдушно прогулювала половину занять у Ґоґвортсі, але все одно отримувала найвищі оцінки, вже ніколи не смикне мене за косу, дражнячись. Марлін Маккінон, яка завжди встигала спіймати снич швидше супротивника, вже ніколи не сяде на мітлу.

Я не плачу, що ви, я зовсім не плачу. У мене сльози закінчились, вже немає в моєму тілі гірко-солоної води, я не можу і не хочу ревти. Я в кімнаті своїй зачиняюсь, усіма можливими Замикаючими чарами двері заблокувавши. Я з кулаками на стіни кидаюсь, збиваючи кісточки в кров об холодний камінь. Я болю не відчуваю — зовсім.

– Ну де ж ти, гриме?! – гарчу безсило оскаженіло. – Чому не забираєш мене?! Чому близьких моїх за собою тягнеш?!

І тільки мовчання мені відповіддю служить. Хвиля люті відступає, і лишається тільки біль. І він виїдає мене зсередини, і я забиваюсь у найдальший куток кімнати, ховаюсь там, ніби загнана тварина. Я сиджу там, обхопивши коліна руками, і шепочу тихо-тихо: «Ну що ж ти, Марлін? Ну як же так, га? Ну як же я без тебе?»

Мені дев’ятнадцять, і жити мені вже зовсім не хочеться.

І коли двері з грюкотом розчиняються, а по очах б’є яскраве світло, я навіть не повертаю голови. Хтось підходить повільно до мене, опускається поруч, і мене запах знайомий терпкий огортає.

– Курити будеш? – голос хрипкий низький над вухом лунає. Від Сіріуса несе алкоголем, сигаретами й одеколоном, і я згадую той наш останній ґоґвортський світанок. Той світанок, який обіцяв нам доросле життя. Життя, повне перспектив.

– А допомагає? – питаю я, до нього не повертаючись. Я на нього дивитися не хочу, я краще запах його вдихати буду.

– Ніхуя не допомагає. Душа від сигарети боліти менше не стане.

– Тоді навіщо?

– Люди люблять себе по-різному вбивати, аби не мертвіти, – говорить він і я чую, як клацає запальничка. Повертаюся, в очі йому зазираю, він дивиться відкрито, пачку простягає. Я беру сигарету, підкурюю, дим сизий вдихаю.

– Гидота, – викашлюю, але сигарету не викидаю, затягуюсь жадібно ще. Сіріус всміхається саркастично. – Блеку, чуєш? А що зробити, аби душа не боліла?

– Позбудься її, – знизує він плечима, – тоді й не болітиме.

– А як це зробити? – від сигарети в горлі дере і гірчить, але я затягуюсь ще і ще, ковтаючи дим.

– Є легенда, що душа людини зберігається в її волоссі, – вимовляє задумливо Сіріус і зводиться на ноги. – Не сиди на холодній підлозі, Алісо, застудишся. А я піду нап’юсь, бо жити якось зовсім погано стало.

Він іде повільно-повільно, а я на спину його дивлюся, і в мене стільки відчаю в очах, так крикнути хочу, щоб не йшов, не кидав мене сам на сам з сигаретним димом і душею моєю від болю збожеволілою. Але я мовчу і губи кусаю, я другу сигарету підкурюю, трем у руках втамувати намагаюсь.

– З Днем народження, Алісо, – говорить він на порозі, і двері за собою зачиняє. Я з розмаху кулаком об стіну б’ю. Я фізичного болю не відчуваю, зате душа моя на частини розривається.

І тільки коли забута Сіріусом пачка сигарет пустіє, а в кімнаті вже нічого не видно від диму, я піднімаюсь на ноги і невпевненою ходою до столу іду, з ящика ножиці старі тупі виймаю. Завмираю на секунду, потім різко себе за волосся хапаю, впевнено вперше лезами іржавими пасмо відрізую. А потім повторюю це ще, і ще, і ще… кучері чорними зміями опадають біля моїх ніг, кричить моя душа, розлучатися зі мною не хоче. Але я позбуваюся її, інакше просто не витримаю, не витримаю цього болю, збожеволію. Я з душею своєю прощаюсь, і в горлі в мене клубок колючий, який ніяк проковтнути не можу.

– Алісо, що ти наробила?! – ззаду мене ще один знайомий голос лунає, і я повертаюся, з Френком поглядом зустрічаюся. – Дівчинко моя, ти навіщо так себе обрізала?!

Він підбігає до мене, в обійми свої мене згрібає. А я, ніби лялька, в руках його безсило поникаю. Роби зі мною все, що завгодно, Френку, мені вже байдуже, я без душі тепер. А він пестить обличчя моє і волосся, обрізане нерівно, він дивиться на мене з тривогою, він притискає мене до себе так сильно, що кісточки мої хрустять. Він в очі мені зазирає, а там — пустка, там болю більше немає, тільки відчай.

І він цілує мене, цілує обережно, ледве губами торкаючись моїх губ пересохлих. Я заплющую очі.

І битви вже стали буденністю, і навколо нас гинуть люди, і в мене вже є своє персональне кладовище.

Марлін лежить десь зламана й нежива, Сіріус напивається до зелених чортів у найближчому пабі, Френк цілує мене обережно в пересохлі губи.

***

Весна здається хворою, вона схожа на лихоманку, і ми з Сіріусом знову сміємося. Правда, сміємося ми частіше по-злому, хрипко і відчайдушно, але якби не було цього сміху неприродного, і нас би давним-давно не було. Ми знову й знову зі Смертежерами зіштовхуємося, і ховатися доводиться, і нападати. І мені вже здається, що я зовсім чутливість до смертей втратила. Уже не сняться мені ночами покійники, і кров ночами мені також не сниться. Можливо, я просто надто мало сплю, можливо, звикла, можливо, без душі направду жити легше. Волосся моє коротке вітер тріпає, Сіріус сміється по-злому, Френк за руку мене тримає і говорить тихо на вухо, що любить.

Дикозор Муді вже не кричить на нас, він тепер на свіжаках відривається. На нас тільки дивиться сумно, мовляв, загублені вже люди, обгорілі, пусті. А в наших очах уже й справді вогонь догорає, у нас сил немає. Ми зеленими променями розкидаємося, ми — роботи, ми — пішаки в якійсь надто розумній грі. Ми зі злом боремось, але самі злими стаємо.

А весна навколо надто зелена, надто п’яна, надто яскрава. Весна навколо схожа на лихоманку, і я її пити намагаюсь жадібно, вдихати в себе якнайглибше. Адже хто знає, можливо, це остання моя весна.

А після однієї з битв ми сидимо з Френком у якомусь саду, і довкола цвітуть яблуні, і запах такий солодкий, що паморочиться в голові. Френк мені рану заліковує, мене закляттям зачепило, і руки в нього крові червоній, і дивиться він перелякано.

– Алісо, виходь за мене, – видихає раптово. Я дивлюся на нього здивовано — яке може бути весілля, якщо війна навколо, смерть і весна хвора? Яке може бути весілля, якщо в мене душі вже немає?

– Алісо, виходь за мене, – повторює він вперто. – Виходь за мене, адже завтра може бути вже пізно. Адже завтра може не настати. Алісо, виходь за мене, адже я тебе кохаю.

Я дивлюся на нього здивовано й головою киваю.

Я курю вже постійно, Сіріус зі мною майже не розмовляє, а Френк кличе заміж.

У мене душі немає. Я згоджуюсь.

***

Весілля у нас тихе, його і весіллям не назвеш. Просто кілька друзів, що зібрались в одному приміщенні, просто щасливі батьки, котрі зовсім забули про те, що навколо — війна. Просто я — усміхаюсь. Просто Френк — сяє. Джеймс і Лілі, Ремус, кілька друзів з Ордену, кілька — з Аврорату. Сіріус на весілля не прийшов, але я, в принципі, його і не кликала.

Ось тільки в кімнаті душно, і дихати зовсім немає чим. Червень спекотний, запилений, тягучий, червень схожий на патоку густу приторну, тягнеться і тягнеться, не закінчиться ніяк. Я хапаю повітря затхле жадібно, вдихаю його, але груди ніби кільцями металічними хтось оповив, і дихати вже зовсім тяжко.

Я виходжу у двір, і тут повітря хоч трошки свіжіше. Я проходжусь повільно доріжками поміж дерев, від сонця нещадного втомлених, сукня моя біла по землі волочиться, але піднімати я її не хочу, мені й так добре. У дворі тихо, сюди не долітає тихий сміх з будинку, і нічого не порушує мого спокою.

І раптом я різко зупиняюся. З кущів на мене дивляться пронизливо палаючі очі. Тихо-тихо хрускає гілка, і мені назустріч великий чорний пес виходить.

– Привіт, – кажу. – Забрати мене прийшов? А я на тебе вже давно чекаю.

Я не втікаю, я чекала його, грима, що з’явився мені ще давним-давно, ще в листопаді. Але пес не рухається з місця, просто дивиться на мене уважно, і в очах його я раптом вловлюю щось таке хворе, надломлене, приречене. В очах його я раптом вловлюю щось людське.

– Адже грим завжди з’являється тому, хто повинен померти. Чим же я особлива?

Пес розвертається і йде, а я лишаюсь одна надворі. Я стою і дивлюся туди, де щойно стояв чорний грим, завивання якого мені колись снилось. Можливо, він не забирає того, хто зі смертю своєю змирився? А може, я мертва вже давно?

– Ось ти де! – за руку мене Френк бере, і я усміхаюсь йому вже звично. – Ходімо в будинок, там на тебе вже зачекались! Джеймс Лілі пропозицію зробив!

У мене сукня біла довга, у Лілі обручка на пальці, у Сіріуса… Не знаю я, що у Сіріуса. Сіріус на весілля не прийшов.

***

У Поттерів весілля гучне, велике, яскраве. У Поттерів на весіллі половина магів Британії гуляє, вони святкують так, щоб запам’яталося всім надовго, можливо — до кінця життя. І це все нагадує бенкет під час чуми, і мені дико й самотньо. Я одна сьогодні, Френк на чергуванні в Аврораті. У мене в руках бокал шампанського кислого, а сукня вечірня незручна дихати нормально не дає. Мені втекти звідси хочеться, але не маю права на це, повинна усміхатися, і наречену-красуню розхвалювати, і нареченого-щасливчика вітати, і з дружбою-жартівником разом сміятися.

Сміятися у нас з Сіріусом вже зовсім не виходить, і бачу я, що в нього сил уже також майже не лишилось, що краватка-метелик в шию йому вгризається, душить, повітрю пройти не дає. Сіріус дивиться на найкращого друга, і в очах у нього стільки гіркоти, що в ній неможливо не втопитися.

А у вікно стукає сова, і до її лапки конверт прив’язаний, а на конверті ім’я моє стоїть. Мені Френк пише. Пише, що Едгара Боунса щойно знайшли в якомусь підворітті мертвого, що тіло його кігтями роздерте, що в Аврораті майже впевнені, що це вовкулаки постарались. І в очах у мене темніє, і до горла підкочує нудота, і сил у мене вистачає тільки на те, щоб вибратися на ґанок будинку, не перестаючи всміхатись.

Холодний жовтень обіймає мої голі плечі, я хапаюсь руками за одвірок, щоб не впасти. Усе неправильно, усе не так, і я не розумію, як там, в будинку, можуть веселитися і пити шампанське, як Лілі може так променисто всміхатися, а Джеймс може так щиро жартувати. У мене немає сил, я втомлена, я навіть холоду зараз не відчуваю, я скидаю туфлі на високих підборах, відкидаю їх кудись у бік. Я ногами босими на холодний камінь ступаю, я заспокоїтись не можу, я сигарету тремтячими руками виймаю, димом судомно затягуюсь.

– Застудишся же, – голос хрипкий ні з чим не переплутати, і я розвертаюся різко, вишкірюсь зло:

– Проблеми, Блеку? – він дивиться на мене поглядом довгим втомленим, він мантію тяжку з пліч стягає і мене в неї закутує. Плечі мої замерзлі в теплі розслабляються.

– Ніяких проблем, Алісо, – шепоче ледве чутно, пальцями довгими волосся моє, що по плечі вже відросло, перебирає. Він стоїть надто близько, неприпустимо близько, так, як стояти не можна. Він дивиться уважно, ось тільки бісенят у його погляді вже давним-давно не видно.

– Едгар мертвий, – видихаю я і чіпляюсь пальцями в його сорочку. Тканина жалібно тріщить. Він завмирає на секунду, потім пригортає мене до себе, сильно-сильно пригортає, а потім ми розз’являємося кудись, і мені за великим рахунком байдуже, куди.

А коли наші ноги торкаються твердої підлоги, я розумію, що опинилась у брудній кімнатці якогось дешевого готелю. Але це вже не має ніякого значення, адже за вікном мряка і жовтень, Едгар мертвий, а Сіріус притискає мене до себе надто сильно. Мені боляче, мені боляче так, що хочеться трощити все навколо, але замість цього я мантію важку з пліч скидаю і до Сіріуса за поцілунком тягнусь.

Він цілує жорстко і боляче, і я чіпляюсь за нього, як за останню свою надію, як за останній кольоровий сон. Сіріус пахне алкоголем, сигаретами і чоловічим одеколоном терпким, Сіріус сукню тісну безглузду з мене стягує, Сіріус мене за стегна хапає, над землею піднімає, і я відкликаюсь, ногами його обвиваю. Я кусаю губи його, і він гарчить приглушено, майже по-звірячому, я тремчу, мене лихоманить, я цілую Сіріуса, а по щоках моїх — сльози градом. Він до ліжка мене несе, кидає мене на простирадла, сам згори навалюється. І мені відчувати його хочеться ще сильніше, ще різкіше, ще яскравіше. Я нігтями розпачливо йому в шкіру впиваюсь, я рухаюсь різко, рвано, я дихаю тяжко, і всередині вже все готове до вибуху, і мені хочеться кричати.

І я кричу — голосно, надривно. І Сіріус кричить разом зі мною, і шалений оргазм накриває нас одночасно, і очі мої вже зовсім нічого не бачать, тільки темряву.

А потім Сіріус встає, штані натягає, сорочку накидає. Подає мені якусь футболку, і я слухняно надягаю її на голе тіло.

– Пити будеш? – питає тихо, а я киваю. Біль у грудях вже не ріже ножем, він ледве-ледве горить там, уже не туманячи розум. Блек дістає з шафи пляшку і дві склянки, наповнює їх алкоголем, одну мені простягає.

– Пий, Алісо. Пий.

Віскі обпалює, віскі заспокоює, віскі рани мої заліковує. Я п’ю і відчуваю, що врятована.

І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється біля дивану, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає тяжко дихати. Між нами — попільничка, що вже повна недопалків, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами — біль.

У мене волосся чорне, що вже по плечі відросло, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається — по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього… у нього і дому-то свого немає.

Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатись — найкращий варіант з усіх можливих.

Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.

– А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся, ми з тобою сміятися вміли?

– Пам’ятаю, – киваю я і усміхаюсь ледь помітно. – Знаєш, а я грима бачила. Двічі. У першій битві своїй і на весіллі. Як думаєш, чому він мене до себе не забирає?

Сіріус дивиться на мене уважно, хмуриться, загягується димом жадібно. І тільки потім вимовляє тихо:

– Грим не завжди є провісником смерті. Він деколи ще й душі рятує.

– Чому ж він мою не врятував? – я усміхаюся гірко й ковток зі склянки роблю.

– А нам з тобою, Алісо, душі не потрібні. Нам без них легше буде.

– Блеку, – шепочу я вже зовсім тихо. – Блеку, до мене знову біль повернувся. Мені знову так всередині болить усе так сильно, що дихати неможливо. Що робити, Блеку?

Він всміхається сумно, дивиться на мене приречено.

– А ти просто волосся обріж. Хочеш, ножиці принесу?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: