Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Гра на вечір

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

На твій дім повільно опускається вечір і ховає своїми ранньо-осінніми сутінками наші обличчя. Ми заходимо до під’їзду після довгої прогулянки в компанії вина та декількох пакетів з подарунками на твій день народження. Напій вже встиг вдарити нам у голову, але зупинятися ми не збираємося, адже головний подарунок я поки тобі не показала.

Усі твої родичі сьогодні на дачі, а це означає, що квартира і ніч повністю до наших послуг.

Ти сідаєш за маленький столик на кухні і береш з-під нього пляшку шампанського, поки я риюся в пакеті. Коли я знаходжу потрібний предмет, ти вже сидиш із аж надто задоволеним обличчям (це все півпляшки вина в тобі) і чекаєш на свій презент.

— І на честь того, що Ви у нас сьогодні birthday girl, — урочисто починаю я, — ось Вам мій головний подарунок.

Я дістаю з-за спини невелику коробочку і вкладаю її тобі в руки. Дивно, що після стількох років знайомства ми на “ти” тільки в моїй голові.

Ти дістаєш круглий кулон, на якому зображені місячні кратери і написано “Love you to the Moon and back”. Цими словами ти колись вперше — і, звичайно, жартома — зізналася у коханні до мене. Тоді ми не знали, що згодом все стане набагато серйозніше. У твоїх очах запалюється добре відома мені іскорка, коли ти надягаєш прикрасу, а потім піднімаєшся і цілуєш мене. Поцілунок швидкий, і я його майже не відчуваю, але іншого годі й чекати, скільки б вина ми не випили.

— Тепер коло завершено: Ви з моїм кулоном, а я з Вашим, — ти теж колись подарувала мені схожий. Ти смієшся і починаєш відкривати шампанське, періодично відпускаючи корку, мабуть, для того, щоб вона мала шанс потрапити мені в око. Але все обходиться без травм.

— Так, ти будеш наливати? Тобто, вирішувати, хто з нас більше нап’ється?

— Ой, навіть не знаю, у наших відносинах домінантну позицію завжди займали Ви, — такі жарти для нас звичні. Напевне, для незнайомої людини наше спілкування нагадує як мінімум флірт закоханої пари. Але між нами нічого не було і бути не може.

— Я б так не сказала.

Обожнюю, як ти намагаєшся переконати мене, що у наших відносинах головна я. Навіть смішно. Я “домінант”, але це не я виставляю межі і вирішую, коли ми перейдемо на “ти”. Це ти визначила те, що є між нами, як дружбу. Я так зовсім не вважаю. Друзі мають бути рівними, а нам до цього далеко.

У мірі того як пустішала пляшка шампанського, наші посиденьки ставали все веселішими, але чогось все одно не вистачало. Якихось розваг? У мене з’являється ідея.

— А давайте напишемо наші питання одна одній на папірцях, скинемо в банку і будем тягнути?

— А просто спитати не можна?

— А хіба так не веселіше?

— Резонно.

Ти (трохи нерівно) йдеш до кімнати і повертаєшся з двома аркушами і ручками. Деякий час ми швидко пишемо, потім складаємо грубо розірвані папірці до банки. Ти трясеш її і витягаєш перше питання.

— Яке Ваше дівоче прізвище, — ти піднімаєш брову. — Серйозно?

— Мене завжди цікавило.

— Не скажу! Дурне, — ти смієшся і закриваєш обличчя руками. — Відрізнялося від мого, яке зараз, двома буквами. Все, більше не випитуй.

Я і не збираюся. Тягну папірець.

— Чи хочеш ти переїхати до столиці, — я задумуюся і дивлюся на стелю. — Не знаю навіть. Якщо я переїду, то ми не будемо бачитися.

— Але ж ти і так вже однією ногою там, ремонт у квартирі робиш. А ми все одно бачимося, — посміхаєшся. Дивишся прямо мені в очі, бачиш мене наскрізь. Від такого погляду мені ніяково. — До того ж, я також думаю переїхати… Рота закрий, муха залетить.

Не можу.

— А чому б і ні? — продовжуєш ти. — Там більше можливостей, а пожити, поки собі квартиру не знайду, можна у тебе. Ти ж не проти?

Я киваю.

— Ні. Звичайно, ні. Тягніть папірець.

Ти тягнешся до банки і розгортаєш папірець. Прочитавши, що там написано, ти починаєш дико сміятися, і я вже розумію, що ти витягнула.

— В-ви… пере-переїдете до мене? — я ледь чую твої слова крізь сміх і починаю гигикати сама. — Звідки такі питання?!

— Ну Ви ж самі тільки що сказали… — я відчуваю, як червонію. — Столиця, більше можливостей, а ремонт до того часу закінчиться…

— Ну і нащо я тобі! Приїде якась стара тьотка права качати!

— Неправда! — алкоголь у моїй глові змушує мене підсунутися ближче і взяти тебе за руку. — Ви… Ви така красива, розумна, та з Вами розмовляти одне задоволення, і потім, я ж все-таки Вас люблю…

Ти червонієш і ховаєш обличчя за бокалом, забравши руку. Нічого, мені не вперше бентежити тебе.

— Тягни давай.

Я тягну папірець.

— Хто був твоїм крашем, — я опускаю руки і докірливо дивлюся на тебе. — Ви просто знущаєтеся, чи із задоволенням?

— А що? — ти хитро посміхаєшся. Пускаєш бісиків. — Ти так і не сказала, все “краш, краш”…

— Добре. Ви. Задоволені?

— Ще й як! — ти смієшся і потираєш руки, наче це зізнання таке дороге для тебе. Ось тільки за весь час нашого знайомства я чула від тебе слова любові лише два рази, а ти від мене — кожну зустріч. Якось прикро. — Думаю, за це можна випити, — з холодильника з’являється ще одна пляшка.

Деякий час ми примудряємося витягати лише “чужі” папірці, але згодом ти все ж припускаєшся помилки.

— Дідько, це мій, — ти знову червонієш, і я дуже хочу знати, чому. Що ти могла запитати такого, на що не хотіла б відповідати сама? — Може, не треба?

— Так, тепер точно відповідайте. Або хоча б вголос прочитайте.

Ти вагаєшся і робиш спробу викинути папірець у сміттєва відро, але я виявляюся спритнішою і перехоплюю його. Піднявши папірець на витягнутій руці (ти настільки нижче, що можеш і не мріяти дістати його), читаю:

— Тобі коли-небудь снилося, що ми… цілуємося?! — я починаю голосно сміятися, хапаючись за стіл, щоб не впасти, поки ти злісно мнеш папірець і дивишся на мене, як на заклятого ворога. — А ось не копай іншому ями, сама в неї потрапиш! — через хвилювання я навіть забула, що маю звертатися до тебе на “Ви”.

— Ну і все, можеш не відповідати, — судячи з того, яке в тебе ображене і прикре обличчя, ти не очікувала, що цим питанням розкриєш не тільки мене, а й себе. Поки я намагаюся перестати реготати, ти сідаєш за стіл і опускаєш голову. Ситуацію потрібно рятувати, а вино і шампанське не підказали іншого виходу крім…

Я підхожу сзаду і кладу руки тобі на плечі.

— Раз Ви спитали, то я Вам точно снилася…

Ти трясеш плечем і намагаєшся скинути руку.

— Не мели дурниць. Ніяке не точно.

— Я — Риби, я бачу, коли ви брешете. Мені інтуїція підказує. І взагалі, Ви мені теж снилися…

— Ти не Риби, ти с… — ти обриваєш фразу, коли чуєш мої слова. На твоєму обличчі розпливається хитра усмішка, і ти обертаєшся до мене. — А ось я не сумнівалася, — ти кладеш руки мені на талію (і навіть наче кудись нижче) і притягуєш мене до себе, але тепер моя черга ображатися.

— Мені зате дуже цікаво, хто я, якщо не Риби… — я скидаю твої руки і відходжу до вікна. Сутінки вже змінила ніч, але життя навдорі не припинила: знизу доносилися тихі голоси дорослих та крики малечі.

— Ну не ображайся… — ти вимикаєш світло, щоб люди на вулиці не побачили наших силуетів, і підходиш ззаду, обійнявши мене за талію і поклавши голову на плече. Я не вириваюся, але і не відповідаю на дотик.

— А як мені не ображатися, якщо Ви мене вже про все розпитали: і про закоханість, і про те, де я жити буду, і про сни… а самі мовчите!

— Я… я не думала…

— А я і не здивована! — алкоголь роз’язав мені язика, і заткнути мене тепер буде важко. — Тільки я відчуваю себе дурним клоуном, який потрібен, аби нудно не було! Я…

Мій рот накриває рука. Ти не вперше так затикаєш мене, але цього разу я навіть не намагаюся висвободитися. Просто стою і відчуваю, як ти притискаєш мене до себе і гаряче видихаєш на вушко:

— Я… тебе… люблю…

Серце починає танцювати ледь не в скронях, а оскільки твоя ліва рука сповзла з мого плеча під груди, ти точно це відчуваєш. А ще я навіть за спиною бачу твою хижу усмішку.

— Так краще? Більше не докорятимеш мені мовчанням?.. — твій голос звучить зовсім без злості і навіть грайливо. Куди поділось все напруження?

— Ну… не зовсім, — я розвертаюся так, щоб мої губи були в сантиметрі від твоїх. — Я пропоную пограти у ще одну гру… і покласти до банки нові папірці.

— Це ще навіщо? — ти вловила моє бажання, але хочеш, щоб я сказала вголос все до останнього слова. Твій особистий виклик мені: якщо я зможу запропонувати це і не засоромитися, то матиму право на тебе.

— Просто мені здається, що ми вже отримали всі відповіді на запитання. А ось бажання виконали не всі.

— Тоді я за аркушами? — ти піднімаєш брову, і я розумію, що вечір тільки починається.

Коментар від автора: поки тут нема такої функції, буду писати так. Сподіваюся, вам все сподобалося, кошенята <3
Якщо хочеться підтримати авторку, можете подарувати мені смачненьке в цей непростий час: 5375414106675514

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь