Глава I: Нехай хлине кров!

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Столиця зустрічала гостей тяжкими хмарами та сильним вітром. Судно погойдувалось й звило, коли хвилі з силою вдарили по борту. Навколо моряків дзвенів незвичний білий шум. Дануолл гудів тихо, але достатньо сильно, аби щоразу висмикувати з думок. За кілька місяців довгих мандрівок, навіть така людина, як Дауд, що живе в великих містах скільки себе пам’ятає, змогла забути, якими гучними вони іноді бувають.

– Відпускайте! – крикнув Джефф наверх палуби, дивлячись кудись вниз. Якусь мить, і канати, що притримували шлюпку, відпали, впустивши невелике судно в неспокійну гавань. Човен сильно колихнуло на хвилях.
– Швидше в дорогу! Лорд Дауд везе для імператриці важливі новини! – скомандував капітан варти човняру, махнувши рукою в бік Вежі Дануолла. Гвардієць повів кораблик вперед.
– Гадаю, він це і без тебе знає, – помітив лорд-захисник грізним басом. – Нема сенсу поспішати. Ми і так прибули на два дні раніше планів.
– Я впевнений, Вам важливо якнайшвидше зустріти Її Імператорську Величність і леді Емілі, – помітив Карноу з єхидною посмішкою. – До того ж, гадаю, вони також прагнуть цієї зустрічі, – Дауд голосно клацнув язиком і відвернувся. Не дуже-то подобалося, коли його ось так просто читають, точно відкриту книгу. Нехай навіть і знайомий. Джефф легко видихнув та почав стежити за траєкторією руху.

– Сподіваюся, імператриця буде не сильно засмучена вістями, – помітив він неголосно, немов не хотів, щоб Дауд почув. Але вітер підхопив слова та дбайливо підніс їх чоловікові в чорному плащі.
Вона буде.

– Деякі подейкують, що ця подорож була проклята. Чорна магія, – додає своє човняр.
– Не мели дурниць, сержанте. Яка, в Безодню, чорна магія? – відмахується Джефф.
Компанія підпливла до вежі, й почала підніматися нагору через спеціальний механізм. Лорд-захисник голосно зітхнув і закрив очі, фокусуючись на звуках води. У грубі кінчики пальців ніг кололо від передчуття. Плечі вдавлювалися у тіло немов кайдани.

Він щоразу ловив себе на думці, що дуже переживає за Джессаміну та леді Емілі. Усякий раз картав за те, що дозволив відправити себе в цю дипломатичну подорож. Весь цей час – шість довгих місяців, – він думав і переживав. Не знаходив собі місця, розмірковуючи, що з ними могло статися.
Особливо сильні думки з’являлися при черговій відмові герцогів чи лордів перед новим відплиттям. Хоча, правильніше буде сказати: «перед продовженням плавання», адже їх так й не прийняли ні в одному з портів інших островів.
Сьогодні вночі лорд не зміг заснути.
Як тільки вони досягли верху, капітан варти і лорд-захисник м’яко зійшли з човна. Гвардійці і працівники вежі з цікавістю розглядали їх, нехай і намагалися це приховати.

– Удачі вам, лорде Дауде, – попрощався Джефф, відступаючи в бік акурат перед виходом. Охоронець хотів вже пожартувати у відповідь, бо знав, що вдача не любить Карноу, але не зміг і просто кинув сухе:
– До зустрічі.

Серце несло його вперед швидше думок. Тягло, як зграя китів. Капітан посміхнувся і залишився зі своїми хлопцями чекати сходження основного корабля, а сам лорд пішов далі.
– Дауде, ти повернувся! – раптом прокричав дитячий голос. Немов з нізвідки, попереду з’явилася маленька дівчинка в білому одязі та з коротким чорним волоссям. Вона кулею подолала невеликий місток і обняла його як могла сильно. Всередині чоловіка народилося тепло спокою за те, що вона жива і здорова, все ще непохитно невгамовна. Навіть його погляд, до цього сірий та холодний, засяяв, а гостре обличчя зм’якшила лагідна усмішка.
– Леді Емілі, попрошу, – максимально м’яко сказав Дауд, з легким смішком вивільняючи з дитячих рук й присівши, щоб їхні погляди були на одному рівні. Як тільки він припав, його знов обійняли за плечі.

Емілі Колдуін, дочка імператриці.
Невгамовна, надмірно енергійна, завзята – як й більшість дітей її віку. Вона надзвичайно розумна та чуттєва, нехай не завжди уважна і чемна. Страшна суміш енергії і розуму. Вона чимось нагадує лорду-захиснику самого себе в дитинстві.

– Ти повернувся раніше, ніж очікувалося! Ти бачив піратів або, може, китів? А мені про це розповіси? – дзвінко поцікавилася вона. Дитячі темні очі сяяли від захоплення, а пухкі губи розповзалися в усмішці все ширше.
– Якщо ви цього побажаєте, леді Емілі. Але зараз мені потрібно зустрітися з імператрицею.
– Мама базікає з цим скупердяєм із Таємної канцелярії. Може, ми зіграємо в хованки?
– Леді Емілі, не ображайте лорда Берроуза, – він нахилився трохи ближче, торкаючись підборіддям її тендітного плеча і ледве чутно шепнув, – нехай це і правда, – після чого різко повернув собі грізний вигляд й встав на ноги. – Вибачте, але це зустріч дуже важлива, – дівчинка засміялася.
– Добре, – награє образу принцеса. – Тоді гайда. Я приведу тебе до матері! – Емілі широко посміхнулася і, схопивши його за манжети плаща, повела через міст до альтанки.

Пройшовши кілька метрів, Дауд помітив Соколова і Кемпбелла, який позував художникові для власної картини. Схоже, до того, як він привернув увагу дочки імператриці своєю появою, Емілі спостерігала за роботою королівського лікаря й, імовірно, відволікала його запитаннями.
– Лорд-захисник, радий бачити вас. Ви прибули раніше запланованого, – помітив верховний наглядач, повернувши голову в бік новоприбулого та кивнув.
– Не ворушись! – каркнув Соколов, кинувши на чоловіка в червоному злісний погляд. Кемпбелл перевів очі назад і продовжив стояти в гордовито-пафосній позі.
– Грістольскі вітри вирішили допомогти нам у цей раз, – відмахується Дауд, зупиняючись і роздивляючись незакінчений шедевр Антона. Його роботи так детально передавали реальність, що іноді складалося відчуття, що вони живі і ось-ось почнуть розмову.
– З поверненням, лорд-захисник. Куди б ви там не плавали, – недбало кинув Соколов, махнувши пензликом. Охоронцеві не звикати до подібної манери вченого. Антон був тією ще скотиною, з непомірним его та не меншим розумом. Захисник імператриці сумував навіть по ньому.
– Лорд Дауд вирушав на інші острови, за наказом Її Імператорської Величності, для пошуку допомоги в боротьбі з чумою, – обговорюваний мимоволі-скептично подивився на верховного наглядача. Може, це від занадто тісного спілкування або від власного передчуття, але чоловік із шрамом прекрасно усвідомлював – Соколов все знає й розуміє, йому все одно. Тівійська натура у всьому своєму найгіршому прояві. Почувши, як Антон заводить чергову шарманку про даремно втрачений час, серконець тихо зітхає і разом з Емілі, що спостерігала за сценою, пішов далі.

Піднявшись вище, вони опиняються на терасі. Джессаміна й Хайрем про щось завзято сперечалися, не підвищуючи тону. Дзвінко та уїдливо перекидалися аргументами, немов фехтували на кришталевих рапірах. Навіть бачачи тільки її спину, Дауд міг відчути небезпечну напругу в м’якому погляді і сталевий стрижень в вельможних плечах. Всі ці роки знайомства не пройшли прахом.
Емілі виривається вперед, безпринципно влітаючи в розмову старших. Він сам, за старою звичкою, акуратно підійшов до краю ротонди і став чекати слушної нагоди.

– Мамо! Мамо! – дзвінко підбігла юна Колдуін. – Дауд повернувся! – Імператриця та голова таємної канцелярії подивилися на людину неподалік з неприхованим інтересом. Джесс повертається до доньки і м’яко гладить її по щоці.
– Дякую, люба, – жінка знову піднімає погляд на свого співрозмовника. – На цьому ми й закінчимо, Барроузе, – холодно кинула йому вона.
– Як бажаєте, Ваша Величносте, – літній чоловік вклонився й гордим кроком підійшов до охоронця.
– Лорде-захиснику, – він зупинився поруч, – повернулися на два дні раніше очікуваного. Ви, як завжди, повні сюрпризів, – звертається до нього Хайрем зі звичною «награною ввічливістю». Ось по ньому Дауд ніколи не сумував.
– Я так само радий бачити Вас, Голова Таємної канцелярії, – відповів він у такій же манері, зберігаючи звичну стійкість і гострий погляд.

«На два дні раніше очікуваного» кажеш?» – це формулювання викликало гостре відчуття недомовленості, а від того й поганого передчуття. Хайрем трохи відсторонився, косо подивився на Дауда і пішов далі. Гидкий як завжди. Співрозмовник простежив за ним поглядом до самісінького виходу, після чого, нарешті, попрямував до своєї мети. Емілі крадькома відійшла до найближчої колоні, чекаючи, коли вони закінчать свою офіційне справу і вона знову забере більшу частину уваги.
– Імператриця, – поважно звернувся до старшої Колдуін Дауд. У грубому голосі простежувалися нотки спокою і покірності.

Ось вона, перед ним. Жива, ціла і неушкоджена! Фізично, у крайньому випадку. Обличчя було все таким же величним, що виражає тільки потрібні емоції. Але м’який погляд блищав радістю, як мокра чорна галька. Вона теж була рада його бачити. Дауд ледь стримував себе від того, щоб наплювати на всі формальності і згребти її в обійми тут й зараз. Обійняти та не відпускати більше ніколи.
Лорд-захисник витягнув з кишені листа і простягнув його Джессаміні. Нехай вій й був скріплений печаттю, але Дауд надто добре знав, що там написано.
Монарх взяла конверт, відкрила його і з головою поринувши у читання гірких рядків. Дауд не хотів дивитися, як ковтаючи кожне слово, всередині її тихою, настільки м’якою і чарівної радості та розправлених плечей все більше реве неспокійний шторм. Він ріс і до нього, ймовірно викликаний Берроузом, але зараз розгорівся з небаченою до цього силою. Охоронець відвернувся до виходу і занепокоївся.
– Я сподівалася, що хоч десь вже мали справу з подібною напастю, що знають, як лікувати. Кепські новини. Вони хочуть влаштувати блокаду, – шипіла Колдуін, викидаючи лист на вітер, але той пролітає, від сили, кілька сантиметрів і падає на підлогу під ноги. – Допомога тільки від Серконосу, та й та, вже після закінчення. Гадаю, це твоя робота, – вона потирає перенісся, ознака втоми. – Що за маячня? Краще б запропонували допомогти у виготовленні повноцінних ліків або пошуку причини виникнення хвороби. Бездарі, – ніжний голос впав до грізного шипіння.
– Ви зняли охорону з саду? – насторожено поцікавився лорд-захисник, перш ніж обговорювати інші теми. Пальцях ніг закололо, але в цей раз від реальної загрози, коли Джесс і Емілі здивовано озирнулися.
– Я не … – почала імператриця.
– Хто це там, на даху? – насторожилися Емілі високим голосом дзвіночків. Зіниці вмить розширилися, а по тілу пробігла хвиля знайомої адреналінової легкості. Дауд вихопив клинок не роздумуючи та виставив його в протилежну сторону, від тієї, в яку дивився. Як і сказала Емілі, дивна тінь ковзнула по даху водонапірної башти.

Дідько! Чому сама доля проти того, щоб вони лишень змогли насолодитися компанією один одного?

– Тримайтеся за мною, – рикнув він, займаючи іншу руку пістолетом. Тіні ковзнули по даху, вскочили на виступи і в одну мить опинилися на території альтанки. Немов взяли і виникли з нізвідки перед ним, а після кинулися в атаку без роздумів і затримки.

Лорд дав волю інстинктам.
«Що за дурна пастка?» – невдоволено бурчить він у себе в голові, стріляючи на випередження одному з двох супротивників. На іншого ж він кулею полетів з випадом, але незнайомець встиг поставити блок і леза жадібно клацнули. Дауд пхнув зброєю з усієї сили, і противник зробив два незграбних кроку назад. Захисник корони кинувся до імператриці. Поруч з ним пролетів ще один клинок від противника, у якого він не потрапив пострілом.
Незнайомці були одягнені в повністю чорні макінтоши з грубими гумованими рукавичками та чобітьми. На обличчях – протигази, на лівих зап’ястях – арбалети. Блискучий погляд лінз, немов ганчірка для бика, дражнили стрілка. Несло від них ніяк НЕ рибою і жиром.
«Китобої», – ця думка тільки ще більше розізлила Дауда. Це злочинне угруповання вбивць і єретиків, на думку Абатства, тримала ціле місто в жагу вже дуже довгий час. Тихі і невловимі, ​​вони беруться за будь-яку роботу, що їм запропонують. Наскільки йому було відомо, жодна інша банда в місті, що стали особливо активними після початку чуми, не хотіли переходити їм дорогу.
І виною всьому одне єдине ім’я …

Приголомшений швидко вирівнявся і знову кинувся в атаку, замахуючись в ноги. Його колега так само кинувся, але бив вище – цілився то чи в голову, чи то в шию. Як тільки відстань між ними скоротилася вдвічі, Дауд направив пістолет у сторону першого нападника, через що тому довелося скинути атаку і йти вбік, у той час як від другого він заблокувався, та вистрілив в його силует. Часу цілитися не було, тому він і не знав, чи потрапив, доки протяжне виття крізь маску не сповістило про якийсь позитивний результат. Противник відсторонився. Лорд-захисник встиг вдарити його мечем під ребро. Дивний голос заревів з-під фільтра і незнайомець, бормочачи, впав. Його друг вирішив знову напасти, побачивши чудову можливість вцілити після атаки Дауда. Це передбачувано. Лорд-захисник кинувся назад, але противник виявився швидшим і встиг хапнути ліву руку, залишаючи на внутрішній стороні зап’ястя глибокий поріз.
Пістолет з глухим звуком впав на мармурову підлогу. Свідомість атакованого на мить затуманила біль, яка, немов повітря, підживлювала вогонь гніву всередині. По руці розлився жар від власної крові.
Дауд подвійним випадом кинувся на китобоя. Той, нехай і з явним зусиллям, але відбив обидва удари. Ще трохи і нападник б зачепив колінну чашечку! Противник знову промахнувся в атаці і їх леза зціпилися в блоці з неприємно ричачи один на одного. Лорд штовхнув китобоя, після чого заніс ногу, додатково пнув. Вбивця вийшов з рівноваги і майже впав, але все ж зумів вистояти на своїх двох. Скориставшись поштовхом, Дауд розмашисто вдарив супротивника з широкого кроку. Його клинок жадібно розрізав ліву руку китобоя, яку той виставив для свого захисту, при цьому потрапивши і по плечу.

«Ще один удар! Вирішальний!» – кричав голос всередині.
Дауд скинув клинок вперед в надії вразити грудну клітку опонента, але раптово тінь за ним змусила змінити свій план. Різкий сильний поштовх вітру відправив його на кілька метрів назад, прямісінько в колону.
В голові пролунав писк, затьмаривши собою все інше, а перед очима з’явилася чорна пелена.

Мамо!
Емілі!
Крики прорізали свідомість охоронця. Дауд швидко моргає, помічаючи, як світ знову наповнюється кольором і рухом. Відчуваючи повернення контролю над тілом, чоловік намагається встати, але ноги не відразу слухаються. До вух підступає кров, серце стукає в горлі, немов пісня битви. Лорд-захисник, що ще не до кінця орієнтується у просторі, кидається на найближчу тінь.
Гуркіт. Щось важке впало недалеко від нього. Суперник пручається атаці.

– Мамо! Ай! – дитячий крик був перерваний ляпасом. Туман розступився ще сильніше, чорна фігура здобула масивні витягнуті риси і очі-скельця. Противник сильно штовхнув Дауда, виводячи з рівноваги, а сам відступив назад. Захисник хотів знову нанести удар, як раптом ще один китобій заступив на заміну.
– Дауд! – почувся голос Джессаміни. Це слово розпалило в ньому таку сильну бурю злості і страху, що вся біль, здавалося, випарувалася, як і власна вага. Він, не роздумуючи ні хвилини, кинувся в атаку, розбиваючи хиткий блок противника і протикаючи лезом його грудну клітку. Китобій гарчить з-під маски, але його це не зупиняє. Дауд відкидаючи тіло ассасина вбік, миттєво повертаючи зброю до бою.
Очі швидко ковзають по альтанці, залитої кров’ю, і час навколо немов завмирає. Він бачить як громіздка чоловіча тінь, занесла меч над імператрицею, що притулившись до колони виставляючи руку вперед, в марному захисту. Вона була злегка піднята над землею, бо тінь витягнула її другу руку високо до неба.
Лорд-Захисник зривається з місця, ривком летячи вперед.

Нінінінінінініні!

На очі потрапляє гострий кінчик маски, що нагадувала собою масивний пташиний дзьоб, вигнутий в глузливо мовчазній усмішці. Лишень одна така маска існує в світі – Корво!
Голова китобоїв різко встромляє широкий меч в живіт імператриці. І тут в нього врізається Дауд, всаджуючи клинок в плече.
Пара падає вниз, Лорд-Захисник виявляється зверху. Корво не вимовив ні звуку, крім незадоволеного видиху через маску. Дауд виймає меч з його руки і вже заносить її на новий удар, як раптово падає на землю. Повітря знову огорнуло його, але тепер м’якше, немов дратуючи.
Він зник! Іменем Потойбічного!

– Ма-! – хотіла скрикнути Емілі, але щось її заткнуло.
– Залиште його, йдемо! – гаркнув грубий приглушений бас. Лорд-Захисник підводиться на ноги і помічає, як Глава китобоїв виймає меч з Джессаміна. Він також дивиться на лорда, після чого повертається в бік даху, з якої вони нападали, і зникає.

Бій закінчився так само раптово, як і почався. Тиша хвилею накрила простір. Немає ні криків, ні пострілів, ні кроків. Трупів так само не було, тільки біла альтанка, забруднена кров’ю і Джессаміна, що припала до колони.
Дауд злобно дивиться услід Ворону і тут же кидається до імператриці, викинувши закривавлене зброю із смертельної хватки. Чоловік падає перед нею на коліна, притримуючи голову і закриваючи рану в животі рукою. Від сильного болю її кволе м’яке тіло розривається в конвульсіях. І цей вид ранить його сильніше свіжих ран.

– Джесс! Ні! Лікаря! Хто-небудь! Лікар!!! – кричить він, сяк-так підбираючи слова. Імператриця сіпнулася всім тілом сильніше, ніж раніше. Немов почувши голос бога, втрачені очі, з під припущених вік, фокусується на ньому.
– За-хи-сти Е-мі-лі, – її голос обм’як і впав. Слова злітали з уст як перо.
– Джесс! – слова тремтіли. Серце калатало як шалене, пальці тряслися, німіли. Руки і ноги вже починають нити від після бойового напруги, але Лорд-захисник намагається не звертати на це увагу. Її життя – воно важливіше за все! Важливіше нього! Вона стільком пожертвувала! Імператриця!
Жінка м’яко доторкається до його руці, що зупиняла кров, і легко стулила пальці навколо долоні. Вони холодні, як сталь в зиму. Очі все більше розпливалися в туманному забутті. Вона намагалася дихати на повні груди, але м’язи вже не хотіли слухати її наказів.

– Да-уд, бе-ре-жи…
– Імператриця! Н! – він все ще закриває її рану, відчуваючи, як тіло цілком піддалася його контролю, падаючи в своєрідні обійми. Попереду почувся тупіт бігу. Ціла група направляється сюди.
«Що відбувається?», «Імператриця! Лорд-Захисник!»,« Де леді Емілі?» – чоловічі голоси зливаються в унісон в його свідомості. Серце зупинилося і ця тиша затьмарювала собою все інше.

– Джессаміна! – він зривається в істеричний крик. Від це виття затихає все навколо. Дауд торкається до її все ще гарячого чола. До горла підступив жовч, голова пищить, в роті кислота, очі щипає. Всередині нього утворилася діра, що в мить викачувала все емоції та почуття, крім двох: самотності і гіркоти. Немов це він прийняв її удар на себе. Він гладив її волосся і щоки, зовсім не турбуючись про те, що брудниться особа кров’ю, в якій був перемазаний.
Крові ворогів.
Його.
Її крові.

– Ні ні. Ні, Джесс! Підіймайся. Дихай, розслабся, я поруч, чуєш?! Все буде добре, – приглушено белькотів її охоронець тремтячим голосом трохи торсаючи тіло, в спробах вдихнути в нього життя. Знову почути голос і побачити світло.
– Лорд-Захисник, встаньте і пояснитеся! – зажадав знайомий скрипучий тон. Дауд не збирається піддаватися наказом, і просто подивився в сторону говорив з неприхованим болем і відразою. Перед ним стояв Берроуз, що зробив крок назад під напором погляду. Також тут присутні Кемпбелл і ще два гвардійця, ймовірно їх охоронці.
– Імператриця! – скинув Верховний наглядач. Він схопив Дауда за плечі і смикнув назад. В руку вдарила блискавка болю, змушуючи відпустити труп Джессамін. Захисник корони незграбно підводиться на ноги. Він тремтить.
– Лікаря! Де Сколов?! – заволав наглядач. Один зі старших офіцерів нахилився до імператриці, і доторкнутися до шиї, намагаючись знайти ритм.

– Пульсу немає, – до гидоти однотонно сказав він.
– В ім’я Безодні! Що ви зробили? – рикнув Кемпбелл, повертаючись до Дауду.
– Я? – здивовано і втомлено мовив захисник. Його свідомість все ще в бою і стані шоку. Дауд впав у ступор. Він невпевнено пройшовся поглядом по всім присутнім, зупинившись на найближчому офіцера. Стривайте…
– Де весь цей час була охорона?! – грубо вигукнув Дауд стиснувши руки в кулаки, про що тут же пошкодував. Його ліва рука все ще перебувала в жахливому стані.
– Як ви посміли покинути свій пост, ідіоти? Ви повинні були допомагати мені в сутичці! – останню фразу він встромив в прийшли гвардійців. Ті відвернулися.
– Ми виповнювали наказ, – спокійно доповів обвинувачений.
– Вони слідували вашому наказу! – підхопив Берроуз. – Ви планували це?! Ви вбили імператрицю?! Де юна леді Емілі?! – парирував глава таємної служби так, ніби й не чув його слів. Дауд насупився. Дупа Чужого, що відбувається взагалі?
– Я не наказував нікому йти! Я прибув сюди десять хвилин тому, Безодня вас забери! Як ти взагалі смієш звинувачувати мене в подібному?! – голослівно в його сторону остаточно вивела захисника корони зі стану афекту. Він кинувся в сторону лорда з ударом, але на шляху тут же з’явився гвардіець, що прийняв його на себе.
– З дороги, офіцер! – гаркнув Дауд, відштовхуючи приголомшеного суперника.
– Він сам не свій! Псих! Охорона! Охорона! – заволав Берроуз, роблячи кілька кроків назад. З входу почулися ще кроки.
Дауд стиснув щелепу сильніше, щоб відігнати бажання прикінчити Берроуза тут і зараз. Він гудів як заведений мотор.
– Схопити його! – гавкнув наглядач. – Дауд, ти звинувачують у вбивстві Її Імператорської Величності Джессамін Колдуін!
– У вбивстві?! – Лорд-захисник повернувся в сторону Кемпбелла. Емоції взяли гору над розумом остаточно. – Я захищав її! – серконец рушив у бік Таддеус готовий тріснути вже його.
– Я завжди знав, що тобі не варто довіряти, – виплюнув Берроуз, знову перемикаючи на себе увагу обвинуваченого. Дауд ступив у бік Голови таємної канцелярії, але рука позаду раптово його зупинила. Офіцер з силою потягнув чоловіка на себе та вдарив по скроні.
Гучний писк наповнив голову.

 

***

    Багаття омиває обличчя липким жаром.
Вуха заповнив нелюдський крик. Жіночий, пронизливий, високий виск, схожий на крик голодних ворон, яким відривають крила.
Запах паленого волосся, теплої крові і смаженого м’яса назавжди закріпився за таким приємним словом, як «мама».
Вогонь приковував до себе увагу, засліплюючи Дауда. Він не міг відірвати погляду від танцюючих язиків полум’я, що все сильніше і сильніше кусали за п’яти жіночу фігуру. Вона ревіла, вона плакала, не бажаючи приєднатися до дикого вогненному танцю серед нічого. Вона ніколи і не повинна була.
Чоловік тяжко підняв погляд з ніг на обличчя і втупився на нього ошелешено. Замість верещали жінки з короткими чорними волоссям і клеймом єретика, що шрамом перетинав лице, він побачив імператрицю. Її руки були зав’язані позаду дерев’яної колодки, а клинок пробивав тонку талію, немов заклепка, намертво приковуючи до деревини. Вона строго і злобно дивилася на Дауда зверху вниз. Стільки ненависті, стільки болю. Навіть в цій дивній і сюрреалістичною ситуації, вона не втрачала зарозумілою маски награною гордості і вродженої витонченості.

– Що? – запитав він, не в силах зрозуміти, чому цей кошмар раптом пішов іншим шляхом. Джессамін не кричала, нехай виск все ще наповнював його голову. Вона просто дивилася, мовчки засуджуючи. Так, мешкаючи в Дануоллі, але при цьому, будучи дитиною Карнаки, він уже швидко навчився бачити ці недбалі погляди вельмож і охоронців.
Уся ця картина – суцільна помилка.
– Ма~ мо~! Чому ти покинула мене, мамо?! Чому?! – раптом почув він слова в цьому крику. Лорд здивовано подивився назад.

Емілі.
Це вона кричала на багаття, кричала на нього гірким ревом, голосом з самої Безодні. Але ці слова їй не належать. Кому, як не творцеві, це знати. Руки дівчинки притиснуті до грудей, ноги трусилися. Губи розімкнулися в нелюдському крику, а по багряним щокам струмками текли сльози. Груба темна рука вислизнула з пітьми позаду юної леді і одним ривком потягла її з поля зору.
Дауд вже сіпнувся їй на виручку, але не зміг зробити і кроку. Під ногами була калюжа крові, чорна, майже як смола, вона була практично непомітна в цій темряві. Кров не відпускала його.

Кров ворогів.
Його.
Її кров.

Лорд-захисник розгублено подивився на Джессаміну і з жахом помітив, як її рука, охоплена полум’ям, тягнеться до нього. Чоловік знову захотів податися назад, але пастка міцніше обхопила його ступні. Вогняна рука доторкнулась до обличчя. Пече! Як же пече! Боляче! Шкіра шипить під жаром вогню! Як жарко! Ні! Відпусти! Геть! Геть! Долоні зімкнулися навколо його руки, яка почала тут же заживо горіти. Як же боляче! Як же жарко!
Дауд в холодному поту різко відкриває очі, подаючись вперед. Його тіло в мить розриває біль, яка накриває, немов ковдру, зі тисячі клаптиків. Вдих перетворився в кашель. Спазми охоплюють живіт і горло, голова напружується. Хотілося блювати, але він просто не міг цього робити. Залишки їжі, що іноді підкидали охоронці, вже давно пішли далі по травній системі, а про «достатку» води думати не доводилося.
Колдрідж.
Ось вже не думав лорд-захисник, що одного разу йому буде призначено побувати тут. Та ще й як ув’язнений.
Сіра, затхла камера занурена в темряву ночі. У ній стоїть сморід відходів, крові, поту і вогкості.
Дауд подивився на власні закривавлені пальці. Їх покалічив не тільки кат, хвора на голову людина, але і він сам, не менш здоровий пацієнт.
Його руки, звичайно, ніколи не були ніжними, як у панночок, Джессаміни або Емілі. Вони завжди були грубими, часто у крові. Кінчики тремтіли незвично сильно. Засохла кров змішалася зі свіжою, через що було незрозуміло де тут рана, а де просто пляма. Кісточки так само були розбиті, нехай і не сильно. Неприємний свербіж колупає шкіру зсередини.

Дауд сидів на ліжку, боком до виходу. Він дихав повільно і обривисто. Свіжий опік і нові синці по всьому тілу боліли неймовірно сильно. Кожен раз, як він вдихав, поранена і обпалена шкіра злегка розтягувалася, розливаючи по свідомості муки. Тіло горіло в лихоманці. М’язи тремтіли, не в силах розслабитися після чергових ігор ката. Навіть коли він не приходив днями, сама думка про це змушувала його боятися. Дауд і сам не помітив, як перетворився на цуценя для всіх охоронців. Покидька, блазня, що веселили народ своїми муками. Людину, яку лякають самі думки про фізичному контакті.
Чоловік торкнувся рани рукою, протяжно зашипів і відкинув голову назад. По хребту пробігли мурашки холоду, й все ж він дозволив собі розчинитися в цьому.
Він сам винен, що зараз сидить тут. Дауд не вбивав імператрицю, але і не зміг її захистити. Захистити людину, що стала йому найближчим другом в якомусь сенсі. Або навіть чимось більшим.

– Джессаміно…. – прошипів він майже нечутно. У темряві кутку, поруч з вікном видом на сонний ешафот, йому привиділася тонка тінь схожа на жіночу. Це ім’я обпікало щоразу як він його вимовляв. Але колишній лорд повторював його невпинно. Немов своєрідну мантру.

«Джессаміно, це не гра, припини жартувати. Це важливе рішення, ти повинна вибирати з розумом! Ця людина буде твоїм супутником і другом до кінця днів, – голос імператора пролунав в голові. – Подумай ще раз.»
«Я й не жартую, батько. Я впевнена в своєму виборі. Байдуже, що кажуть про нього люди!» – відрізала тоді ще юна дівчина, все ще принцеса. У свідомість знову вдарила гіркота.

Він так її любив! Так сумував!
Імператриця не була цікава йому як жінка в той момент, нехай Дауд і знаходив її привабливою, як зовні, так і внутрішньо.
Він любив її як звичайна людина любить розумного правителя.
Він любив її як підлеглий – чесного боса.
Він любив її як брат любить свою сестру. Як кращого друга.
Любив! Любив! Любив! Любив, але все ж не зміг захистити.

Корво так легко і безперешкодно обірвав її життя. Якби він тільки вирвався з цих сірих закривавлених стін! Він пролетів би над містом смертоносною тінню, в пошуках чорної птиці, передвісниці смерті. Особисто відірвав би крила, викрутив лапки і проткнув живіт. Упивався його благаннями і криком. Він би вбив усіх китобоїв. Брудних, паршивих шавок цього вбивці!
Він би знайшов Емілі навіть якщо ту сховали в самій Безодні. Викопав б з-під землі своїми ж руками. Захистив від усіх негараздів. Вбивав і усував усіх їй неугодних, лише щоб знову почути її голос і побачити її щастя.
Лорд-захисник вбив свою імператрицю? Що за маячня! За кого вони його тримають?! Він був вдячний їй до глибини душі і відданий кожною клітиною тіла! Ніколи не соромився Дауд ні міцного слова, ні крові – це правда. Був голосом імператриці, коли вона не могла говорити і був її думками, коли вона більше не могла думати. Втіленням внутрішнього «я», та настільки ж своєрідний. Готовий піти на все, щоб оберігати її від будь-яких загроз, неважливо, якими саме вони були.

– Джессаміно, я … – тінь поворухнулася, знову повертаючи його розфокусовану увагу. Колишній лорд намагається дістати до неї, але тіло знову розливається болем. У печінці ниє від голоду, а руки важать якщо не по тонні.
– Я не можу захистити її. Пробач…
– Ловимо глюки? – поцікавився бридкий голос стражника. – Схоже, «лорд-захисник» зовсім поїхав кукухою. Як і каже лорд-регент, – Дауд невдоволено подивився на стоїть по той бік грат чоловіка, а точніше цілу групу. Вони були йому так огидні, що хотілося перерізати їм горлянки.
Жалюгідні пси! Зрадники! Моральні виродки!

– Ну і чого ти хотів? Він же з Серконосу, а там повно всякого зброду, – глузливо відповів інший, заходячи в кімнату з кайданами. – А ще чув, що його мати була відьмою і що її спалили на багатті.
Полонений не надто пручався своєму ув’язненню. Дауд був прекрасним воїном, швидким як вітер, але не всесильним. Він не міг укласти групу воїнів в подібному стані, тим більше, коли кожен їхній дотик йде по гниючим і пульсуючим ранам.

– Відьмою? – поцікавився ще хтось із натовпу. – То може він причарував імператрицю кілька років тому?
– Хочеш сказати, що весь цей час поруч з імператрицею вертівся єретик? – припустив ще хто. – Якщо це так, то Абатство більше стадо баранів, ніж я думав! – вони вивели його з камери в супроводі противного гигикання і повели по коридорах. Дауд до болю знав цей маршрут – «катівна», мати її сука, кімната.
– Потрібно буде, щоб від нього хтось щурів ганяв, а то раптом він з ними шепотітися може. Ще намовить відкусити тобі яйця і накриються всі твої візити до «Золотої кішки».
– Краще не спускай з нього погляду. Я чую час від часу шум з його камери. Стогін всякий, бурмотіння.
– Фу, – рикнув охоронець, ймовірно подумавши не про те.
– Хоча на стінах він, начебто, нічого підозрілого не пише. Та й бити перестав, – Дауд зловив на потилиці незадоволений погляд, – нарешті.

На цей раз, полонений був вдячний Чужому за те, що кімната допитів так близько. Слухати образи у свій адрес було звичкою минулого, але все ще неприємно до одуріння. За все своє життя він ловив засудження і гірше цих, за все на світі. Але той факт, що чутки про його сім’ю дійшли до простих солдатів, добра не обіцяв. Тепер все місто буде шепотітися про це.
По дорозі, з усієї компанії гвардійців залишилося тільки двоє, ті, що продовжували базікати. Решта, як видно, пішли на свої пости і приходили тільки знову на нього подивитися. Чоловіки завели його до катівні і посадили у крісло. Руки миттєво були прибиті до підлокітників, а ступні – до ніжок. Дивне тепло стільчака викликало підозри.
Ця кімната була йому так знайома і в той же час ненависна. Занурена в холодне біле світло ламп вона вже давно ввібрала в себе запах смерті і страху. Скільки ж болю бачили ці стіни, це погане, незручне крісло з гострими кутами? А ця картина навпроти? Дауд завжди відчував під ногами щось липке. Ймовірно, це були залишки крові і калу, що скупчився тут за роки тортур, а може і ще чогось, про що він навіть думати не хотів. Гвардієць ще раз перевірив його кріплення, після чого покинув кімнату.
Підлога мокра. Імовірніше, тут вже когось катували перш ніж привести його. Слабкі кров’яні розводи під раковиною трохи віддалік стільчака підтвердили страшні припущення. Або це його кров з минулого разу. Зуби стиснулися міцніше і кінцівки охопила хвиля неконтрольованого страху. Як би Дауд не намагався, він вже давно втратив контроль над своїми почуттями. Голова гула.

Удар. Опік. Укол. Удар. Укол. Ривок. Біль.

Вхідні двері швидко відкрилася і в приміщення увійшов голова таємної канцелярії з катом. Цей був інший, не той, що зазвичай допитує його. Чоловік на вигляд менше і молодше того, іншого виродка. Незнайомець з цікавістю оглянув сидячу серед кімнати людину і пішов розігрівати інструменти. Ці очі, ця посмішка – Дауд відчував нутром, як він жадає щось з ним зробити і чим болючіше буде це «щось» тим краще. Для нього, звичайно ж.

– Що ж, лорде-захиснику, сьогодні я даю вам ще один шанс на визнання своєї провини в скоєному, – вальяжно промовив Берроуз, підходячи до аудіографу.
– Я не вбивав її, – рикнув Дауд, сухо і чітко. Не в перший і не в останній раз.
– Ви міцніше, ніж виглядаєте, змушений це визнати. Три місяці тортур. Багато хто здається на такому етапі, – він вставив перфокарту в апарат, але починати запис не наважився. По спині пробіглися голки, смакуючи нову біль.
«Здається» так? Як іронічно, що він помітив це. Чоловік вже давним давно втратив сенс життя і не мав сил для втечі. Йому не потрібен цей світ без Джессаміни або Емілі. А враховуючи, що маленьку дівчинку викрали прямісінько у нього на очах, хто знає, що могло з нею статися. З кожною хвилиною, шанс того, що він побачить її знову стрімко зменшується.
«Я винен в смерті Джесс» – це аксіома тривожила Дауда точнісінько чергова тортура. Він не впорався зі своїм завданням, дозволив їй померти. Імператриця любила його за чесність, неупередженість та хоробрість, за стійкість, мужність і непохитність на шляху до мети. А він…

– Мовчиш? – поцікавився Берроуз підвищеним тоном, повертаючи Дауда до чорної реальністі.
– Я не вбивав її, – знову повторив катований, нехай і знав, що краще мовчати.
Так. Життя давно втратило для нього вагу але чоловік продовжував існувати в минулому. Погодитися з тим, що він її вбив – неприпустимо. Погодитися з цим – означає зрадити пам’ять про покійну імператрицю. Зрадити останнє, що вона любила.
– Чому ти продовжуєш брехати?
У відповідь тільки погляд, повний ненависті. Кат схопився за металеву палицю і доклав її до оголеної шкірі справа під ребрами. Біль облила тіло блискавкою. М’язи божеволіли, завдаючи її ще більше. Дауд вигнувся в пекельних муках наповнюючи кімнату виском. Таким же, як у тому сні. Кайдани боляче вп’ялися в шкіру. Кат протримав розпечену залізяку недовго і знову прибрав її на вугілля. Здавалося, перевіряв, чи працює це й усмішка на його обличчі говорила про втішний результат. Пальці намагалися розірвати металевий стілець, аби всьому тілу стало легше. Але від цих рухів рани на подушечках знову лопнули. Кров почала йти, щипаючи інші рани.

– «Я. Вбив. Імператрицю» – всього три слова подарують тобі свободу від всього цього. Викинь свою гнилу гордість. Ти і так вже втратив все що мав. Просто признайся в скоєному, дозволь імперії жити далі, – на мить думка вчинити саме так здалася колишньому лорду цілком розумною. Він хитнув головою, відганяючи її.
– З тобою щось на чолі? Співчуваю всій імперії, – прохрипів Дауд.
– Відьмине поріддя! – скрикнув Берроуз, вдаривши руками об стіл. Лице катованого перекосила натяжна їдка посмішка. Вони не злюбили один одного з першої зустрічі. Дауд давно зрозумів, як легко вивести Хайрема на емоції.
– А я Дауд. Радий, нарешті, познайомитися, – аристократ глухо загарчав. Коли він злиться то виглядає як блідий чорнослив. Смішно кожен раз. І кожен раз варто наслідків.
– Та як ти смієш говорити мені таке?!
– Так само, як і ти смієш звинувачувати мене в її вбивстві. Можеш вдавитися своїми мріями про те, що все буде йти як по маслу, ведьмине поріддя. Імператриця знала, на кого покластися, – лорд-регент гордовито пирхнув.
– Це ти про себе? Охоронець Джессаміни ще дурніший ніж його господиня. Вона не хотіла слухати мене, приймала  рішення необдумано. Піклуватися про бідних? Про вмираючі квартали міста? Вона тільки даремно витрачала гроші і сили робочих! Я давно зрозумів, що довіряти цілу країну в руки жінки – погана ідея, – мовив він з легкістю, навіть з радістю.
– Забери свої слова назад, – прогарчав полонений. Хайрем відповів йому кислої усмішкою і подав сигнал німій стороні. Кат підніс до його пальця молоточок. Дауд до гіркоти знав, що зараз його чекає. І це знання тільки робить все гірше. Замах. Удар. Хрускіт. Біль знову розлилася по тілу. Але не така, як раніше. Цей біль колола і обпікала його холодом. Бранець стримав крик, відчуваючи, як ниють зуби від смертельної хватки.

– Її … вбив Ворон … – прохрипів Дауд, – … вбив за … – він підняв впав погляд на того, що стоїть попереду лорда, на тлі власної величезної картини, – … вбив за чиїмось наказом.
– Кидаєш звинувачення в мою адресу навіть у такій ситуації? Яка ідіотська наполегливість, – невдоволено прогримів Берроуз. – Вистачить цих ігор. Визнай свою провину. Визнай, що вбив.

– Я не вбивав її.
Ця фраза похмурим дзвоном знову і знову повторювалася в його голові. Лорд-регент не скупився на звинувачення і погрози, як не скупився на тортури кат.
«Я не вбивав її»
Удари. Опіки. Уколи.
«Не вбивав її»
Боляче! Як же боляче! Виплюнути! Хочу виплюнути цю кров з рота! Боляче!
«Не вбивав»
Тільки не зуби! Іди! Прибери! Геть!
«Вбивав»
Як би сильно Дауд не чіплявся за свідомість в якийсь момент воно впало в морок. Не в перший і не в останній раз.

***

    Серце б’ється як скажене.

Його руки скуті, здавалося, самим всесвітом і очі дивилися вперед, не в силах навіть моргнути. Чорна тінь нависла над Джессаміною, втопивши її в темряві. Ця тінь була настільки великою, що походила на ведмедя або на вовка-перевертня зі старих легенд. Тільки, хіба що, з воронячою головою. Звір підніс клинок до жертви і акуратно встромив його в живіт жінки. Повільно, не поспішаючи, практично з хірургічною точністю. Немов насолоджуючись цим видом. Джесс вигнулась в агонії, але не кричала. Відкрила рот в оглушливому крику, але була німа, як риба. Як найкрасивіша риба на світі.
Чорні очей дивився на нього, пожираючи свідомість.

Бам. Бам. Бам. Бам.
Щось калатає об залізні балки. Може це його совість знову барабанить у вухах?
Бам. Бам. Бам. Бам.
Цей звук був настільки гучним, що викинув з глибокої сну, немов били по голові, а не в добрих двох метрах.
Дауд через силу і небажання подивився в бік входу. У світлі ламп коридору стояв громіздкий чоловічий силует. Побачивши рух, черговий гвардієць зупинив биття об залізні прути і опустив клинок.

– Підіймайся, соня. Час поїсти, – кинув незнайомець, після чого пішов, ймовірно, набридати іншим.

Дауд ще кілька миттєвостей спостерігав за входом, боячись, що він зараз повернеться. В голову вдарила біль, свідомість затуманилася. Ув’язнений знову опустив голову на холодний лежак.
Чоловік повільно вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи, як благословенний сон вислизає від нього. Навіть незважаючи на те, що весь цей час його мучать кошмари, вони все одно були куди легше побоїв.

Ноги знову налилися свинцем, коли вони недбало впали на брудну підлогу. Грубий і важкий плащ, ознака його колишнього високого статусу, незграбно ковзнув на ліжко.
Ця накидка була особливою, зробленої спеціально для нього, лорда-захисника імператриці. Колишнього лорда. Він більше не одягав її з тих пір. Просто не міг собі дозволити це. Чоловік лише використовував її як покривало в найхолодніші і самотні моменти.
Дауд неохоче встав і повільно підійшов до грат. Кожен крок давався йому важко, бо тіло досі гуло від ран і бруду, що накопичилися вже шарами. Біля входу стояв старий й іржавий піднос з половиною сухого хліба, що царствено височів рівно посередині.
І заради цього його розбудили? Заради цього шматка цегли він знову повернувся до цієї паршивої реальності? Горло знову повело спазмом, коли Дауд відчув наскільки голодний.
Він незграбно підняв їжу і хотів вже повернутися на місце, та почати ним давитися, як раптом помітив блискучий ключ і записку.

Він на мить впав у ступор. Крадькома подивившись назовні – перевіряючи чи немає кого поруч – швидко схопив вміст підношення і пошкандибав назад в тінь, як забитий цуцик, що знайшов щось цінне.

«Лорд Дауд.

    Зараз не важливо хто ми. Важливо – що ми бажаємо вашої волі.
    Ми знаємо, що це не Ви винні у смерті імператриці та викраденні її дочки, й бажаємо це довести. Повернути Емілі.
    До листа додається ключ від Вашої камери. Біжіть і проникніть в сховище допитів. Там є вибухівка. Скористайтеся нею та біжіть через головний вхід до каналізації. Пройдіть катакомби до річки, де на вас буде чекати човняр. Наш людина залишила клинок навпроти Вашої камери.
    Бажаємо якнайшвидшої зустрічі.

Вірні Вам друзі.»

 

Він дивився на цей лист, як баран на нові ворота. Очі бігали по буквах, але голова не могла зрозуміти їх суті. Він прочитав послання ще раз, і ще, і ще. Тільки з п’ятої спроби в свідомість нарешті вдарила хоч якась виразна думка.
«Вірні Вам друзі» – ці слова були для нього немов казка. Дауд зігнув записку, сховавши в конверті ключ, і поклав під плащ.

Вірні друзі.
Дауд давно втратив лік часу в цій дірі. Дні зливалися в сіру масу, коли його залишали одного в камері, приносячи їжу і воду, пощастить, якщо раз в дві доби. А іноді дні тяглися тижнями, коли Берроуз знову сподівався випитати з нього визнання. Цвіль. Він уже давно став цвіллю в цій клітці. Забув, що таке достаток свіжого повітря і прямі промені сонця, а не те, що проникало через його вікно.
Він жив, щоб пам’ятати про свої помилки. Спогади приносили йому стільки «радості», що будь-яка біль, що слідувала за ними, не мала ваги.
Печаль і пам’ять – ці слова, здавалося, стали синонімами його життя на цей час.
Чи мріяв він вибратися з цього порочного кола саморуйнування? Без сумніву. Чи хотів покинути Колдрідж? Ще й як! Але він не міг. Занадто слабкий. Вони знають, на що він здатний і саме тому не дають йому можливості набратися сил. Тримали в клітці, били, принижували і годували рівно стільки, що б він не здох.

Вірні друзі.
Він розучився бачити світло в цій темряві. Але ж точно в світі ще були люди, що не бажають йому зла. Ті, кого він міг назвати друзями. Герцог Теоданіс, наприклад. Мудрий і добрий, саме він подарував йому шанс й нове життя. Але чи міг він допомогти йому втекти з цієї діри? Навряд чи. Під його контролем цілий острів. Що йому до справ якого там маленького хлопчика в зараженому чумою місті.

Джефф Карноу? Це вже більше схоже на правду. За час подорожі вони дійсно непогано встигли порозумітися. Навіть випити кілька разів. Де він був тоді під час нападу? Встиг піти так далеко від місця дії, щоб не чути криків чи пострілів?
Чоловік відкинув голову, знову перебираючи в голові зміст послання.

Він дійсно міг просто так зараз відкрити двері й вийти з камери або це лише один з його кошмарів, просто з наївно добрим початком? Іноді сни бувають занадто реалістичні.
Дауд розгублений.
Після всього, що він тут пережив, цього закутої бездіяльності, тепер, коли йому знову випала нагода самому вибирати подальшу долю, він був розгублений і навіть наляканий.
Наляканий цією свободою і її можливостями.

Кишечник завив сумну пісню. Бранець подивився на принесений йому шматочок хліба в руці. На дотик він був навіть не твердим, а цілком собі м’яким. Піднісши його до обличчя, в ніздрі дійсно вдарив запах борошна і зерна. Ким б не був цей «наш» гвардієць, він зглянувся над ним.
При кожному укусі поранена щелепу і обпечене горло боліли, але чоловік все продовжував жувати. Він так хотів їсти. Так хотів!
Так хотів знову поїсти щось більш смачне, ніж пряний хліб! Дауд знову подивився на захований під накидкою ключ. Очі ожили під тінню брів.
Адже там лежить його квиток для помсти.

***

    Вечір неспішно наближався до столиці.
З його вікна захід не видно. Як не було видно взагалі практично нічого, крім жалюгідного шматочка сіро-оранжевого неба. В цей час зазвичай відбувається зміна варт.
Чоловік незграбно встав на ноги і подивився на свій плащ. Старий і запилений, він вже давно втратив свою призабуту красу та велич. Як би сумно і боляче – й морально, й фізично – не було сенсу носити цю накидку лорда-захисника, але Дауд все одно акуратно поклав її на свої плечі. Одяг вкрив його, немов покривало. Чому він такий великий? Дауд вирішив не замислюватися про це і акуратно підійшов до входу в свою камеру.
Швидкий погляд наліво – тупик, нікого немає. Погляд на право – прохід далі. Він зазвичай закритий, але там теж нікого немає. Дауд акуратно дістав ключ з-за пазухи і проштовхнув його в замкову щілину. Пальці тремтіли. Один легкий поворот і … клац.

Двері відкриті.

У огрубілі ноги кольнуло від давно забутого почуття свободи. П’янкою, як алкоголь на голодний шлунок.
Вільний? Він вільний? Він вільний!

Тіло боліло від тихих кроків. М’язи все ще тремтять, немов його знову вели на каторгу, але все ж мимоволі здійснювали потрібні акуратні рухи. Очі бояться, а ноги йдуть. Чоловік в кілька крадькома подолав відстань між камерою і столом навпроти. Клинок гвардійця приємною вагою осів у нього в руках. Дауд на своє здивування зауважив, як тремтить лезо.
Дихання сповільнилося, але серце тільки початок свій нестерпний танець. Всі почуття, здавалося, прокинулися від дрімоти, і інформація вдарила йому в голову хвилею. Щось тягнуло вперед, благало і спокушало пролетіти над в’язницею вбивчою тінню. Втопити її в крові. Не щадити людей, що знущалися над ним, що ні повели, ігнорували його страждання! Смерть гадам!

Дауд нишком прослизнув до найближчих дверей. Холодний погляд з-за укриття впився в охоронця, що вдячно спостерігав за чимось крізь грати. Він був тут один, як ящірка посеред дороги. Не роздумуючи, хижа тінь перемістилася за спину незнайомця, схопила за підборіддя, відкидаючи голову, та розпорола глотку.
Лише після скоєного його осінило:
«.. Наш людина залишила клинок навпаки Вашої камери …»
Тіло падає в обійми нападника. В’язень майже ламається під цією вагою. Він незграбно підбирає труп і перетягує його за колону – подалі від очей.
Гнів вщух, коли Дауд подивився на багряний слід. А що якщо цей гвардієць і був тим самим? Коли охорона розбудила полоненого, він не мав ні сил, ні бажання запам’ятовувати гостя.
Було б недобре вбивати свого від частини рятівника. Колишньому лорду все ще хотілося втопити їх усіх в крові, але…

Уклавши тіло, він мигцем визирає з-за укриття. Вгорі, на містку, є ще хтось. Втікач не відразу зрозумів, що рядовий повернений до нього спиною і дякує Потойбічному за його неуважність. Гвардієць караулить з хвилину, після чого продовжує свій маршрут, щось бурмочучи під ніс.
«Значить, нагорі є як мінімум один рядовий», – помічає Дауд про себе, прослизаючи далі. Він ледь утримує себе, щоб не перейти на біг. Швидше! ШВИДШЕ ДО СВОБОДИ!
Серконец акуратно підходить до дверей, через які його зазвичай вели несли в кімнату допитів і заглядає через свердловину – порожньо. Чоловік смикає за ручку, але двері не відкривається.
Потойбічний, чому сьогодні вона замкнена?
Розлючений погляд не відразу падає на контейнери поруч. Вони вишикувані в грубі сходи до верхнього містка.

Дауд акуратно підходить до них і видряпується нагору. Стрибки з підтягуванням – саме те, чого йому зараз не вистачало. Піднявшись, він відчув, як кілька ран знову лопнули на його спині та руках від подібних дій. Інстинктивно Дауд сильніше здавив щелепу, що тільки погіршило ситуацію. Голову звело сильним спазмом, що супроводжується приголомшуючим писком і помутнінням в очах. Як же боляче! Він схопився за свій живіт примружився, припав до землі у спробах не шипіти від слабкості, що нахлинула.
Перетерпівши кілька секунд, поки біль знов не відступила, колишній охоронець помічає перед собою стенд зі зброєю. Мечі більше не цікавили Дауда, так як у нього вже і так був свій, а ось еліксир Соколова та пістолет з патронами – цілком собі. Не роздумуючи, він кинувся до рятівної рідини і в одну мить спустошив флакон. Будучи при званні, йому не доводилося користуватися цим диво-засобом королівського лікаря, але він прекрасно знав, що цей еліксир був корисний не тільки від чуми, а й при звичайних пораненнях. Благо, Антон нагадував про це при кожному зручному випадку.
Втікач здригнувся від хвилі холодного спокою, що пробіглася по тілу. Звичайно, одного флакона буде недостатньо щоб прибрати всі нажиті за цей час рани, але найсвіжіші з них, здавалося, перестали терзати його душу. Легкість, вперше за довгий час охопила не тільки тіло.
Мета знову вдихнула в нього бажання боротися за існування.
Взявши пістолет у ліву руку, він рушив далі.

– А я тобі розповідав, як одного разу зіткнувся з Даудом на тренуванні? – гордовито заявив молодий чоловічий голос за дверима, як тільки обговорюваний наблизився до неї. Від такої заяви навіть сам Дауд на мить сторопів.
– Ти то? Не глузуй. Я чув, що він був неймовірним, – пробубонів хтось у відповідь.
– Ну, я і не говорив, що виграв. Я просто був вражений. Він фехтував проти трьох так легко, немов з дітьми бавився. Розминався. Ще й коментував, – після важкого подиху почулися кроки в різні боки. Схоже, вони випадково зіткнулися в патрулі. Колишній лорд притиснувся до стіни, чуючи, як хтось наближається до нього. Двері швидко відчинилися, приховуючи його з поля зору. В кімнату зайшов молодий і худорлявий хлопчина в гвардійській формі рядового. На вигляд йому можна було дати не більше двадцяти п’яти. Дауд зачинив за ним двері й душачи схопив за горло. Юнак розгубився, але спробував вирватися, різко подавшись вперед. Він зробив це настільки раптово, що лорд мало не випустив здобич. Сконцентрувавшись і приклавши ще трохи зусиль, Дауд все ж зміг оглушити рядового. Нападник вихопив з-за його пояса ключ та посадив тіло в кутку, а сам рушив далі.

Місце, з якого можна було з комфортом стежити майже за всіма в’язнями, наразі пустувало. Тінь ковзнула далі до прогулянкового містку. Він очікував зустріти опір у вигляді купи нудьгуючих гвардійців, але навіть там було порожньо. Здавалося, що на весь Колдрідж залишилося десять чоловік, двох з яких він уже усунув. Дауд акуратно перебрався через місток до кімнатами допитів.
Насправді, входити сюди йому не хотілося від слів «фу, бліна», але втечу сам себе не влаштує. Зайшовши у катівню, він закрив за собою двері і несвідомо зупинився, втупивши погляд на порожнє крісло. Калюжа крові, розбавлена ​​водою, простягалася від підніжжя до раковини розгонистим мазком. Серце завмерло і м’язи знову напружилася. Хлібець просився назовні. Його вивертало від думки, скільки зв’язок він тут потягнув і що змусило його пережити це крісло. Що Берроуз, Кемпбелл і кат тільки над ним не робили. Хіба що тільки не дрочили, напевно.
Дауд шикнув і невдоволено покрокував до столу. На ньому стояв знайомий аудіограф, записка і ще один меч.
Він зупинився на мить, після чого перевірив вихід і підійшов до папірця:

«Рапорт чергового офіцера про майбутній допит Дауда.

Колишній королівський захисник повинен бути доставлений для допиту. Справа виняткової важливості! Допит проведуть особисто лорд-регент і верховний наглядач Кемпбелл. Без зволікання виконуйте їхні команди і стежте за тим, щоб кат не перестарався. Якщо Дауд помре в його руках, ви займете його місце!»

    «Цікаво, це вони про той, що відбувся, чи що відбудеться?» – запитав він сам у себе, після чого невдоволено поклав лист назад на стіл. – «Яка в Безодню вже різниця?», – Дауд повернувся до великої картині Берроуза. Лорд-регент наказав повісити її туди майже відразу після його обвинувачення. Напевно, щоб дратувати колишнього лорда в два рази ефективніше. У нього це, безперечно, вийшло.
Невдоволено цокнувши язиком Дауд пройшов в комору.
Це приміщення виявилося набагато більше, ніж йому здавалося. Тут вільно могло розгулювати п’ять або шість чоловік. Він гострим поглядом пробіг по кімнаті в пошуках чогось схожого на бомбу.
На подив, тут містилося багато порожніх, та не дуже, пляшок дешевого вина й віскі, коробок з їжею і зброєю, якихось інструментів, мішків. Так само тут виднілися труби. Але нічого схожого на вибухівку. Увагу до себе прикував чорний сейф. Він був настільки старим, що навіть не мав пароля – просто ручку, яку потрібно було повернути.
Дауд підійшов до нього і відкрив чорний ящик. На власний подив, саме там і зберігалася потрібна йому річ – кілька ТНТ переплетених разом та недбало приклеєним до них механізмом само підпалювання. Втікач акуратно взяв  диво на руки.

«Як хтось зміг непомітно принести бомбу сюди?» – раптом поцікавився колишній лорд. – «Ким б не був цей «друг», або точніше «друзі», вони схоже давно планували мою втечу», – помітив він, відчувши дивний докір совісті. Акуратно поклавши механізм в один з широких кишень плаща, Дауд попрямував назад. Проходячи повз картину, він знову зупинився і подивився на неї. Навіть майстерно виконана робота не могла перекрити потворність цієї облисілої пики з орлиним носом. Ув’язнений підійшов ближче.
Лорд-регент, так? Боягуз! Навіть якщо він був білим пухнастим кроликом, Дауд пообіцяв собі, що обов’язково помститься цій потворі за все, що пережив. Він встромив клинок, що лежав на столі,  в середину картини. Зброя недбало упилося в полотно, повернувшись трохи боком. Може це і не естетично, зате досить прямо натякає на наміри.
Похваливши себе за винахідливість, Дауд акуратно підійшов до дверей з приміщення і знову подивився через свердловину. Тінь стражника з’явилася біля виходу навпроти.
Якщо він правильно пам’ятає планування в’язниці, там повинен бути внутрішній дворик. Гвардієць піднявся по сходах, увійшов в простір між відділеннями в’язниці. Оглянувши кімнату з півхвилини, він попрямував назад. Дауд вирішив не зволікати і прошмигнув з катівні за найближчу від виходу колону. Зрозумівши, що охоронець остаточно зник з очей всередині своєї території, утікач нахабним чином підійшов до дверей та виглянув з-за рогу. Перед собою він побачив тільки одну людину. Той зупинився трохи далі двох колон 1 дивився на одну з них. Ймовірно, за нею ховався ще хтось.

– Ось. Тепер ти задоволений? – буркнув той, що попереду стоїть.
– Що там? – поцікавився невидимка.
– Ні-чо-гі-сінь-ко, – невдоволено і по-дитячому награно сказав чоловік.
– Не капризуй. Це твоя робота врешті-решт.
– Та ну тобі, все буде добре. Не хочеш сходити і випити сьогодні після зміни? – той, що стоїть за колоною здався. Він вийшов трохи далі й пішов кругом по невеликому «зовнішньому» простору. Його колега вирішив простежити за ним спершись плечем об найближчу рівну поверхню. Цим слухач і скористався, прошмигнувши далі.
– Ти знову хочеш спробувати обіграти мене у кістки? – глузливо поцікавився ідучий. – Просто змирися з тим, що я тут дуже везучий.
– Та пішов ти.

Дауд проскочив через колони, через кущі за вольєри вовкодавів.

– Як же набридли ці щури, – пробубонів один з охоронців зовсім поруч, роздавав маленьку істоту. Пацюк невдоволено пискнув в передсмертній агонії.
– Та не кажи. Потойбічний підтвердить, мені здається з кожним днем ​​вони стають все розумнішими, – подав голос охоронець з протилежного боку кімнати.
– Дивись, щоб тебе не обігнали.
– Іди. На хрін. Потойбічному.

Почекавши, поки рядовий знову продовжить свій курс, Дауд тихенько виліз нагору по сходах, практично припадаючи до землі. Він зупинився у ґратчастої двері. Пряма дорога до головного виходу. Перед собою він бачить двох гвардійців: офіцера і сержанта, судячи з форми.

– Завтра знову буде приходити лорд-регент, так? – невдоволено запитав молодший за званням, який стояв у пропускній кімнаті.
– Так. Але все повинно бути готове вже сьогодні. З ним прибуде і верховний наглядач, – грубо відповів йому інший гвардієць, що походжав по кімнаті.
– Чого вони зволікають з цим Даудом? Панькаються з ним уже який місяць …
– Четвертий.
– Хочу вже побачити, як голова полетить з його плечей. Він же вбив імператрицю! А я – на відміну від багатьох, – її любив, – від цих слів Дауд міцніше стиснув меч у своїй руці. Любив? Так що він знає про любов!
Офіцер кивнув й попрямував далі по коридору. Втікач ковзнув до охоронної будки, крадькома пробрався до сержанта через вибите вікно і захопив його, почавши душити. Руки вже втомилися від подібних дій, і лишень думка про те, що зовсім скоро він буде на волі, невідомою силою тягла худе тіло далі. Далі. Далі! До волі!
Гвардієць без свідомості впав в його руки. Дауд знову невдоволено видихнув та потягнув його за кут цього невеликого приміщення.

– А де це хлопці нічної зміни? – раптом поцікавився голос з-за стіни.
– Знову, напевно, забалакались десь по дорозі. Ось прийдуть, я їм покажу кузькіну мать, – невдоволено сичав офіцер.

Іменем Потойбічного, там ще хтось? Дауд вдивлявся у кімнату, присівши поруч із тілом. Йому потрібно якимось чином виловити одного з них … це що, порожня пляшка? Він витріщався на згаданий об’єкт кілька довгих секунд. В голові не відразу народився одночасно простий та геніальний план. Тихо підійшовши до знахідки, Дауд підняв її й кинув через вікно. Ефектно покрутившись в повітрі, пляшка з гуркотом розбилася вщент в декількох метрах. Втікач знову припав до землі, чекаючи на здобич.

– Ха?
– Що це було? – почулося йому майже одночасно.
Пауза. Хтось, голосно тупаючи ногами, підійшов до того місця, де впала приманка. Дауд виглянув з-за укриття. Офіцер уважно розглядав приміщення перед собою. Тінь знову ковзнула за спину і обхопила його шию. Вони всі так наївно бовтаються в руках.
– Що там? – почулося позаду. Дауд відчув, як по тілу пробіглися мурашки. Він сильніше натиснув на руки в надії прискорити ефект захоплення. Їх облив холод. Він на грані.
– Що там? – знову повторили запитання, але вже більш наполегливо. Офіцер нарешті перестав чинити опір і втратив свідомість. Втікач вже хотів підхопити його, щоб заховати, але не зміг. Він занадто важкий! Тіло впало на підлогу. Дауд повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як з-за відкритих дверей вийшов ще один охоронець-рядовий.

Їх погляди зустрілися.
Все ще тримаючи зброю в руці, Дауд першим кинувся в атаку. Хлопчисько злякано зойкнув й спробував дістати свій меч, але не встиг. Колишній лорд підлетів до нього, мов куля, штовхнув, після чого прибив особою до підлоги. Дуло пістолета зупинилося у його скроні. Чоловік під ним зі страхом дивився одним оком.
– Ще … один рух … тобі кі-не-ць, – говорити було дуже складно. Губ колишній лорд практично не відчував, а ось опухлий язик і запалені ясна цілком собі.
– Б-благаю пощадіть, – гірко промимрив він. Дауд сильніше натиснув коліном між лопаток. Вогнепальна зброя в притул приблизилися до голови. Одне легкий рух пальцем і ….
Що йому тепер робити з цим? Дауд повільно відпустив його, відібравши ключі та меч гвардійця, що посадив за свій пояс.
– Встань, – гаркнув він, все ще тримаючи меч та пістолет на готові. Рядовий повільно виконав наказ.
– Скільки? – зажадав утікач.
– Що «скільки»?
– … скільки там, – Дауд тицьнув лезом в сторону громіздкої чорної механічної двері.
– Д-двоє. Повинно бути двоє, – вони дивилися один на одного, як два наляканих кролика. Хіба що у одного з них був пістолет й два клинка. Колишній лорд все розмірковував, як би йому тепер так вчинити, щоб втекти. Що ж робити? За цими дверима вихід, який йому потрібно підірвати. Але що робити з двома іншими охоронцями? А з цим що? Руки міцніше стискаються навколо зброї. У його голові мимоволі народився складний, у його стані, план.

– Відкрий, – зажадав Дауд. Охоронець не зрушився з місця.
– Я  в-б’ю тебе … якщо не від-криєш, – він намагався стояти на ногах рівно, виглядати загрозливо, але його свідомість знову затемнювалося, а ноги складніше слухалися команд. Занадто багато всього після тривалої бездіяльності. Занадто багато думок, занадто багато рухів, занадто багато почуттів!
– Д-добре. – в півтону пробурчав рядовий. Він акуратно пройшовся назад в свою кабінку та опустив важіль вниз.

Кімната наповнилась неприємним гучним звуком скреготу заліза. Масивні металеві ворота почали повільно відкриватися. Дочекавшись поки двері відкриються досить широко, щоб він зміг в них протиснутися, Дауд увірвався в сусідню кімнату. Він тут же спіймав на собі перелякані погляди. Втікач кинув клинок в сторону гвардійця, що стояв поруч з входом, а сам кинувся далі.
– Якого біса? – почулося зверху. Чоловік кинув погляд у сторону викрику. Дауд дістав з кишені вибухівку та жбурнув її в бік дверей. Бомба впала прямо біля виходу. Він впевнено направив пістолет і вистрілив в динаміт.
Вибух та писк наповнили вуха, світло вогню й жар облили обличчя, а вибухова хвиля змусила похитнутися і припасти до землі. Він чув голоси й сирену на другому плані. Піднімається тривога. Втікач рвонув вперед, відкинувши пістолет в сторону. Пробігши через пил і теплоту, він опинився на вулиці. Свіже повітря облило хвилею, змусивши завмерти на місці.

«Вулиця! Свобода! Свобода! Бігти! Бігти і не зупинятися!» – саме це кричало серце.

– Схопити його! Не дайте втекти! – почулося позаду. Міст перед ним уже був на півдорозі до повного підняття. Дауд ошелешено подивився на всі боки та назад. Його оточували.
Збіглися, як зграя тарганів на огризок.
– Тобі нікуди бігти, – рикнув один з гвардійців. Дауд криво посміхнувся. Він зробив кілька кроків назад і подивився вниз. О, штучний канал. Цікаво, наскільки він глибокий? В ім’я Безодні, нехай буде досить.
– Ні!

– Схопити його! – але було вже надто пізно.
Чоловік зірвався з моста і немов риба полетів у воду.
Бам. М’який удар в руки, в голову. Бризки. Звуки різко перетворилися у каламутну какофонію, а плащ поважчав, занурюючи його на дно.
Вода.
Вона облила тіло свіжістю, немов голубила і ховала в собі. Дивним, забутим теплом й вантажем прийняла в себе Дауда. Він поплив до протилежного берега. Худі гострі руки абияк робили правильні рухи в товщі митної води. Далі! Далі! Вона розступилася, коли він, задихаючись і хапаючись за землю як за рятівний канат, немов пес, вибирався назовні. Як би не було приємно плавати, вода забирала надто багато сил. Дауд сопів, але все ж встав на ноги, продовжуючи незграбний біг далі.
Далі!
Далі!
Вглиб смердючих катакомб! Тікати від зграї вовкодавів.

***

    До ніг прибиті невидимі кайдани, що своєю вагою притягували його до землі. Лоб горів, очі невпинно бігали від одного розмитої плями до іншого. Він йшов повільно, тягнучи брудне, затерте взуття по бруду. Під ногами бігла каламутна вода стоків. В руці, стислій в кулак і забрудненої у власній крові, Дауд вже сяк-так тримав вістря клинка. Воно тряслося в декількох сантиметрах від ґрунту. Друга рука йшла по стіні, притримуючи його у вертикальній позиції.
Втікач йшов вперед, не бачачи і не знаючи де початок, а де кінець шляху. Тільки подалі від стражників і щурів. Він уже не бачив нічого. Голова гула від напруги.

– Ох! – почулося раптом попереду. Адреналін вдарив голову, немов укол й колишній лорд інстинктивно виставив клинок перед собою в бік звуку. Грудна клітка напружилася та стомлене обличчя перекосилося в слабкій злобі незрозуміло на що.
– Спокійніше пене, я ваш друг, – голос був спокійним та ніжним, заколисуючим, добрим. Занадто добрим. Ця доброта насторожувала Дауда.
– Друг? – сказав утікач з докором і ненавистю.
– Так, я Самуель. Човняр, про який говорилося у листі. Служу хорошим людям, що хочуть з вами побачитися, – утікач сфокусував погляд на тіні попереду. На вулиці вже стемніло, місяця сьогодні не було. Він на мить відвів клинок, згадуючи про який лист йде мова, а після знову виставив його в бік співрозмовника.
– Хто! – випали він майже риком.
– Самуель, – голос не здригнувся.
– Ні, – кінець гвардійського меча доторкнувся до грудей чоловіка навпроти. – Хто тебе… від-пра-вив ?
– Ох, ви про це. Адмірал Хевлок. Я думаю, ви повинні його знати. А, ще офіцер Грір, він так само був там.
– Грір? – перепитав Дауд відводячи зброю в бік. Він знав цю людину. Ебнер Грір – один з офіцерів, що супроводжував його в поїздці. Він закрив обличчя рукою, відчуваючи, як свідомість знову намагається покинути тіло. Тіло хиталося, як осиковий лист.
– Ой, лорд Кра …
– Ні, – шикнув Дауд махнувши рукою. Він знову подивився в бік човняра, точніше розмитої плями, що він бачив замість людини. Замість всього. Жар знову вдарив в голову і щелепу.
– Я … просто Дауд.
– Добре, пане. Сідайте до човна, і я відвезу вас у безпечне місце до хороших людей. Тут недалеко, нижче по річці, – колишній лорд втупився на Самуеля. Ноги все ще хотіли нести його вперед, а недовіра колотила серце. Незнайомець зробив кілька кроків убік і знову зупинився.
– Пане? – голос Самуеля видавав його щирі переживання.
– Гаразд, – прогримів Дауд, незграбно слідуючи за ним. У нього не було сил на опір.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: