Глава 2. Пропозиція

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Дорогою із магістерського корпусу хлопця знову супроводжував наглядач. Після розмови із Хеммінгом Інгвар почувався максимально невизначено. Він досі тримав у руці мандарин, який не насмілився їсти в присутності магістра. Наглядач насмішливо звів брову, дивлячись на те, як хлопець судомно стискає між пальцями цитрус:

– Малий, навряд чи тобі дозволять їсти поза межами їдальні. Та й це грубе порушення раціону, сам розумієш.

– Тоді мені треба відлучитися на дві хвилини, – Інгвар байдуже вказав на двері вбиральні. – Якщо можна.

– Та чорт із тобою, – махнув рукою вартовий. – Тільки ненадовго.

Харальдсон замкнув за собою двері вбиральні й повільно опустився на підлогу, вкриту холодною плиткою. Подумки віддав належне технічному персоналу бази – він не чув жодних запахів, окрім ненав’язливого аромату мийного засобу. Хлопець заплющив очі й провів кінчиками пальців по поверхні мандарина, відчуваючи текстуру. Неспішно зняв шкірку й викинув її у смітник, після чого знову розплющив очі й розділив плід на дольки – недовгий процес відволік його від тривоги. «В цьому місці навіть така проста річ, як мандарини – привілей магістрів», – мимоволі подумав Інгвар. Смак нагадав йому дитинство в маєтку. Зараз той час сприймався як щось із іншого виміру. «Я хочу вийти звідси. Покинути цей чортів штаб. Якщо не стану нічиїм учнем – втечу звідси й кинуся в океан. Краще вже так, ніж знати, що залишуся в цьому місці», – Харальдсон опустився назад, торкаючись потилицею стіни й відчуваючи холод плитки. – «Невже я настільки неперспективний, що за три тижні до чотирнадцятиліття не маю жодної пропозиції? Мої показники одні з найкращих, але всі, хто зараз нижче за мене в загальному рейтингу, можуть не хвилюватися про наставництво, бо вже отримали його. Невже все, чого я заслуговую – довбаний цитрус?», – він істерично всміхнувся сам до себе, доїв останню дольку й вийшов із вбиральні. Кинувши похмурий погляд на наглядача, додав:

– Ми можемо йти?

***

Урок латинської не викликав у Інгвара якогось особливого зацікавлення. Подумки він напружено аналізував власні результати, намагаючись з’ясувати, де саме його обійшли ті, хто вже отримав заповітну пропозицію. Щодо гуманітарних дисциплін питань не було, як і щодо природничих. Єдине, в чому Харальдсон не набирав максимум – фізичний показник, хоча його дев’яносто сім відсотків були абсолютним рекордом на потоці. «Я міг би напружитись і здобути сто зі ста. Але ж це не дає мені гарантій, правильно?»

– Ваша світлосте, ми робимо заняття в парах, – Габріель говорив звичним веселим тоном. – А ви тут в меланхолію впали!

– Нікуди я не падав, – Інгвар взявся на автоматі писати свою частину вправи. – Задумався.

– Про що? Слухай, тебе ж під час ранкового тренування магістр викликав?

– Допустимо, – він здогадувався, що цікавило друга. – Випереджаючи твоє запитання: ні, пропозицію я не отримав.

– Бляха, а що так? Ти ж весь такий класний, вчителі тобою задоволені… – Габріель не хотів бісити Інгвара, але це виходило якось саме по собі. – Ну, в крайньому випадку підеш в тренери…

– Мене не цікавить ця тема, – Харальдсон вказав на його письмо. – В тебе помилка у відмінюванні.

– Або будеш викладати цю срану латинську… Але якщо серйозно, то я не знаю, чому тобі досі ніхто не запропонував наставництво. Що в голові в цих магістрів?

– От в них і запитай, – відмахнувся Інгвар і підняв руку, звертаючись до вчителя: – Ми закінчили завдання. Можна відповісти першими?

***

В бібліотеці навчального корпусу було незвично тихо, як на вечір четверга. Від розмови з Хеммінгом минув вже тиждень, але Інгварові не стало легше. Вчити уроки довелося наодинці – Габріель і Флейм готувалися до церемонії ініціації, яку їм призначили через місяць. Харальдсон не міг їх слухати – не бажав миритися зі своїм становищем. Та він не злився на друзів через те, що ті здатні говорити тільки про найближчі перспективи. «Їх можна зрозуміти. Якби я був на їхньому місці, теж би не зміг ні про що інше думати. Але я на своєму місці», – нагадував собі хлопець і продовжував замальовувати схеми хімічних сполучень.

Він не міг назвати себе ні гуманітарієм, ні здібним до технічних наук. Йому подобалася теорія літератури й основи філософії, а точні науки дивним чином допомагали розслабитися. Хімія вимагала концентрації, яка не давала відволікатися на зайві роздуми. Він методично записував знайомі сполуки, розділяв їх на складові й подумки утворював можливі комбінації. «Можливо, я міг би стати штатним хіміком», – промайнуло в голові, але Інгвар рішуче відкинув цю думку. Таймер нагадав, що три години, відведені на хімію, спливли. «Тепер бажано присвятити хоч дві години латинській». Хоч мова й була схожою на непогано знайому йому італійську, деякі розділи здавалися важкими. Домашнім завданням був літературний переклад праці Августина Блаженного, через що Харальдсону довелося знайти в бібліотеці словник. Текст читався нестерпно повільно, але за півгодини Інгвар звик до авторського стилю й заняття вже не напружувало так сильно, як на початку. Він не знав, скільки часу минуло, коли до нього підійшов бібліотекар:

– Я перепрошую, але…

– Так, бачу, вже дев’ята. Мені залишилося дописати два речення, – не відводячи очей від книги, відповів хлопець.

– Тоді я перекажу вартовому, що магістр Аркеллсон мусить почекати.

– Магістр тут? – Інгвар продовжував методично записувати переклад.

– Ні, він чекає в себе. Прислав наглядача.

– Я закінчив, – він поклав крапку, згорнув книги й зошит. – Приберу за собою і піду.

– Як знаєте, – бібліотекар відійшов.

Харальдсон поклав словник і оригінал тексту на полиці, забрав зошит, ручку й вийшов до наглядача, на ходу поправляючи рукави темно-зеленого гольфа. Дорогою обоє мовчали. Вартовий не мав наказу розмовляти з Інгваром. Хлопець, у свою чергу, поняття не мав, з чого почати діалог, тому просто прокручував у голові правила формування підрядних речень в італійській мові, щоб знизити тривожність.

***

Нервозність, яка починала наростати, зникла, як тільки Інгвар переступив поріг кабінету магістра. Його мозок зв’язав аромат мандаринів і віскі з відчуттям безпеки, хоча він не до кінця розумів, чому в нього виробилася саме така асоціація. Хеммінг ледь усміхнувся і вказав на диван навпроти себе. Харальдсон сів туди, куди просив Аркеллсон. Спершу хлопець намагався тримати осанку, але скоро втомлено опустив лікті на стіл – єдиний бар’єр між ним і рудоволосим магістром. Чоловік відпив віскі й почав розмову:

– Я чув, ти був у бібліотеці?

– Так. Я робив домашнє завдання.

– І як успіхи?

– Можна й краще. Переклад половини глави «Сповіді» зайняв у мене цілих дві години, – похитав головою Інгвар.

– Свого часу мені знадобилося чотири години на це заняття, – невимушено додав Хеммінг. – Твої результати – абсолютний рекорд на потоці, а з окремих дисциплін – на базі загалом.

– Так, але я можу краще.

– Окей, можеш. А далі що? – чоловік допив віскі й налив собі ще. – Ти хочеш залишитися тут викладачем?

– Ми не говоримо про бажання, магістре. Хіба я не повинен служити обов’язку?

– А що є обов’язок? – знову всміхнувся Хеммінг і теж обперся ліктями на стіл. – Що є тим, чому ти так пориваєшся служити? Хіба тобі не стане тісно в стінах штабу, коли ти зрозумієш, що скільки поколінь ти б не навчив – все така нісенітниця, бо сам ти все ще залишишся ніким? Просто ще одне ім’я у базі даних, наче в довбаних титрах, які ніхто ніколи не читає? Скажи, ти цього хочеш?

– Ні, – відсторонено сказав Інгвар. Аркеллсон глянув йому в очі:

– Тоді вважай, що маєш мою пропозицію. Я розумію, тобі потрібен час, щоб обдумати, тому…

– Я згоден, – твердо відповів хлопець. – Так вийшло, що в мене було достатньо часу на роздуми.

– Добре, – видихнув чоловік і замислено потер бороду. – У такому разі, зранку підеш на уроки, а одразу після них – до мене. Зараз повертайся до себе і виспись, будь ласка.

– Так, магістре Аркеллсон.

– Хеммінг. Можна Хем. Не люблю, коли ти звертаєшся до мене знизу вгору.

– Як скажете. Добраніч, – Інгвар підійшов до дверей і зловив себе на думці, що відчуває величезне полегшення.

– І тобі, малий. Ще дещо… Насправді я вдячний, що ти прийняв пропозицію.

***

В те, що пропозиція Аркеллсона – не жарт, хлопець повірив вже тоді, коли вдруге впав у медикаментозний сон. За кілька годин до цього він послав у зад Габріеля й відмовився дати йому списати домашнє завдання з латини. «У тебе часу повно, а ми з Флейм готуємося до ініціації, між іншим», – обурився той. «Флейм виконала завдання», – потис плечима Інгвар і, здавши роботу, отримав дозвіл піти з уроку раніше.

«Пам’ятаєш, я вчора казав, що тобі варто виспатись?», – Хеммінг провів його в лабораторію магістерського корпусу. Приміщення значно відрізнялося від того, в якому хлопець прокинувся в сім років. Лікар попросив його роздягтися, лягти на операційний стіл і ввів у вену Інгвара якусь речовину. «Анестетик», – пояснив магістр і стис його долоню: – «Успіхів. Зустрінемося за чотири години».

В темряві було комфортно. Довгий час він не усвідомлював жодних відчуттів, після чого все повернулося, здавалося, водночас. Органи чуття працювали наче вдесятеро інтенсивніше, ніж раніше, від чого мозок починав впадати в шок. Поруч із звуками оточення хлопець ясно чув шум власної крові й фізично відчував її перетікання. Запахи речовин зчитувалися з незвичною легкістю, так, наче були чистими – поруч із цим враженням він пам’ятав, що в лабораторії знаходилися тільки синтезовані препарати. Помалу дихання вирівнялося й свідомість повернулася остаточно.

– Ну що, прокинувся? – Аркеллсон сів на край столу. – Як почуваєшся?

– Поки не знаю. Я буквально відчуваю все, – Інгвар спробував стиснути руку в кулак, кінчиками пальців вивчаючи текстуру власної шкіри. – Це ж мине?

– Не зовсім. Для полювання необхідні загострені реакції. Зараз це шок для організму, але за кілька днів він адаптується і твоє сприйняття не завдаватиме такого дискомфорту. Спробуй встати.

Інгвар спустився зі столу, намагаючись втримати баланс. Холодна плитка на підлозі відчувалася так, ніби була вкрита льодом. Звикнувши до положення, хлопець одягнувся і нервово поправив волосся. Аркеллсон підійшов і поклав долоню йому на плече:

– Ходімо зі мною, покажу тобі дещо. Ти більше не можеш жити в казармах новобранців. Та й навряд чи палаєш бажанням повертатися туди, правда ж?

***

Перше, що зауважив хлопець – наявність вікон і лише одне ліжко в кімнаті. «Чудово, я житиму сам», – подумав він і впав на матрац. Як і попереджав Аркеллсон, організм тільки починав підлаштовуватися під нові відчуття, тож можливість полежати була як ніколи доречною. В казармах він би негайно отримав попередження, а то й фізичне покарання від наглядачів, але вони більше не мали над ним влади.

Хеммінг сказав йому, що відвідування уроків до ініціації – не найбільш необхідна річ. «Тобі потрібен відпочинок, а організму – час. Якщо дуже нудно без уроків – спробуй щось почитати». Інгвар підійшов до книжкової шафи. Тут була переважно художня література, яку він раніше проходив тільки поверхово – заглиблення в сюжети вважалося даремною втратою часу. «Гамлет, принц данський», – хлопець прочитав назву випадкової книги. «Шекспір. От і заняття на найближчі кілька годин».

***

До церемонії Харальдсон практично не покидав магістерський корпус, у якому і знаходилася його кімната. Хеммінг був зайнятий організаційними питаннями, а ходити кудись без супроводу хлопець не звик. У день, на який призначили посвяту, магістр зайшов до нього. Інгвар миттєво відклав книгу, яку читав:

– Доброго ранку, Хем.

– І тобі привіт, – чоловік сів у крісло навпроти підопічного. – За півтори години офіційно вважатимешся моїм учнем.

– Я вдячний за це.

– Бачу, ти пам’ятаєш про навчання, – він вказав на книгу. – Це радує. Але в нас ще буде нагода обговорити його. Зараз дещо інше, – Хеммінг жестом попросив його встати. – Коли ввечері я представлятиму тебе перед маґістратом, хочу бачити поруч із собою воїна.

– Я встиг вас чимось розчарувати? – опустив очі хлопець.

– Ні, не в цьому справа. Воїн не повинен бути схожим на новобранця. Тим паче, воїн твого походження.

– Я можу перевдягтись.

– Безумовно. Речі я для тебе підготував. І тобі би постригтись не завадило… – магістр провів пальцями по його скронях. – У всякому разі, готуйся. І постарайся зрозуміти, що я казав до цього.

***

«Цікаво, що саме я повинен був зрозуміти?» За годину до вечірньої церемонії Інгвар знову залишився в кімнаті наодинці. Він оглянув себе в дзеркалі, намагаючись збагнути, що саме мав на увазі Хеммінг, коли казав про походження. Хлопець відкинув назад кілька пасем темного волосся, ледь провів пальцями по скронях і потилиці, де воно було значно коротшим – дотики до зрізаних кінчиків здавалися неймовірно приємними.

Харальдсон розклав перед собою темно-сірий одяг, який належало носити магістерським учням і лицарям. Класичні штани, матова шкіряна куртка і кашеміровий гольф – Хеммінг не терпів зайвого офіціозу, в чому Інгвар був із ним повністю солідарний. Одягаючись, хлопець подумки відмітив, наскільки якіснішими були матеріали. Поруч із цим зауважив, як гольф обтягує його м’язи – в попередньому статусі подібні речі йому б ніхто не дозволив. У кишені куртки знайшлися тонкі шкіряні рукавички, які він вирішив додати до образу. Закінчивши збори, ще раз оглянув себе. «Можливо, Хем має рацію. Я більше не схожий на дванадцятирічного», – подумав він і ледь усміхнувся. – «Іронічно те, що єдина яскрава деталь – мої очі».

Інгвар відсторонено зауважив, що на тлі темно-сірого одягу, чорного волосся і неприродно блідої шкіри його блакитні очі справді здаються яскравішими. «Найдивніше не те, що я щойно помітив власний колір очей, а те, що мені це явно подобається». Хлопець глянув на годинник – саме час зайти до Хеммінга і вийти в загальний зал.

***

Церемонія представлення зайняла ще годину, після чого учні повинні були усамітнитися із магістрами для бесіди-настанови. Хеммінг вирішив повести підопічного в сад – тут хлопець був уперше. Магістр пропустив його в альтанку серед кущів і зайшов слідом. Кілька хвилин вони мовчали, після чого Аркеллсон все ж порушив тишу:

– Мушу зізнатися, я хріновий мораліст. Давай домовимося так: п’яним дорогу на червоне світло в непризначеному місці не переходь і вже буде добре. До речі, – він дістав з кишені флягу, обтягнуту чорною шкірою, – ти колись пив віскі?

– Ні, не доводилося, – після імпровізованої промови Інгвар остаточно розслабився.

– Тоді прошу. Зараз, доки твої відчуття надто загострені, саме час.

Хлопець несміливо взяв флягу і зробив ковток. Ледь солодка й водночас терпка рідина здалася гарячою, тілом розтеклося приємне тепло. Він глянув на магістра:

– Не знаю, як вам пояснити…

– У тебе на обличчі все написано, – задоволено констатував магістр. – А це тобі. З днем народження, малий.

Чоловік передав йому річ, загорнуту в червоний шовк. Інгвар розгорнув тканину й побачив кинджал. Він здогадувався, що це зброя для полювання. Стиснув рукоятку, розглядаючи лезо, вкрите невідомими йому рунами. «Отже, я насправді посвячений», – усвідомлення прийшло неочікувано. Не стримавшись, хлопець міцно обійняв Хеммінга.

– Дякую, лорде Аркеллсон. Тобто, магістре…

– Немає за що, юний графе, – магістр обійняв його у відповідь.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: