Глава 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Коли Гаррі вперше побачив кров, що стікала з його передпліччя після удару прутом дядька Дурсля, він буквально завмер. Ні від болю, ні від страху, ні від чогось, про що може подумати інша людина. Він завмер від невимовної краси, такої чарівної, що всі інші кольори померкли, змішалися в одну буру пляму на палітрі, стали шумом, який Поттер чути зовсім не хотів. Зіниці впилися в цей яскравий, такий чудовий, такий чистий колір.

Якби хлопчик відірвався від свого спостерігання хоч на мить, то побачив би ще більш похмуре обличчя Дурсля, зведені до краю брови і жирні, вимазані олією губи, з яких раз у раз злітали бурмотіння: “чокнутий хлопчисько”. Подумати тільки, Вернон їв щойно засмажені сосиски, а невдячне божевільне щеня дивилося на нього з таким сильним, не прихованим, не дитячим, зневажливим поглядом. Вернон ніяк не міг зрозуміти, чому його дружина терпить це диявольське поріддя.

Але Гаррі було буквально начхати. Його переповнювали невідомі до цього почуття, такі хвилюючі, що дихання стало стрімким, а руки дрібно затряслися, ніби тітка знову вилила на нього відро крижаної води. Пізніше, ставши старшим, Поттер зрозуміє що це за почуття – справжнісіньке жадання.

Ну а поки хлопчик лише робив те, про що кричали його мозок, тіло і душа. Піднявши закривавлене передпліччя на рівень обличчя, Гаррі кілька секунд просто заворожено дивився, розглядав, як мірно скочується невеликий струмок. Як розтратливо. А потім хлопчик швидко, ніби його могли перервати, жадібно провів губами по рані згори донизу, зачерпуючи кров на язик.І це перевершило всі очікування – блаженнішого смаку хлопчик у житті не куштував! Навіть поцуплений у Дадлі на його день народження стейк не був таким неймовірним.

Коли дядько знову його вдарив, кричачи й плюючись, Поттеру так само було не до цього. Тепер він зрозумів, про яке “щастя” намагалися пояснити йому у школі.

***

Здавалося дядько і тітка були лише раді, коли в одному з листів Гаррі запросили на навчання до таємничої школи магії. Вони тут же відіслали лист у відповідь і зібрали скромні пожитки хлопчика. Отримавши відповідь, вони швидко зібралися, завели машину і повезли Поттера в глиб Лондона, а потім зупинилися посеред нічим не примітною вулицею. Знову відваживши порцію прокльонів, вони все ж таки з полегшенням на обличчях попрощалися з Гаррі та наказали чекати, поки хтось із “йому подібних психів” не забере його.

Залишившись стояти на тротуарі з невеликою валізою, Поттер стиснув рукави надто довгої безформної сорочки та прийнявся чекати. Він оглядав людей навколо, але їм здавалося зовсім начхати на підлітка, що самотньо стоїть посеред вулиці. Всі вони кудись поспішали, ну а Гаррі сьогодні нарешті це не потрібне. Ніякого готування сніданків і стрижки газону, ніякого крику тітки та заскоків дядька, ніякого писку Дадлі. Свобода.

Рука сама плавно піднялася, закриваючи очі хлопчика від сонячного світла, так не властивого Лондону. Тонкі пальці були вкриті дрібними садинами, як і передпліччя. З того моменту, як Поттер вперше відчув той чудовий смак – ця маленька звичка міцно увійшла до його повсякденного життя.Петунія дивилася на ці рани з величезною огидою і навіть жахом, але ніколи не пропонувала пластир чи бинт, як у тому самому випадку з Дадлі. Тоді Гаррі лишень захотів спробувати щось нове, тому що він точно знав, що кров не може бути однаковою у всіх.

Посмішка сама полізла на обличчя, як тільки хлопчик занурився у спогади. Дадлі тоді так гойкнув, коли прокинувшись виявив Гаррі, що вп’явся в його руку. Кузен явно хотів закричати, тому Поттер прудко засунув у рот здорованя кінець заздалегіть підготованого рушника. Мляве мукання навряд чи могло розбудити дорослих. Якби тоді хтось із них застав такого наляканого Дадлі, то Поттер навряд чи дожив би до сьогодні, принаймні цілим.

Але Гаррі не був дурнем, тому керувати своїм кузеном було не так складно. Варто тільки йому пригрозити вбити їх усіх, якщо Дадлі розбалакає, тут же збили пиху з наляканого хлопчика. Мабуть, замазаний кров’ю рот і підборіддя Поттера мали свій ефект. Дадлі став виглядати ще боязливішим, але Гаррі так і не видав. А поздовжній розріз з того випадку легко списали на падіння зі сходів.

Можливо дорогий повний кузен видасть Поттера зараз, коли той якраз поїхав, але Гаррі це було б тільки на руку. Він не хотів повертатися до того будинку. А якщо вони з тіткою взаємно не захочуть жити разом, то, можливо, в цій школі зможуть щось зробити. Не дарма ж вона чарівна.

Чи вірив Гаррі, що це школа чаклунства? Звичайно ні, юнак більше схилявся до того, що це просто заклад для дивних дітей, на кшталт самого Поттера. Але що більше людей, то більше в хлопчика можливостей. Навіть якби його змусили, Поттер ні в якому разі не хотів би пробувати кров Петуньї чи старшого Дурсля, а тим паче мадам Фігг, з якою його часто лишали. Запах кішок геть-чисто відбивав бажання.

Тому Поттер не так сильно переживав. Скрізь краще, головне не на вулиці Тиссовій, не з тими огидними людьми, не в маленькій комірчині. Не без крові.

Ще хвилин десять хлопчик просто стояв і розглядав все навколо, але нічого примітного в цьому місці зовсім не було. Старі обшарпані кафе та бутіки, графіті на стінах, та переповнений смітник, який чомусь колихався туди сюди. Назва “Дірявий котел” позаду Поттера цілком підходила до цього місця.

І коли Гаррі вже думав про те, як все-таки шастатиме з цією маленькою валізою по великому Лондону в пошуках сам не знає чого, перед нею з’явився дивний величезний чоловік. Коли Поттер думав “величезний”, він точно не перебільшував, швидше применшував.

– Так це ти, Гаррі? Ну точно ти, іншого Гаррі й не може бути. – заговорив здоровань і посміхнувся, ляснувши себе по ременю на животі.

Потер же зробив невеликий крок назад, щоб трохи збільшити дистанцію. Якщо кузена було легко контролювати страхом, то перед дорослим, а тим більше ще більшим, ніж дядько Вернон, Гаррі був безсилий. Навіть у свої тринадцять, що наближаються, хлопець був досить щуплим і злегка занизьким.

Здоров’як, ніби не помітивши замішання Поттера, стояв і посміхався, спокійно роздивляючись Гаррі. А потім сунув руку в кишеню величезного брудно зеленого плаща  та дістав якийсь квадратних скруток.

– Я тут… Ем… Приготував для тебе, все-таки не щороку виповнюється тринадцять, – чоловік трохи зам’явся, і кілька разів стукнув пальцем по коробці. – Але ось, знаю до дня народження ще кілька днів, але я навряд чи зможу бути присутнім, маю доручення від самого Дамблдора.

– Вибачте, сір, Дамблдора? – ввічливо поцікавився Гаррі. Він трохи розслабився, бачачи як поводить себе велетень. Незграбний, але начебто без злих намірів. Хоча це може бути лише на перший погляд, тому Поттер не поспішав відкидати обережність.

– Так, батьки тобі не розповідали? Ох, тобто дядько з тіткою? Дамблдор найвеличніший чарівник усіх часів, найсвітліша і найшанованіша людина, з усіх кого я знаю, – гордовито розповідав здоровань, при цьому яскраво жестикулюючи. Гаррі дивився на пакунок, що все ще був у руках чоловіка і просто сподівався, що там нічого крихкого.

– Мені ніхто нічого не розповідав, сір. – просто відповів хлопчик. Все, що він знає про “школу чаклунства” – це те, що його туди запросили і йому потрібний досить великий список речей. Юнак звичайно не знав, як він їх придбає, адже його “родина” не дала йому жодного фунта.

– Ух ти ба! Не може такого бути, щоб твоя тітка нічого не розповідала. А як же смерть твоєї матері? У тій історії без Дамблдора не обійшлося, –  здивовано промовив чоловік.

– Моя мати померла в автокатастрофі. Дамблдор причетний до цього? – хлопчик глянув на велетня, примруживши очі. Будь-яка згадка його матері в будинку Дурслів була буквально табу. Петунія тут же натягувала цю гримасу ненависті й жалю в той же час, а Вернон зовсім не приховував своєї злості. Тому Поттер зайвий раз не питав про свою матір. А тим більше про батька.

– Що за нісенітниця, Лілі Поттер не вмирала в автокатастрофі! – похитавши головою, запевнив здоровань. Він хотів ще щось додати, але чомусь заозирався на всі боки. – Е… Якщо ти не знаєш, то не мені варто розповідати цю історію. Краще тримай.

Чоловік нарешті простяг, встигший настраждатися, скруток. Зважаючи на вагу, це було щось масивне. Правда, Гаррі зовсім не сподобалося, як велетень зам’яв тему з його матір’ю. Невже вона померла не в автокатастрофі? Але навіщо було брехати Поттеру?

– Ще раз з наступаючим тебе, сподіваюся торт все такий же смачний, а то я міг, ну це, прим’яти його трохи, – засміявся чоловік і нарешті зрушив з місця. – Ходімо, у нас ще багато справ.
Потерові нічого не залишалося, крім як піти за незнайомим йому велетнем. Той, як не дивно, вів його прямо в “Дірявий казан”. Дуже цікавий початок списку справ. Чарівний світ починається з бару?

Всередині було досить похмуро – погане освітлення, обшарпаний інтер’єр та дивно одягнені люди. Вони ніби не помічали чоловіка з підлітком, хоча Поттер не думав, що саме підлітки були завсідниками цього місця. Здоров’як упевнено підійшов до стійки і щось говорив до бармена. Але Гаррі було не до цієї розмови, він раптом почув щось дивне.

Тривожне, але водночас трепетне почуття розпливалося в грудях, змушуючи хлопчика непомітно озирнутися в пошуках джерела таких почуттів.Але нічого примітного довкола зовсім не було. Дивно.

– То Гаррі Поттер? – здивовано пробелькотів бармен і відволік Гаррі від дивної повені відчуттів. Поттер глянув на старого чоловіка за стійкою і запитливо примружився. Потилицею хлопчик відчував, що тепер і погляди всіх, хто перебував у залі, були прикуті до нього.

– Той, той, ти ще знаєш когось? Але зараз не час на розмови, нам ще треба встигнути зайти до Банку та скупитися для школи. Тож ми підемо, Томе. – поважно промовив здоровань і грюкнув Гаррі по плечу, киваючи у бік одного з дверей. По дорозі до них юнак все ще почував липкі погляди та чув тихі перешипки.

За дверима опинився глухий кут, гола цегляна стіна. Хлопчик питливо дивився на велетня, сподіваючись, що все це не було якоюсь дивною пасткою. Але чоловік спокійно дістав свій зонт і почав вистукувати по різних цеглах, мабуть, у якійсь послідовності.

– Запам’ятай Гаррі, це один із шляхів на Косу Алею. Коли в тебе з’явиться чарівна паличка – ти теж зможеш робити так. – повчально промовив чоловік і після його слів стіна раптово почала рухатися.

У цей момент Гаррі обомлів. Невже це і є те саме чаклунство. Цегла звивалася і перебудовувалась прямо в повітрі створюючи прохід у собі. А за цим проходом проглядалася ціла вулиця, набита людьми в абсолютно різному і дуже неординарному одязі. Усі вони кудись поспішали і більшість у руках тримала дуже дивні предмети.

– А всі чаклуські палички це зонтики? – спокійно запитав Гаррі. Він не хотів показувати своє здивування від побаченого. Потрібно було тихо пливти за течією, не вирізняючись. Велетень на таке запитання похитав головою.

– Хах, ні, то просто моя особлива, от і все. Твоя паличка буде… Звичайною паличкою. Але не звичайною, а чарівною. – запевняв велетень, прямуючи прямо в прохід арки. Гаррі трохи насторожено, але пішов за ним.

У цей момент його знову накрило те трепетне почуття, тільки тепер у рази сильніше. Та що це таке? Гаррі знову подивився на всі боки, але крім купи людей нічого не побачив. Це дратувало. Щоб трохи відволіктися, хлопчик вп’явся нігтем у шкірку пальця. Небагато болю завжди допомагало йому зосередитися. Але ігнорувати почуття було досить важко. Вони занадто сильно збивали хлопчика з пантелику.

Тому він намагався просто йти за велетнєм, хоча здавалося, що він ось ось впаде непритомним. У роті стало дуже сухо, і хлопчик зковтнув.Цілком занурившись у свої відчуття, Поттер зовсім не помітив, як зіткнувся з кимось. Від удару він уже падав назад, правда, його схопили за руку і потягли на себе. Через це приземлення пом’якшилося, бо замість бруківки хлопчик упав на чиєсь тіло.

Почувши болючий видих, Поттер поспішив підвестися і зробити кілька дрібних кроків назад. З ввічливості він простяг руку впавшому, щоб той міг встати. Юнак, на якого він упав, променисто посміхнувся і, зволохативши волосся на потилиці, схопився за руку Поттера та ривком підвівся.

– Треба бути обережнішим, ти міг так голову якщо не собі, то мені розбити. – промовив юнак, трохи посміхаючись. Він усім обличчям так і вилучав дружелюбність. Поттер уже хотів лише кивнути й продовжити слідувати за велетнем, як раптово знову почув себе дуже дивно.

Серце почало битися швидше, а руки затремтіли. Погляд так і вп’явся в червону пляму біля ліктя юнака напроти. Губи самі по собі розтулилися, а дихання збилося. Зараз Поттер найбільше у світі хотів спробувати цей дивовижний червоний.

– О, я таки поранився. Але не проблема, з такою подряпиною я думаю впораюся, але все ж таки будь обережним надалі, гаразд? – наставничо заговорив юнак, не помічаючи стан Гаррі. А потім, мабуть, не дочекавшись жодної реакції, торкнувся лоба Поттера і скуйовдив його волосся.
У той момент хлопчик побачив закривавлений лікоть ще ближче, через що майже нахилився вперед, аби відчути такий заповітний смак. Але, зібравши частинки розсудливості, хлопчик просто завмер. Коли юнак уже почав йти, Поттер раптово схопив його за руку.

– Як тебе звати? – швидко спитав хлопчик. Він глянув у чужі сірі очі і смиренно чекав на відповідь, не дивлячись на своє вируюче бажання.

– О, я Седрік. Седрік Діґорі. – відповів юнак, а потім його хтось гукнув. – Слухай, мені вже час бігти, тож мабуть побачимось у Хогвартсі. До зустрічі!
Потер так і не сказав ні слова вголос, тільки в думках прослизнуло, що вони обов’язково зустрінуться ще раз. Вони повинні зустрітись. Гаррі зробить будь-що, щоб відчути смак його крові.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.