За вікном білого мінівену пролітали дерева і споруди, змінювалися пейзажі іноді з такою швидкістю, що Антуанетта, яка сумним поглядом спостерігала за цим з заднього сидіння машини, іноді і не розуміла, що саме бачить. А може це все було через сльози, що пеленою застеляли зелені очі дівчини і от-от погрожували зірватись з вій. Але Тоні не мала на це право. Вона пообіцяла собі, що не буде плакати через прийомні сім’ї, та і взагалі. Дівчина вже давно з’ясувала, що оточуючим все одно на її переживання чи страждання, тому їх необхідно тримати в собі, щоб ще й не здаватися іншим слабкою. Тому небажані сльози швидко зникають блискавичним рухом руки. А нові не з’являються завдяки перевіреному обряду дівчини: піджати коліна і заткнути вуха пальцами, трохи подивитися в гору – і сліз як не бувало. Але від цього на душі краще не стало, навпаки ці сльози новим ножем заховалися в пораненому серці.
Антуанетта Джонс шіснадцятирічна сирота, що проживає в Леруікском дитячому притулку, на острові Мейнленд, що в Шотландії. Її батьки загинули в авіакатастрофі чотирнадцять років тому, повертаючись з відрядження до своєї доньки, що залишилася з нянею. Але їх зустрічі не судилося здійснитися, саме тому дівчина змалечку жила в притулку. Та деколи в неї траплялись “відпустки”, як дівчинка їх називала. Це ставалося тоді, коли адміністрація дитячого будинку знаходила сім’ю, яка хотіла взяти до себе дитину.
Перший десяток сімей Тоні наївно вірила в те, що саме ці батьки залишуть її у себе. Після п’ятнадцяти вона в цьому сильно сумнівалася. А коли кількість перевалила за двадцять, надії більше не було. Що саме з нею не так дівчинка не розуміла, особливо спочатку. Адже в дитинстві вона була сонечком, яке мало неймовірно велику уяву і щирі мрії. Може саме уява була її перепоною до щасливого життя, бо не кожен може стримати такий ентузіазм у рідної дитини, а тим паче у тієї, від якої можна відмовитися.
Щодо дорослого віку тут усе ясно. Вона згасла, не мала надії, цілей, нічого більше не хотіла від життя. А кому таке потрібне, особливо в такому юному віці. Саме тому її вже тридцять другий раз викидали, як справжнісіньке сміття. Тоні навіть почала гру, хто ж довше протримається. Останні, здається Клівленди, не протрималися і тижня, і з стандартними “у дитини руйнуючі емоції” подзвонили до адміністрації, для якою процедура “Забрати Джонс” вже була звичайною. І до Антуанетти закрадались думки про те, що і керівництво притулка робить ставки на її долю в сім’ї.
Щоправда в те, що вони так комічно відносяться до її положення було складно повірити, адже кожного разу після успішно проваленої операції з позбавлення притулку від Джонс, директорка міс Блейз була у нестямі від люті: викликала до себе в кабінет Антуанетту, читала їй нотації, призначала покарання, знову кричала лекції про її поведінку, і, наостанок, лінейкою по руках. Після чого байдужу до цього спектаклю Тоні виводили з кабінету і відправляли на горище, де вона мала відбувати термін свого покарання.
Тому і зараз дівчинка поверталася в притулок без надії на хоч якусь жалість хоч від когось. Тоні підвела очі до стелі та шумно видихнула, намагаючись сховати усі наївні емоції глибше в себе. Вона на секунду заплющила очі, і коли відкрила – на її обличчі вже не відображалась жодна емоція. Після цієї звичної процедури, вона не менш байдужим голосом спитала в шофера Поло, що забирав і відвозив дітей з притулку:
– Як Клівленди пояснили свій вибір? – і хоча дівчина точно знала відповідь на це запитання, вона запитувала його кожного разу, щоб дізнатися скільки синонімів люди можуть придумати лише б не використовувати слова “депресія”, “суїцид”, “непотреб”.
– Вони сказали, що тримати в домі енергетичного вампіра не в їх компетенції. Це занадто… занадто для їх способу життя, – спокійно відповів Поло – чоловік середніх літ, з трохи посивілим чорним волоссям, гачкуватим носом, на якому громоздились окуляри в велетенській оправі. Його сухі довгі пальці міцно тримали кермо, а очі пильно дивились на дорогу.
На його відповідь Антуанетта лише фиркнула. “Тож енергетичний вампір,- подумала дівчина. – Все ж таки ці Клівленди дарма вчилися на психологічному факультеті могли б використати більш конкретне поняття. Але все ж таки я думаю вони займають десь п’ятнадцяте місце в рейтингу найгірших батьків одразу після пари, що рекомендувала здати мене в психіатричну лікарню”. Антуанетта посміхнулася гіркою посмішкою своїм думкам і продовжила дивитися в вікно.
Аж ось на горизонті замаячили ворота Леруікського притулку. Вони виглядали як величезні грати зі сплетених між собою мідних списів, прикрашених сталевими зірками. Над воротами значився напис з залізних літер “Леруікський притулок “Янгол”. Мінівен зупинився прямо перед цим шедевром вампірського мистецтва, і Поло,залишивши місце водія, пішов відкривати ворота, які дуже повільно і з диким скрипом все ж таки піддавались зусиллям чоловіка. Коли це було зроблено шофер повернувся в машину і заїхав на територію притулку.
Якби вам сказали уявіть собі заміський притулок, майже кожен би уявив величезний готичний замок, з високими вежами для покараннь, гострими шпилями і великою грозовою тучею над цим замком, що магічно завжди тут і б’є молніями в верхівки. Але у реальності в цьому набагато менше драматизму. Одразу за воротами на невеликому холмі стоїть звичайна сіра багатоповерхівка з брудними вікнами, пласким дахом і центральним входом з скляними дверима. Єдина особливість – маленький будиночок для розведення голубів, що знаходиться поза територією даху, і на який не ведуть жодні сходи і на який можна потрапити лише пробираючись по його металевим кріпленням. Споруда абсолютно безглузда, стара, та ще й небезпечна тим, що може кожної секунди впасти комусь на голову, але це нікого не хвилює і поки не впала, нехай стоїть.
Коли машина припаркувалася біля входу, зі скляних дверей вже вийшла молода дівчина Емі, що працювала в цьому закладі секретаркою. Її руде волосся було затягнуте в пучок, а одежа на ній була повністю ділового стилю: сіра юбка-карандаш і звичайна біла блуза. Прямуючи з ідеальною осанкою на підборах до машини, вона так сильно задирала голову, що було зрозуміло – оточуючі, насправді, не заслуговують її уваги. Вона зупинилася біля мінівену і, коли з нього вивалилася похмура Тоні їй все ж таки довелося трохи зверхньо опустити на неї погляд:
– З поверненням, Антуанетта. Директорка чекає на тебе в кабінеті, твої речі Поло віднесе в кімнату, тож одразу йди за мною, – крижаним голосом відрубала Емі чисто формальні фрази.
“І навіщо ж кожного разу приходити і казати одне й те саме. Я і без цього знаю, що зараз міс Блейз буде цитувати “Основи виховання”, а Поло віднесе речі на горище, а не в кімнату,” – подумки закатила очі Тоні, але вголос лише відповіла:
– Угу…
Після цих формальностей Емі, не чекаючи дівчинку швидко покрокувала в будівлю, прекрасно розуміючи, що Джонс і сама знайде дорогу до директорки. Тоні, в свою чергу, не дуже поспішала, та й куди? На лекцію, на горище, чи на той світ? Вона повільно дійшла до скляних дверей, відкрила їх і також неквапливо почала підніматися сходами, що були навпроти входу, на третій поверх. Будівлю від звичайних багатоповерхівок в місті відрізняло лише те, що на відміну від міських близнючок вона була ширшою і на кожному поверсі ділилася на два крила. А сходи були у центрі всієї споруди, вони з’єднували такі собі балкони, з яких була розвилка праворуч, ліворуч чи вперед. На першому поверсі зліва була гостьова для майбутніх прийомних батьків і тих, хто очікував в черзі, щоб здати дитину, якщо хтось ще так робить, а не залишає дитину біля входу в будинок. Зправа був ресепшн – прийомна, де видавалися чи забиралися різні документи про дітей. На другому поверсі ліворуч – класи для молодшої школи, праворуч – середньої. На третьому поверсі прямо навпроти сходів був кабінет директорки Блейз, зліва розташовувалися найменші за площею класи для старших, а зправа – Велика кімната, призначена для сумісного відпочинку дітей. На четвертому поверсі були кімнати: ліворуч – дівчат, праворуч – хлопців. А перед сходами була кімната немовлят і дошколят. І на останньому поверсі був склад-горище, на якому зберігалося багато мотлоху, і матрац для покараних.
Піднімаючись сходами вгору, Антуанетта думала про те, як уникнути звичайної тиради від директорки. “Можливо якщо я самостійно визнаю скільки хлопот і шкоди їй завдаю, процитую “Основи виховання” в потрібних місцях і “щиро” вибачусь — вона просто відпустить мене на горище. А може можна просто зайти і з посмішкою сказати: “Я покарана, ось мої руки, а після цього я одразу відправлюсь на горище. Чи може одразу піднятися туди і діло з кінцем”, – роздумувала дівчина. Та вирішивши, що “щире” вибачення — це найкращий вибір, вона бадьоро постукала в матові двері з написом “Директор Міс Блейз” і не чекаючи відповіді зайшла в кабінет.
Але, опинившись у приміщенні, Тоні напрочуд забула усі промови, заготовлені єю під час підйому сходами. А все через нестандартну поведінку директорки. Вона завжди зустрічала Антуанетту суровим поглядом, сидячи за столом, що знаходився прямо навпроти дверей. Але зараз наставниця стояла біля вікна і сумним поглядом дивилася туди. Її сиве волосся було прибране в довгу сріблу косу, що лежала на правому плечі. На ній була її звичайна форма, від якою несло старістю, як естетично, так і матеріально: Чорна юбка майже додолу і блуза в стилі 19 сторіччя. Сторонній би нічим не зміг відрізнити цю міс Блейз від вчорашньої, чи позавчорашньої, але не Антуанетта. Вона бачила погляд директорки. У вікно дивилися очі повні суму і якоїсь туги, здавалося, наставниця ось-ось заплаче. Це лякало дівчину, але й цікавило. Вона не розуміла, що їй робити, тому застигла біля дверей і продовжила спостерігати за незвичною поведінкою директорки. Та ось через декілька хвилин тиші старша подала голос:
– Підійди до мене, Антуанетта, – скрипучим голосом промовила наставниця. На великий подив Тоні, в її інтонації не було ні злості, ні гніву, ні розчарування. Тільки спокій і, можливо, жаль.Тому дівчина з опаскою підійшла до великого вікна, що було праворуч від директорського столу. З нього відкривався вид на увесь Леруік — портове місто, що повністю знаходиться на березі океану. Від цього пейзажу затамовувало подих ,це був єдиний плюс притулку. Через своє розташування з дитячого будинку відкривалися дійсно неймовірні пейзажі. Завдяки тому, що будівля була на холмі за містом, увесь Леруік був як на долоні. Але він здався лише невеличким мурашником порівняно з величним синім монстром, що заполонив увесь пейзаж. Межа цивілізації та старовинної сили чітко виднілася, завдяки береговій лінії Леруікського порту. З притулку було видно не тільки місто, але й невеличкі ландшафти по різні сторони від нього: обриви, вкриті, доволі високою зеленою травою та парослями чортополоху. Це було неймовірне відчуття дивитися на це дивовижне видовище, але десь у серці закрадається біль, що це диво відкривається з такого жахливого місця.
Та з ейфорії Антуанетту вирвав спокійний голос наставниці:
– Що ти бачиш дитя? – спитала міс Блейз.
– Красу, – просто відповіла дівчина, – красу цього світу та його іронію.
– Хм…, – гірко посміхнулася наставниця, – дійсно іронічно, що деякі з найбагатших людей живуть біля якихось багатоповерхівок, а нещасним дітям-сиротам дісталася така краса.Ти дуже розумна, Антуанетта, – директорка нарешті перевала свій сумний погляд з вікна на дівчину. – Дивлячись на цей вид ти бачиш неймовірну красу цього світу і тобі здається, що це найпрекрасніше відчуття у всесвіті. Але ти губиш найважливіший сенс життя. Це не тільки краса і природа, це можливості, які ти ігноруєш. Це світ, який чекає тебе, який кличе тебе, а ти його навіть не чуєш, чи не хочеш почути. Ти втратила те, що в тебе заклали с самого дитинства — віру. Віру в майбутнє. А без віри його й не буде. Я впевнена, що та сонячна сила, що була в тебе ще з тобою. Але ти не хочеш її показувати, ти заховала її за стіною байдужості, болю, розбитого життя. Саме ця стіна заважає твоєму щастю. Ти не можеш стати щасливою, бо ти не хочеш бути такою. Проблема не в інших. А в тобі. Ти впевнена, що в житті більше нема барвів, що саме життя — це обуза для тебе. Увесь світ, це місце, я, особисто, намагаємось дати шанс тобі справжній, але ти не здатна дати шанс собі. І доки ти цього не зробиш, ніхто не зможе тобі допомогти. Впусти когось собі в серце, покажи комусь справжню Тоні, що живе в тобі, – кажучи це міс Блейз легенько ткнула пальцем дівчину в груди. – Ти заслуговуєш на щастя, як кожен з цих дітей.Ти можеш його знайти, якщо тільки забажаєш. Подумай про це під час свого покарання на горище. Ступай!
– А як же…, – витягуючи руки долонями догори, тихо промовила Тоні, що була здивована щирою промовою директорки. Але на цей рух директорка лише сумно відвернула голову і знову почала дивитися в вікно. Дівчинка ще трохи постояла, роздумуючи про слова міс Блейз, та вирішивши розібратися потім, кинувши формальне “До побачення” квапливо вийшла з кабінету. Цього разу вона дійсно поспішала. Зараз була третя година — час, коли закінчилася школа і в дітей був вільний час. Більшість розходилася по кімнатам, та старші ж переважно проводили свої години відпочинку в Великій кімнаті двері якої ніколи не замикалися, тому з неї можна було побачити весь балкон і сходи на горище. А якщо проприїзд Тоні знає притулок, то одна компанія пильно вдивляється в сходи вгору, щоб не пропустити свою жертву.
Саме тому Тоні чимдуж промчала балкон на четвертому поверсі і ось рятувальні сходинки на горище. Перша — тиша, друга — тиша, третя — може пронесло…
– Антуанетта Джонс, невже тебе так розбалували Клівленди, що ти й зі старими друзями не привітаєшся? – низький хлоп’ячий голос змусив Тоні зупинитися і повернути голову у бік Великої кімнати.
Аластор Грей, схилившись на дверний проєм, глузливо дивився на дівчину. В його зелених очах танцювали вогники, а посмішка повна сарказму застигла на його обличчі. Не дивлячись на те, що він виглядав доволі мило: руде кучеряве волосся, високий і худий, з гостро-окресленими скулами, він залишався персональним монстром Антуанетти Джонс. Хоча певно не тільки її, усі діти поважали його і, якщо він їх про щось просив – ніколи не відмовляли йому в цьому. Та це не розпростраянялося на бідолашну Тоні. Вона не поважала, і навіть і не збиралася поважати того, хто експлуатує інших і “ховає за емоційним бар’єром страху власні комплекси”. Може саме й більш всього дратувало в ній Ала.
Та ось, перериваючи зоровий контакт хлопчика і Антуанетти, з Великої кімнати вишли інші члени аласторовської компанії. Ця команда, як важала Тоні схожих на пихатих індиків, справді вірила, що вони кращі за всіх в цьому притулку. Це були хлопці і дівчата, яких батьки залишили в притулку в доволі зрілому віці через свою зайнятість. І ніхто з них навіть ні на крихту не сумнівався, що його супер-крутий батько, чи супер-багата мама от-от заберуть їх звідси.
Наприклад, як казав Аластор, його батьки працюють за кордоном в інвестиційному банку та займаються пошуками нових проектів. Вони дуже багато мандрують задля підписання договорів або персональної зустрічі з майбутньою інвестицією. І через це вони залишили його тут – в місті, де вони народилися, в притулку Леруіка.
Дівчинка, що вийшла з Великої кімнати першою – це Віолетта Зільман, невисокого зросту, худа, ніби скелет, з чорним, як крила ворона, волоссям і карими очима, які зараз трохи почервоніли, ніби вона щойно дуже багато плавала. Вона розказувала таку легенду: “Батька, я не знаю. Мати казала він якийсь вітряний бізнесмен, що через свою зайнятість не зміг виховувати доньку, тому і покинув нас ще в моєму дитинстві. А моя мама – танцівниця в Единбурзькому національному театрі опери та балету. Вона там найкраща прима-балерина, тому дуже часто гастролює, та й графік занадто повний. Через це вона і віддала мене сюди в десять років, сказавши, що зовсім скоро повернеться за мною. Ось причина чому я дуже мало їм і увесь вільний час займаюся вправами. Щоб, коли вона приїде за мною, а це трапиться зовсім скоро, я була в формі. І не тільки не розчарувала її, а й змогла продовжити її кар’єру.”
“Наївні мрії, наївні сподівання і не менш наївні діти, що в це вірять, – вважала Антуанетта, дарма тільки своє здоров’я псує та заганяє себе до смерті.”
Ще в банду входив блондин Чак Грейвз. Гладкий, невисокий хлопець, наймолодший в компанії Аластора – йому всього дванадцять. Три роки тому його залишив тут батько-льотчик через свій непостійний образ життя.
Протеже Ала в команді виступав надмірно високий, м’язистий брюнет з сірими великими очима і занадто великими вухами, на ім’я Себастіан Моро. Він найстарший за всіх (наразі йому сімнадцять) і вже дев’ять років він чекає своїх батьків, що їздять в різні експедиції і є видатними науковцями, які досліджують глибини Африки.
Остання учасниця цього клубу висока приставуча п’ятнадцятирічна дівчина з білим, як сніг волоссям, холодними синіми очима, прикрашеними розкішними пишними віями. Вона завжди виглядає на всі сто, в її гардеробі лише брендові речі, і вона ніколи не виходить з кімнати не закінчивши свій образ в усіх деталях. Навіть зараз, контрастуючі з хлопцями в джинсах і футболках і Віолеттою в скромному жовтому платті, вона одягнула доволі коротку білу юбку від H&M, чорно-білий топ і кросівки з високою платформою того ж забарвлення від Tommy Hilfiger. А біле волосся підтримував модний білий в чорну крапинку обруч. На вухах блищали сережки з якимись чорними камінцями. Саме через дорогі речі та прекрасне почуття стилю в її легенду повірити було простіше за всіх. Її батьки-модельєри залишили доньку рік тому, щоб спокійно займатися новими колекціями світового рівня для показів, що проходять в різних куточках всього світу.
Чому ця компанія пихатих індиків тероризувала Тоні? Конкретної причини не було. Може через те, що вона могла показати зубки, може через те, що була беземоційною істотою, що наводить тугу на кожного, може тому що вона була самотня, а може через те, що кожного разу, як її забирали батьки – вона поверталась через якийсь час до притулку. Скоріш за всього через всі ці причини Аластор вибрав Антуанетту мішенню своїх глузуваннь, задираннь та усіляких розіграшів. Особисто Тоні. ніколи не звертала уваги на них та й не сприймала близько до серця. Хоча стоїть відмітити, що вона нічого не сприймала близько до серця. Ось ще одна причина стараннь цієї шайки – дівчину вони зовсім не задівали. Її байдужість їх дратувала.
І саме зараз Антуанетта просто мріяла швидше опинитися на даху, де її ніхто не діставатиме. Та видно доля вирішила інакше. “ Може, якщо я чимдуж побігу сходами на горище, то встигну сховатися там. Хоча, який у цьому сенс, там все одно двері не зачиняються та й ця скала Себастіан мене точно наздожене, а як буду пручатися, то ще гірше собі зроблю. Краще вислухати…” – вирішила Антуанетта. І обернувшись повністю, неквапливо спустилася до них:
– Привіт, Аласторе і його адепти, – глузливо почала дівчинка. І ось тут був момент, коли їй краще було б промовчати. Але Тоні була б не Тоні, якби не промовила: Я не привіталася, бо думала, що за тиждень, що мене не було хоч одного з вас забрали ваші хвалені батьки, але, – вона зробила вигляд ніби перераховує підлітків, – Ні, всі на місці, яка жааааааль.
І тільки після того, як все це вирвалося з її рота дівчина зрозуміла, що сказала. Але тепер була запізно. Антуанетта, подумки приготувавшись до найгіршого, зовні зробила зухвалий вигляд і з викликом подивилася на Ала. Але він дивився не на неї, а на Віолетту, чиї очі блищали від сліз. Тоні перевела погляд на дівчину, але як тільки це сталося, брюнетка шагнула назустріч Антуанетті і вдарила її долонею по щоці. На що інші члени банди здивовано видихнули. Після цього не витрачаючи час на пояснення Летта забігла в Велику кімнату, останні – за нею. Залишився тільки Аластор, що підійшов впритул до Тоні і подивився на неї важким поглядом:
– Що ж наша розбалувана особа, видно тобі там дійсно пам’ять вибили ці Клівленди, чи може це сталося ще зі Смітами. Га? – гірко сказав хлопець, – Вчора Віолетті виповнилося шістнадцять…
Аластор пішов, нічого більше не сказавши. Та й не треба було. Тоні все зрозуміла. Швидко обернувшись, поспіхом побігла на дах. І тільки коли вона зачинила за собою двері, змогла видихнути. Тоді притулившись спиною до дверей, вона повільно сповзла на підлогу, підтягнувши коліна до себе.
“Нащо я це сказала? Вічно я не думаю перед тим як сказати. Не те щоб вони не заслуговували іноді хоч частки своїх же образ, але не зараз. Якби ж я тільки подумала…”
А діло було в тому, що сьогодні двадцять четверте серпня, а вчора було двадцять третє – шістнадцятиріччя Віолетти Зільман. Протягом всіх тих років, що Летта прожила в притулку вона марила тим, що сказала їй мама наостанок. Що вона забере її, коли їй буде шістнадцять – вік, коли приймають в танцювальне училище. Звісно дівчина розуміла, що балериною їй не бути, бо їми стають змалечку. Але щиро сподівалася на кар’єру молодої танцівниці. Саме ця мрійливість та дитяча наївність робила її найприємнішою з шайки Аластора. Увесь притулок сподівався разом із нею, дивлячись як дівчинка заганяє себе вправами.
Та ось двадцать четвертое серпня, а вона ще тут. Мати не прийшла. Не забрала доньку в світле майбутнє. Не те щоб Тоні це здивувала – ні, вона не вірила, що батьки повертаються за дітьми. Але все ж таки оптимістичний настрой Летти був заразний і, коли Антуанетта дізналася про це, їй здалося, що увесь притулок: діти, персонал, сама будівля засумували. Все ніби занурилося в якусь тугу.
Тоні же більше шкодувала про сказане нею, ніж про недолугу матір-балерини. Трохи вдихнувши після цього дівчина здійнялася на ноги, і через купи мотлоху, що надійно скривали її ложе від сторонніх, підійшла до вже рідного матрацу, який люб’язно застелила якась з прибиральниць притулку. Поруч стояв її рюкзак, в якому містилося все її життя. В прямому сенсі: там були всі речі, що були необхідні Тоні. Все чим вона колись дорожила, все чим їй колись доводилося користуватися.
Швидко відкривши рюкзак і діставши звідти піжамну футболку, дівчина вирішила трохи поспати. Така “стресова” ніч без сну, коли вона вслуховувалася в розмови Клівлендів про неї. давала про себе знати. Тож, не зважаючи на ранній час, дівчина переодяглася і швидко впала на матрац. Трохи пововтузившись, Тоні вляглася на лівий бік, і коли вона вже занурювалася в сон її думки повернулися до Віолетти:
“Є щось прекрасне в її надії…” – подумала дівчина і провалилася в царство Морфея…