Глава 1

Життя- занадто незрозуміла штука. В один момент ти переймаєшся за виживання в цьому світі, а вже в інший лежиш посеред лісу в калюжі з власної крові. Розуміння ситуації приходить не відразу, але коли доходить, гірко всміхаєшся і закриваєш очі, відчуваючи як життя гасне в тобі. Як до цього взагалі дійшло? Невже я і справді закінчу саме так?…
***
Якщо відверто, то в моєму житті ніколи не було чогось дуже цікавого. Звичайна студентка філологічного, яка працює репетиторкою. В майбутньому вийшла б заміж і виховувала діточок. Але іноді все йде не за планом, і… Я померла.
***
Було хмарно, я бігла по вулиці, намагаючись випередити час. Як завжди, мій організм не схвалював мої посиденьки за книжкою до пізньої ночі і тепер протестував за додаткові години сну. Саме через такий незапланований “nap” я проґавила декілька зупинок і тепер бігла пішки до дому мого учня. Можна логічно запитати, а чому б не зачекати на інший автобус або замовити таксі? По-перше, в цьому районі автобуси- реальна рідкість. Вони ходять лише за розкладом раз на годину. І по-друге, зробимо ремарку- я студентка, а в студентів взагалі не дуже багато грошиків, а особливо в студентів філологічного. Отож повертаємось до мого забігу, впевнена олімпійська збірна якби побачили мене, однозначно б взяли до команди. Залишається лише якихось два квартали пробігти і я нарешті біля місця призначення. Зупинка біля світлофора, і ще один ривок і нарешті.
– Ольго Миколаївно!- Мій учень, як нічого і не сталося, махаючи рукою, повільно переходить дорогу. На червоне світло. Шкода що в нього немає репетитора ще й з основ безпеки. Краєм ока помічаю з протилежного боку вантажівку. Навіть не думаючи, підбігаю до учня і відштовхую його до тротуару, сама ж нажаль не встигаю відскочити. Бачу переляк в очах учня, повертаю голову і все. Осліплююче світло від фар, бібікання від водія і жахлива біль від зіткнення. Розуміння того що я помираю приходить доволі швидко, не так звичайно я уявляла собі свою смерть. Хотілось б на 50 років пізніше і в своєму ліжку. Заплющую очі. Заповідаю свої книги з англійської учневі, тіло- науці, телефон- сміттєзвалищу. Шкода що ці думки ніхто не чує, можливо б посміялись. Треба було йти в стендап, а не оце все.
– Маргарет, скільки ще можна спати?! Вже майже одинадцята, ти обіцяла мені допомогти!- Не знала, що під час смерті в людини слухові галюцинації. Тим паче англійською. Я все життя думала, що моя ріднесенька мова- це українська. Але мене відволікає те, що хтось мене починає трусити за плече. Господи, навіть нормально померти не дадуть. Я повільно розплющую очі. Що за бляха? Галюни виходять на новий рівень. Я вже чомусь не посеред дороги, а в домі. В домі. Мгм. Наді мною схилилась якась жіночка і щось експресивно пояснює. Що взагалі тут відбувається?!
– Вставай, сонечко, ми сьогодні йдемо по квіти для саду.- Які, бляха, квіти? Поминальні? І судячи з того як здивовано дивиться на мене жіночка, моє обличчя виражає крайню степінь здивованості.
– Ти що за ніч все забула?- Жінка бере мене за руку і я можу роздивить свою дитячу ручку. Стоп. Дитяча. Що за? Треба подумати. Як це сталося? Перше, що приходить на думку це всі манги з переродження. Сподіваюсь я справді не потрапила в мангу. Поки я літала десь в своїх думках, жіночка дарма не витрачала час. Витягши дитячий одяг з шафи і прощебетавши щось про швидке перевдягання, вона вийшла з кімнати. Мдя, щось це все мене наводить на якісь передпомиральні марення. Треба перевірити чи все взагалі реально. Вщипнувши себе, я відчула досить таки реальний біль. Це все ще більше нагадує мангу, але я наче не в середньовіччі. Навколо все більш менш сучасне, навіть був телевізор, прям як в моєї бабусі, така велика коробка з випуклим екраном. Ну наче все не так жахливо. Надягнувши доволі миле плаття, я повернулась до дзеркала. З нього на мене дивилась дівчинка років 10 або 11. Довге каштанове волосся і карі очі робили з неї гарну дівчинку. Не можу сказати що якась дивна гарнюня, просто звичайна дівчинка. Звичайно з віком стане гарніше. О господи, це що… Я? Я розплющила очі, те саме зробила і дівчина в зображенні. Господи… До такого моє нелегке студентське життя не готувало. Це вже занадто. Мені знов треба буде складати іспити? Казала мама не зарікайся- ось і як тепер бути впевненою в цьому світі? Але я справлюсь, коли ж не справлялась. Все буде добре, просто прийму це все як другий шанс і життя стане краще. Якщо проаналізувати кімнату, то точно можна сказати я потрапила десь у 70ті або 60ті. Занадто все старе для 80тих. І ці суконьки, ну прямо експресом з 60тих! Отже перше завдання в мене вже є. Дізнатись хто я взагалі і проаналізувати події цього світу- може вони ідентичні подіям мого світу. Отже, що я знаю про 60ті?… Хрущов і кукурудза… Мдя, вчителька історії вбила б мене за це. А казали мені: вчи історію, буде в пригоді… Ну в принципі. Буду орієнтуватись по ситуації. Щось та точно вигадаю.