Глава 1. Новобранець

FavoriteLoadingДодати до улюблених

«Серцебиття прискорюється. Схоже, магістр ввів його у медикаментозний анабіоз. Скоро прокинеться», – сказав незнайомий жіночий голос. «Знаю. Прийде до тями – повідомте магістра і переведіть у підготовчі казарми», – строго відповів чоловічий. Судячи із раптової тиші, хлопчика залишили наодинці.

Події попередньої ночі Інгвар пам’ятав дуже нечітко. Тіло батька, жінка, яка намагалася знайти щось у його паперах, раптовий приступ гніву – отямився він тоді, коли незнайомка лежала біля його ніг у калюжі власної крові з ножем для льоду в шиї. Першою природною реакцією був страх, першою раціональною думкою – розповісти дядькові. За кілька годин до вбивства хлопчик чув сварку в головному залі. Дитяча цікавість пересилила наказ матері залишатися в кімнаті, тож він тихо спустився вниз і зумів підглянути всередину. Серед кількох незнайомих чоловіків, які увірвалися до залу, Інгвар впізнав дядька, якого раніше бачив кілька разів – той не був частим гостем маєтку. Чоловік обіймав його непритомну матір і жестами роздавав накази своїм людям. Момент розмови із Хеммінгом ніяк не знаходився в пам’яті, хоча Інгвар був впевнений, що точно розповів йому все, що сталося – можливо, навіть показав йому мертві тіла, одне із яких було його несвідомою жертвою.

Коли хлопчик все ж наважився розплющити очі, він не зміг сказати, де знаходиться. Приміщення нагадало йому щось із фантастичних фільмів, які страшенно любив його батько. Двері знову відчинилися.

– Отже, ти живий. Це мене вже радує, – Хеммінг сів біля ліжка й глянув на племінника. – Ти провів у анабіозі близько тижня.

– Де ми? – хлопчик трохи заспокоївся, коли побачив дядька. – Мама знає?

– Якщо тобі від цього стане легше – знає. Але тобі бажано викинути її з голови, – безтурботно заявив Аркеллсон, переглядаючи медичну карту. – Вона нахабно приховала від мене твої приступи.

– Лікар казав, що це вроджене. Як е… – він намагався згадати назву діагнозу, але не зміг.

– Епілепсія? – перепитав Хеммінг.

– Так, воно.

– Ні. Ти пам’ятаєш, як вбив ту жінку в маєтку?

– Н-не пригадую, – йому раптом стало страшно. – Ви мене покараєте?

– За що? – здивувався чоловік. – Навпаки – цей факт визначив твоє майбутнє. Ти станеш мисливцем. Чув про істот, які харчуються енергією? Ми їх знищуємо.

– Мама каже, що це казки, якими дітей лякають.

– Та забудь ти про графиню! – підвищив голос Хеммінг, але одразу ж взяв себе в руки. – В мене був… хм… непростий тиждень. Я буду чесним з тобою. Додому ти не повернешся. Місце, де ми знаходимося – штаб Ордену Хранителів. Найближчі сім років ти вчитимешся разом з іншими новобранцями, далі сам зрозумієш.

– Лорде Аркеллсон, я…

– Я магістр Ордену. Титулів ми тут не згадуємо. Тільки звання, – твердо сказав він. – Твій статус графа тебе не визначає. Все зрозуміло?

– Так, – Інгвар збрехав, адже зрозумів, що кожне слово буде використане проти нього.

– Добре, – чоловік встав. – Тоді збирайся, я скажу комусь із кураторів, щоб провели тебе в крило новобранців.

– Коли Хеммінг вийшов, Інгвар повільно підвівся з ліжка й спробував стати на ноги. Голова страшенно боліла, а зі слів дядька було ясно тільки те, що додому повернутися неможливо. «Схоже, вибору нема. Сподіваюся, колись я все ж зможу покинути це місце».

Хлопчик надягнув темно-зелену майку, штани й куртку. Біля ліжка знайшов щось середнє між похідними черевиками й кросівками. Збори зайняли не п’яти хвилин, після чого він покинув кімнату. Якийсь чоловік біля дверей жестом попросив іти за ним. Ще за двадцять хвилин Інгвар потрапив до приміщення, схожого на шкільний клас.

За партами, як і в школі, сиділи діти. «Схоже, це щось типу форми», – подумав він, розглядаючи їхній одяг. І хлопчики, і дівчатка носили штани. Більшість присутніх явно не розуміли, що тут відбувається. Інгвар минув кілька парт і сів сам – підходити до когось було моторошно.

– Привіт, – хлопчик, який сидів перед ним, розвернувся і простягнув руку. – Я Габріель.

– Інгвар, – представився він і потис його долоню, хоча й не був надто налаштований на контакт.

– Мій батько – лицар Ордену. А твій хто?

– Він мертвий, – похмуро відповів Інгвар.

– Та не цей! Хто твій батько в Ордені? – з погляду Габріель зрозумів, що новий знайомий поняття не має, що він хоче дізнатися. – Ну, хто тебе сюди привів?

– Хеммінг Аркеллсон, – він стримався, щоб за звичкою не назвати його лордом. – Він магістр.

– А, то це ти вдома тварюку знешкодив? – із захватом запитав співрозмовник і, не дочекавшись відповіді, розвернувся в бік прочинених дверей. – О, ще хтось.

Наглядач, – Інгвар не знав, той самий чи інший, – фактично затягнув всередину дівчинку. «Ти заткнешся сьогодні чи ні?», – з вихованцями не церемонилися. – «Сядь кудись і, заради Бога, не верещи так!» Ігноруючи сльози й істерику дівчинки, чоловік недбало кинув її на лаву біля Інгвара. Він кілька хвилин розглядав її, після чого несміливо погладив її долоню:

– Вони тебе образили? – тихо запитав хлопчик. – Я можу допомогти?

– Що ти, – налякано озирнулася вона, але плакати перестала. – Ти такий самий полонений, як і я. Чим ти допоможеш?

– Не знаю. Як тебе звуть?

– Флейм, – опустила очі вона. – Я не знаю, як сюди потрапила. Той чоловік сказав, що виходу немає.

– Коли нам буде по чотирнадцять, ми станемо підопічними магістрів чи старших лицарів, – втрутився Габріель. – А там вже від них залежить.

– Ти тут давно? – відсторонено запитав Інгвар.

– Третій день.

– А говориш так, наче третій рік, як мінімум, – втрутився чоловік, який ввійшов до класу. – Судячи із того, що ти тут, інструктаж тобі не провели.

– Перепрошую, а тут є якийсь розклад чи щось таке?

– Незнайомець здивовано глянув на Інгвара, ледь посміхнувся і відповів:

– Ти новобранець?

– Так, – він пригадав, що Хеммінг, як і цей чоловік, носив чорне. – Так, магістре.

– Непогано. Зазвичай новобранці не розрізняють звання. Отримуєш від мене плюсик до карми. А зараз почнемо.

Коли магістр взявся пояснювати, чим займається Орден, Флейм нахилилася до Інгвара й пошепки запитала:

– Тобі що, жити набридло?

– А що я такого зробив? – так само пошепки запитав він. – У школах зазвичай є розклад, хіба ні?

– Нам не можна говорити ні з ким, доки нас не питають. Коли я прокинулася, то запитала наглядача, що відбувається. Він дав мені ляпаса. Сильно. До речі, – вона відкинула неприємні спогади, – як ти здогадався, що цей чоловік – магістр?

– Просто допустив. Якщо хочеш – тримайся зі мною.

***

Умови в корпусі новобранців не давали змоги розслабитися. Підйом о п’ятій ранку, тренування з шостої, ще через три години – шкільні дисципліни, в яких ніхто не робив послаблень через вік. Офіційно відбій оголошувався о дев’ятій, але формально наглядачі давали час до одинадцятої, щоб підопічні Ордену мали хоч якийсь шанс впоратися із домашнім завданням. Неділя вважалася умовним вихідним: уроків не було, тільки тренування – зранку загальне, потім два чи три заняття з різних бойових мистецтв. Більш ніж шість років монотонного розпорядку – і подібне життя вже не здавалося таким пеклом.

Ще один спаринг позаду. Хлопець витер кров із вилиці й підвівся, відпускаючи суперника, якого притримував коліном. «Тебе хоче бачити магістр Аркеллсон. Дві хвилини на те, щоб привести себе в порядок і йди», – кинув йому тренер. «Невже? Востаннє я говорив із ним… коли? Тоді, коли потрапив сюди?», – подумав він. – «Невже я вмудрився щось накоїти?» За кілька місяців до чотирнадцятиліття Інгвар став помічати, що Хеммінг частіше буває на його тренуваннях. Він і кілька інших магістрів спостерігали за тими, чий термін перебування в штабі наближався до семи років. Часу на глибші роздуми не було – коли хлопець вийшов із залу, наглядач сказав іти за ним.

«А тут я раніше не був», – Інгвар йшов незнайомими коридорами, які й близько не асоціювалися зі спартанськими умовами підготовчого корпусу. Портрети на стінах і великі вікна нагадали майже повністю забутий маєток. Ступати грубими похідними черевиками на килими було некомфортно, наче він робив щось страшенно неправильне. «Заходь», – наглядач озирнувся, нахилився ближче і додав: – «Пам’ятай про статус твого співрозмовника і не кажи дурниць». Інгвар кивнув і натис на ручку дверей.

Перше, що привернуло увагу хлопця у великій залі, куди він ввійшов – запах. Легкий і ненав’язливий, але все ж відчутний аромат мандаринів змішувався із нотками міцного віскі – напоєм, який, як і будь-який інший алкоголь, асоціювався із статусом і свободою. В Ордені ці слова були практично синонімами – новобранці корилися всім вищепоставленим, учні – учителям, лицарі – магістрам, і тільки останні мали справжню свободу дій, обмежити яку міг хіба Грандмайстер. Проте навіть він не мав права втручатися в будь-що, що не стосувалося безпосередніх справ Ордену.

– Привіт, – Хеммінг відклав склянку на стіл і підійшов до хлопця. – Як ти?

– Вітаю, магістре, – Інгвар опустив очі, як цього вимагала субординація. – Дякую, добре.

– А по тобі так не скажеш, – чоловік нахилився, щоб роздивитися подряпини на його вилиці. – Не боляче?

– Ні, не страшно, – хлопець звик не надавати значення таким незначним пошкодженням.

Магістр глянув на нього із іронічною недовірою й жестом попросив сісти. Інгвар не знав, як поводитися в подібній ситуації. Хеммінг знайшов у столі спирт, намочив ним носовичок і обережно протер рану племінника. Хустинку зі слідами крові недбало кинув на стіл, після чого сів навпроти:

– У тебе була капілярна кровотеча? Чому ти не звернувся до медичної частини?

– Це ж дурниця, – відмахнувся Інгвар.

– Доки ти не учень і не пройшов остаточну ініціацію, жодне поранення не можна вважати дурницею. До речі, про це, – чоловік згадав, із чого хотів почати. – Ти вже отримав від когось пропозицію про наставництво?

– Ні, магістре, – він сподівався, що не викаже свого хвилювання через це. – Я намагаюся не думати про те, на що не можу повпливати.

– Резонна позиція, – Аркеллсон простягнув йому мандарин. – Пригощайся.

– Дуже дякую, – хлопець несміливо взяв фрукт, не знаючи, чи не покарають його за це.

– Я чув, друзі прозвали тебе Графом, – наче між іншим сказав Хеммінг, спостерігаючи за реакцією співрозмовника. Інгвар кивнув:

– Це, на жаль, правда. Я клянуся, що жодним чином не просив їх називати мене так. Якщо мене це виправдає, додам, що сам ніколи не думаю про себе, як про дворянина. Головна засада Ордену – рівність. Обов’язок понад кров’ю.

– Тобі настільки неприємне власне походження? – раптом запитав магістр, відпиваючи віскі. – Що ж, нехай. Матиму надію, що твоя думка не вічна. Чорт, у тебе ж зараз латина?

– Саме так.

– Тоді поки що можеш іти, – вже біля дверей Хеммінг по-батьківськи поклав руку йому на плече. – Знаєш… Можливо, ти сам в собі цього не бачиш, але твої друзі не помиляються, називаючи тебе за твоїм титулом. Те, що ти відторгаєш, у твоїй крові, хочеш ти цього чи ні.

Коли хлопець пішов, чоловік попросив про аудієнцію в Грандмайстра. «Я казав, що не братиму учня. Що ж, я залишав за собою право передумати».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: