Гаразд

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Опис: «Гучно смійся. Швидко бігай. Будь доброю». Чи виконала Доктор прохання свого попереднього втілення?

Примітка: дана робота писалася після виходу першої серії 13 сезону.

 

У глибинах власної свідомості тихо і майже не тривожно. Сюди рідко дістаються хвилювання, це місце — якщо місцем можна назвати розум — за відчуттями схоже на затишок дому, якого у неї ніколи не було, на накинуту на плечі важку теплу ковдру і на відчуття турботи та потрібності, що його Доктор не відчувала вже дуже давно.

Тому що не можна. Тому що вона не має показувати, як їй важко. Тому що за неї не потрібно хвилюватися, у неї все гаразд, у неї завжди все гаразд, це вона має допомагати іншим, а не вони їй. Вона не сміє звалювати свою ношу ні на кого.

— Ти виконала моє прохання?

Простір навкруги ледь-ледь дзвенить. Вона не помічали цього раніше. Можливо, не чула за бурхливими обговореннями усі попередні рази. Це місце в глибинах свідомості було не лише осередком комфорту. Також воно було єдиним, де можна поговорити із колишніми втіленнями, не ламаючи часолінію.

Мы всі змінюємося. І це добре, це просто чудово, доки ти пам’ятаєш усіх, ким був колись. І Доктор пам’ятала. І не раз зверталася до них за допомогою. Назовні, в реальному часі проходило не більше декількох хвилин, але тут, за власними відчуттями, Доктор могла знаходитися набагато довше, обдумуючи плани та радячись із попередниками.

Здається, про подібні можливості розповідали в Академії. Доктор відкрила їх для себе у третьому втіленні.

Він сідає поряд і вона тихо видихає. Разом із повітрям із Доктора вивітрюється впевненість.

Вона повертає голову і посміхається так широко, як тільки може, грає щирість за звичкою, не наважуючись скинути маску навіть наодинці із собою.

— Так.

Він дивитися на неї кілька довгих секунд, і в цей час безкрая біла порожнеча навкруги дзвенить трохи гучніше і ніби стискує груди лещатами.

Він, звичайно, теж це відчуває. На якомусь іншому рівні, мабуть, але у спільній свідомості і емоції діляться на двох, тому він якщо навіть і не зчитує по обличчю, то відчуває ментально її напруженість.

— Ти брешеш?

І це майже не запитання. Доктор відчуває, як її усмішка тремтить. Тому що вона вже не витримує удавання. І тому що насправді, якщо подивитися з іншого боку, правди в її відповіді більше, ніж брехні.

«Гучно смійся. Швидко бігай. Будь доброю.»

І вона сміялася. Вона раділа кожній дрібниці, дивилася усміхнено на безкрайній світ перед нею, вона майже відпустила минуле і була сповнена надій та сподівань, чого не траплялося дуже, дуже давно — здається, ще задовго до Війни.

Вона біла не від себе, а назустріч пригодам. У місця, де спали моря і де річки бачили сни; кидалася із головою у вир — інколи буквально — тому що хотілося захлинутися не водою, а відчуттями, потонути у тому самому вирі з емоцій та азарту, а потім бігти далі ще швидше, всюди розхлюпавши щастя.

Вона щиро піклуватися про всіх, кого зустрічала, і співчувала так сильно, як могли не всі її попередники. Вона дуже-дуже намагалася бути доброю.

Але світ до неї добрим не був.

А Доктор продовжувала. Так само сміялася — і сміх заглушував усі страшні думки, усмішка приховувала безліч разів розбиті, а тепер і розкришені у скляний пил серця; бігла наввипередки із вітром, із долею, зі смертю — вже не розбереш — тільки б подалі від болю. І попри все намагалась бути доброю. Тільки сама не могла зрозуміти, чи їй вдавалося.

— Я ж не можу надурити себе, правда?

Її попередник поруч хмикає, і в цьому звуку змішується розуміння, згода й турбота. Вона більше не усміхається, а сидить згорбившись і ховає обличчя у долонях. Порожнеча навкруги дзвенить розірваною струною.

Коли він її обіймає, вона майже не здивована. Може, тому що таємно на це сподівалася. А може, тому що сил дивуватися вже немає. Їх вистачає лише на те, аби ткнутися в плече, відкинути вдавання наскільки насмілиться і розчинитися у недовгому відчутті спокою, коли можна дозволити собі бути слабкою і коли власна крихітність не здається чимось поганим.

***

Вона завжди вірила, що кожна істота — маленький всесвіт. Із власними мріями та сподіваннями, страхами й болем, цілями та переконаннями. Що кожна особистість — окремий світ, одночасно і схожий на нескінченний космос, і разюче не схожий. І Доктор відчувала, як її власний всесвіт, резонуючи із зовнішнім неосяжним, потонувши у Потоці болю, ламався.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.