В Лондоні

–один амерекано, буть ласка- його англіська звучала ламано. Нібито росіянин говорив українською, такоюж була і англіська Володі. Перший день в Кемприджі видався тяжким і в одночас дуже цікавим.  Не вимовно красива архітектурра, нові знайомства це все на мить заглушило на деяку мить біль у серці за рідним Кривим-Рогом, за ріднею Україною.

Йому 18, молодий юний хлопець з простої сімї, якій зміг поступити в Кембріженський університет. Шанс який випадає одиному на мільйон. Гордість сімї, шасливчик для всього світу. Та на лиці добре відображається сум. Тут усе сімя, друзі. Покидати це все заради економічної освіти, парубок так не бажав. Його мучили сумління, Володя не зміг себе впевнити в правельності свого вибору.

1996 рік. Різниця в часі дала про себе знати, Володя так і не зміг вчасно заснути, і прокинутись. Ще як на зло перша лекція на 9.00. Це явно не його день.

8:56 через всі перепони і нещастя на науку. Володя стояв напроти дверей в свою авдиторію. Його темне волося було в безпорядку. Карі очі бігали по коридору ніби чогось боясь. Боялись зустріти викладача, чи купатора пред яким ввчора не культурно висловив свою думу і послав його туди куди і російський корабель.

От наршті від дихавшись він робить крок вперед, Зеленський заходить в авдиторію вона уже наповнена студентами, кожен з них займається своїми справами. Хто мило бесідує, хто повторює матеріал, а хто відсипається після веселої гулянки. Оглядаючи зал Володя помічає Алекс  і Ніколаса його нових знайомих.

Алекс Норман  дочка бізнесмена з Іспанії, молода смуглява дівчина з зеленими очима і тесним волосям

-Чому ти так пізний.. но?- Алекс  вчить російську заради її матері коріної москвички, мабуть саме цей фактор спривав їх знайомству і подальшому будуваню відносин. Володя посміхнувся, в одночас кидаюси портвель на сусіднє крісло-Бох, з тобою!

Алекс демонстративно відвернулась, їх дратувало мовчання і будь яке ігнорування її питань чи дій. Така вже вона норовлива жінка зі своїми тарганами. А двоє продовжили розмову. Вони не день дружать вже пройшло два місяці? Мабуть, трохи більше.

Крізь великі вікна  було чудово вилно не великий газон де збирались студенти відпочити, поїсти. Ось за деревом сидить хлопець працює за ноотбуком, поки його друзі танцюють.

–Ти, мене чуєш? Я тобі про новий проєкт, а він про споє! – Нік повернув Володю в реальність. Його тихий,  грубий голос.

–Так прєкт..- його голова впала на стіл. -Проєкт, чорт єба.. -не встиг він дговорити як зявився професор.

Його лекції завжди нудні. Чого ще очікувати від людини за 50. Хоча Володя в дома зустрічав ще тих квн-щиків за 70, які пережили війну. І жартують немов все життя різнокольорова стежка. Мабуть, це притамано усім українцям– гумор.

–А тепер повертаємся до проєкт, я уже розділив вас на команди, по двоє чоловік і дав вам теми. Чекаю на наступний четвер. –  сивий чоловік вийшов з авдиторії.

У авдиторії роздався шум, студенти зірвались з місць. Бажаючи побачити хто ж їх напарник.

“Єммануель Макрон і Володимер Зеленський” погляд Володимера пав на стоящого на проти хлопця. Еммануель, русявий хлорпець з зеленими очима. Протягав йому руку.

Він не був хорошим студентом часто прогулював пари та завжди був одним з найкращим на їхньому потоці.

Вони ніколи не спілкувались, Володя думав, що Еммануель і не знав його. В коридорах він навіть не дивився на нього. Ніколи не перетинались. Тому це вибило українця із колії.

-Ну що, Воолодя, надіюсь ми спрацюємось.– Француз знову протягнув руку і усміхнувся.