В дитинстві ми мріяли про…

Ян Фей/Юла Лоуренс

— Гей! Ти налякала моїх голубів! Хто тепер їх поверне?

Хлопчик підбіг до неї, капризно підібгавши губи, що тремтіли від гніву. Ян Фей спокійно посміхнулася й примружила смарагдові очі, випромінюючи приховану загрозу.

— Покажи мені документ, що підтверджує, що ти, ні, вірніше, твої батьки володіють цими птахами, і тоді можемо поговорити про компенсацію, що становитиме… Дай мені подивитися… гмм, — тут вона зняла з пояса товсте зведення законів і ненадовго уткнулася в нього. — приблизно дві тисячі п’ятсот мори.

Закінчивши говорити, вона підняла голову, але виявила, що хлопчак зник, неначе у воду шубовснувся.

Нехай вони не поставили всі крапки над ї, вона була впевнена — проблем з приводу загублених голубів не виникне. Ян Фей не бачила наживо жодного мондштадця, що оформлював би документацію на своїх домашніх тварин, а отже, про якісь юридичні наслідки годі й казати.

«Екзотично, однак… Я розумію, один або кілька для листування, але навіщо тримати цілу зграю?»

 

Вона розміреною ходою дійшла до кінця мосту, зупинившись перед самою брамою, за якою лежав Мондштат. Далекі вітряки у стінах міста спокійно розмахували лопатями і підхоплювали благословенний анемо архонтом вітер.

Ян Фей хотіла б колись зустрітися з Барбатосом, адже була впевнена, що він не менш мудрий і справедливий, ніж Володар Каменю. Архонти формують характер своєї нації, а мондштадці — неймовірні. Волелюбні, добрі, сміливі. Їм не потрібно чітко регламентувати кожен свій крок законами й договорами, на відміну від жителів Лі Юе. Вони ніби природно знають, як жити на своїй землі, і майже всі живуть в злагоді.

 

Не обходиться без казусів, звісно. Наприклад, таких як випадок її клієнтки. Її звуть Сара, і вона, власниця популярного ресторанчика «Гарний мисливець», вирішила розширити меню лікувальним чаєм з Лі Юе. Один з її відвідувачів зліг із серйозним отруєнням після того, як спробував новинку, і тепер вимагає сплатити непомірно великий штраф. У листі Сара казала, що не заперечувала б, якби не була зараз на мілині. Погодься вона на його претензію, і доведеться йти в мінус, а то й закритися на якийсь час. Вона не може собі цього дозволити — мало того, що її бізнес годує всю сім’ю, він є ще й роботою мрії, до якої вона довго йшла.

Ян Фей, анітрохи не сумніваючись, що виграє справу, погодилася допомогти їй у розстрочку — таким чином Сара зможе виплатити всю вартість її послуг, як тільки справи ресторану знову підуть вгору.

 

Дівчина, відклавши поки думки про роботу, з дитячим інтересом провела долонею по величезних кульбабах, що росли на галявині біля брами. Не втримавшись, вона подула на одну з них і впіймала насіння, яке з великим небажанням відірвалося від голівки рослини. Пух на ньому лагідно лоскотав шкіру.

Вона чула, що в Інадзумі кожне таке насіннячко продається за величезною ціною через указ Сакоку.

«А мої терези показали б, що вони не мають жодної цінності».

Саме тому їй рідко ставав у пригоді подарунок Володаря Каменю — він визначав ціну на момент карбування мори. Звичайно, цікаво подивитися, як змінюється вартість речей з часом, але практичної користі у цьому не багато.

 

Збоку її гукнула якась енергійна дівчина:

— Вітаю, незнайома, але шановна мандрівнице! Я — Ембер, скаут Ордо Фавоніус! Будьте ласкаві, назвіться.

— О? — вона протягла і одразу привітно посміхнулася, — Ян Фей, юрисконсульт із Лі Юе. Якщо вам потрібні юридичні послуги, сміливо звертайтеся до мене! Допомогу мешканцям усіх куточків Тейвата гарантовано. Ох! Мало не забула. Моя візитівка. Тримайте.

Розгублена кароока дівчина, вдягнена в корсет з вишитим символом Ордо Фавоніус, обережно прийняла візитку. Пов’язка з двома кінцями, що облягала її розпущене волосся, надавала їй вигляду кролика. 

Ян Фей посміхнулася вже більш щиро, зворушившись милим охоронцем. У Мондштаті, здавалося, складно знайти злу людину. На думку туриста, звичайно.

— Н-назвіть мету візиту?

— По роботі.

— А вашого клієнта випадково звуть не Сара?

— Випадкового звуть.

З погляду скаута тут же пропала сором’язливість і з’явилася повага.

— Прошу, допоможіть їй! Усі в місті скажуть вам дякую! Цей… цей ледар її так обмовляє, що просто бридко стає!

— Сара — ваша подруга?

— Так, і вона дуже хороша.

— Тоді у мене просто немає вибору. Як я можу засмутити свою клієнтку і тих, хто вболіває за неї? Покладіться на мене.

Янь Фей невимушеним жестом віддала заздалегідь підготовлений дозвіл на в’їзд до рук Ембер, затримавши її долоню. Та похапцем сховала папір у кишеню, зашарівшись, і відійшла з дороги.

 

***

Після зустрічі з клієнткою, що дозволила безкоштовно пожити в її будинку, першим кроком Ян Фей було обійти пам’ятки міста: захоплюючу погляд церкву Барбатоса, штаб Ордо Фавоніус, статую архонта. Зайняло це кілька годин, після чого вона вирішила завчасно закупитись продуктами. Швидко вгамувавши почуття голоду ринковим яблуком, вона купила хліб, овочі для салату, шоколад — на втіху собі коханій, і особливий мондштатський делікатес — пляшку вина з кульбаб. Принагідно вона наводила торговельні зв’язки, оцінювала якість їжі, а цікавим людям називалася.

— Де тут можна купити рибу? — поцікавилася вона у Бланш.

— Ой, не знаю … Рибу у нас не дуже люблять. За містом стоїть місцевий рибалка — можете у нього запитати. Він ще й вудки продає, різні наживки.

— Взагалі чудово, — з ентузіазмом сказала Янь Фей, записуючи свої спостереження в блокнот, — Дякую, Бланш.

 

Знайшовши того рибалку, вона взяла його контакти, тому що його вудки її зацікавили — схоже, вони вироблялися лише з монштадської деревини.

Ян Фей якраз записувала в блокнот його ім’я, як раптом рибалка застиг на місці, неначе від страху. Він сіпнувся, і його рука стиснулася в кулак. На нього мчала маленька білява дівчинка. Він зупинив її, схопивши за лямки рюкзака. Дівчинка розставила руки убік, ще секунду продовжуючи перебирати ногами на місці. Вона зупинилася, небезпечно нахилившись уперед. Ще трохи і забилася б! З неї злетіла червона шапка з чотирилистою конюшиною, через що слідом почулося тихе дитяче «ой…».

— Клі! Ти знову тікаєш від магістра Джин?

— Ні! Чесно, Клі не бреше! — мала похитала головою, і Ян Фей помітила її довгі нелюдські вуха. Мимоволі вона торкнулася залізного колечка на своєму розі.

— А чому тоді бігаєш? Знову хочеш рибу глушити? — очі Клі розширилися, і вона прикрила обличчя долонею, — Може мені сказати магістру?

— Не треба!

Ян Фей вирішила втрутитися у розмову.

— Що вам, Нантаку. Бідолашна дівчинка ще нічого не зробила. Ніхто не несе покарання за думки, правда?

— Ви б так не говорили, якби провели з нею бодай пару годин!

— Ми можемо перевірити це на практиці. Познайомите мене з цією леді?

— Вона — мій щоденний головний біль, — рибалка відпустив нарешті Клі.

— Клі — лицар Ордо Фавоніус! — гордо подала голос дівчинка і вбрала на себе шапку.

— Така маленька, і вже лицар? Хіба можна комусь її віку працювати?

— Магістр дала їй титул не для того, щоб вона насправді працювала. Швидше, щоб захистити місто від Клі. Людям вона навмисно не нашкодить, а от будинкам — не виключено.

«Вибачте?»

— У будь-якому разі, гуляйте з нею хоч до упаду. Тільки не у місті.

Ян Фей попрощалася з Нантаком. Тут Клі юрко взяла її за руку та побігла до мосту. Нічого не лишалося, як не відставати.

Знову опинившись біля брами міста, Ян Фей пригальмувала, щоб відпочити після запаморочливого марафону.

— Міс Ян Фей, ви правда побудете з Клі? — спитала дівчинка, зчепивши руки за спиною і нахилившись в очікуванні.

— Так, звісно. Чому ні? — прозвучала нехай задушена, але щира відповідь. Клі радісно посміхнулася й підстрибнула, — Тільки мені треба забрати дещо. Зачекаєш трохи? Не встигнеш сказати «глазурна лілія»…

— Глазурна лілія!

— Ну, ти зрозуміла.

Дійшовши якнайшвидше до своєї кімнати в будинку Сари, Ян Фей забрала кілька папок і повернулася на міст, відчуваючи дивне радісне передчуття — їй ніби передався оптимізм цієї яскравої дитини.

 

Клі завела її в найближчий ліс і показала «Мій скарб» — сховище обережно закопаних бомб та дерев’яну табличку на палиці з криво нашкрябаною назвою схованки. Вона розповіла про своє захоплення — робити плиг-стриб бомби, як її вчила мама. Ян Фей, вже вдруге за день дивуючись мондштатським дітям, м’яко умовила Клі не викопувати з землі скарб.

«Але плиг-стриб бомби ніколи мені не шкодять! Правда-правда».

«Я розумію, люба, але шум заважатиме мені читати».

«А… добре тоді».

Ян Фей примостилася на пеньок, поклавши на коліна розкриті папки з документами, що дозволять їй краще розібратися у справі. Біля неї вляглася Клі та взялася малювати — в її схованці лежали не тільки небезпечні для життя речі, а й коробочка з папером і олівцями.

Минуло півгодини. Кожен займався своєю справою. Клі іноді говорила з нею, але чим більше часу минало, тим сильніше дівчинка поринала в малюнок.

Ян Фей перестала аналізувати останню папку, із задоволенням потягнувшись та голосно позіхнувши. Вона находилася по місту сьогодні на тиждень вперед.

— Слухай, Клі, чому Нантак був злий на тебе?

— Коли дядько Нантак востаннє рибалив на Сідровому озері, Клі запускала бомби біля берега… Він насправді не хотів кричати на Клі, йому просто було сумно через те, що в нього з гачка тоді втекла здоровенна риба.

Дівчинка знову безтурботно нахилилася над папером.

Ян Фей лагідно посміхнулася, підперла щоку кулаком, а іншою рукою потріпала Клі по голові. Та навіть виду не подала — здавалося, її нічого не може відволікти.

Скрип олівців, пихтіння від зусиль, шумний видих, щоб здути сміття після гумки, знову скрип списування грифеля.

Ненадовго Ян Фей відчула, ніби має молодшу сестричку.

— Ось так, — жахливо задоволена, пробурмотіла Клі, — Міс Ян Фей!

Її зачепили за плече. Ян Фей відірвалася від перерахування речових доказів. У неї перед носом з’явився чарівний малюнок її самої. Її волосся на ньому здавалося пухнастою рожевою хмарою, а на обличчі, спрощено зображеному рисочками, був впевнений вираз. Клі чітко спіймала її міміку та настрій.

— Ого! Дякую, Клі! Дуже красиво. З тебе вийшла б художниця, — додала вона жартівливо, — Не знаю навіть, чим я заслужила. Все ж таки ми тільки зустрілися.

— Це все не просто так. Ви ж любите читати?

— Мабуть, люблю. Постійно читаю, як бачиш.

— Тоді прочитайте це! Зараз…

Дівчинка підняла свій рюкзак з землі й поставила його вертикально. Трохи пововтузившись з клямками, вона дістала звідти червону, наче стигле яблуко, книгу з рельєфною палітуркою. На ній виступало коло з чотирилистною конюшиною на ньому.

— Це «Історії Додоко»! — вигукнула Клі.

Вона вже посвятила Ян Фей в таємницю, що Додоко — її м’яка іграшка (і найкращий друг!).

— І до чого тут малюнок?

— Це ілюстрація! Спочатку потрібно прочитати «Історії Додоко» повністю, написати свою історію, а потім вклеїти до неї малюнок. Це Клі сьогодні вигадала. Інші теж отримають свої малюнки!

«Історію? Про що?»

Ян Фей перегорнула перший десяток сторінок й помітила, що кожна частина розповідається як казка чи пригода, але відрізняється стилем написання. Вони всі переказували різні дитячі мрії. Якісь оповідачі займалися серйозним самоаналізом, якісь ностальгували, якісь пустували — загалом, усі співавтори добре проводили час.

— Давай зараз же й напишемо!

В очах Клі спалахнула зворушлива радість.

Ян Фей хотіла розповісти Клі казку та водночас написати в її книжку щось, що дійсно сталося. Вона згадала один підходящий день з дитинства та почала говорити, одночасно записуючи.

«Жила-була дівчинка з білими ріжками, що носила м’якеньку червону шапочку».

Клі тут же взялася додавати в свій малюнок нові деталі.

«Одного дня тато подарував їй терези від Володаря Камня. Дівчинка була дуже вдячна за подарунок. Вона гралася ними, досліджуючи ціну речей навколо неї: каменю, деревини, одягу, їжі… Та скоро їй стало нема що досліджувати, і вона занудилась. Дівчинка була дуже непосидюча й цікава, тому їй захотілося справжніх веселих пригод. Вона зібрала всі свої кишенькові гроші у клунок та вирушила в далекий Мондштат, не знаючи, які небезпеки чекають її на шляху. Адже їй так хотілося порівняти на терезах ціну кришталевих метеликів з Лі Юе та з Мондштату!»

Клі, захоплено її слухаючи, охнула від хвилювання за героїню.

«Вона вийшла зі свого села та пробралася через страшний схил Уван, що ​​виблискував синіми вогнями душ навіть удень. Після довгої та втомливої подорожі вона нарешті дісталася до воріт з Лі Юе в Мондштат. Там вона зробила маленьку зупинку й купила чаю у бабусі, а потім вирушила далі, затримавши подих, перш ніж урочисто вступити до землі вітру. Але недовго тривала її радість. Неподалік від неї з-під землі раптово вирилося дитинча геовішапа». 

— О ні!

«У дівчинки душа впала у п’яти. Вона хотіла залишитися непоміченою, та монстр підібрався вже занадто близько. Він скрутився в клубок і на всій швидкості попрямував до неї. Вона ледь ухилилася! Однак, геовішап своїм могутнім ударом повалив її на спину. Дівчинка дуже сильно злякалася й майже закричала, коли той стрибнув на неї й погрозливо показав гострі пазурі. Насилу вона відігнала його, побивши з усієї сили терезами, але монстру ніби зовсім не було боляче. Вона встала й як почне втікати! Геовішап же не відставав. Вона помітила, що поблизу було невелике озерце, а біля берега мирно ковзав кріо слайм. І в цей момент на думку дівчинці спала гарна ідея. Вона навмисне влетіла в кріо слайма, трохи потерпівши холод, та встала позаду нього. Монстр, що гнався за нею, теж врізався в слайма, вбираючи кріо. Дівчинка скинула геовішапа у воду і втекла, доки той не міг рухатися. Вона щасливо повернулася додому завдяки гарній пам’яті та знакам, що залишала по дорозі. Нехай батьки її полаяли, все закінчилося добре».

— Прямо як ми з сестричкою Джин!

«Але з того дня і ще довгий час, дивлячись на золотисті крила кришталевих метеликів, дівчинка часто думала, що хоче потрапити до Мондштата, аби побачити різницю між метеликами двох регіонів й порівняти її терезами».

 

Поставивши останню крапку свого невеликого твору, Ян Фей дбайливо закрила «Історії Додоко». Їй було цікаво, скільком людям Клі вже запропонувала написати історію, чи багато погодилось та хто саме. У книзі не було підписів, і залишалося тільки здогадуватися, хто прийняв участь в її наповненні. Принаймні, до тих пір, поки Клі не намалює всі ілюстрації — вона, певно, пам’ятає героїв історій, за сумісництвом їхніх авторів. 

Раптом Ян Фей на мить застигла. Чи знає ця дівчинка Юлу?

Вона гарячково розгорнула книгу та ще раз її пролистала, проте не знайшла нічого схожого на те, що могла б написати її горда кохана.

— Клі, ти, часом, не пропонувала написати історію одній леді з Ордо Фавоніус на ім’я Юла?

— Подрузі сестрички Ембер? Ще ні… Якщо чесно, Клі її трохи боїться. В її присутності навіть Додоко замовкає.

— Ну що ти! Вона насправді зовсім не зла.

— Якщо міс Ян Фей так каже, може, вона на мене не накричить, якщо я підійду.

— Звісно ні.

 Ян Фей дуже сумувала за нею. Зітхнувши, вона віддала Клі «Історії Додоко».

 

***

Наступного дня, мондштатські вулиці.

 

Тепер варто було зосередитись на роботі, адже розгляд судової справи Сари почнеться вже скоро. Ян Фей планувала ще раз поговорити з нею про те, що сталося, заглибившись у деталі.

Жителі Мондштату почали прикрашати стіни будинків та балкончики до майбутнього фестивалю Луді Гарпастум, який мав розпочатися через два тижні. І нехай радісний святковий настрій витав у повітрі, Ян Фей, ловлячи короткі уривки розмов, чула щирий жаль та смуток щодо можливого закриття «Гарного мисливця». Схоже, Сара справді дуже важлива частина цього міста.

 

Раптом, біля подвір’я Сари вона побачила дівчину, яка поправляла своє волосся. Від подиву Янь Фей мимоволі зупинилася. 

Юла стояла із заплющеними очима і розправленими плечима, своєю поставою випромінюючи благородну величність, яку необізнаний міг би прийняти за гординю. Однак Ян Фей знала, що для Юли не було більш природнього способу триматися: її спина не згорблювалася навіть під час бою, коли вона розмахувала тяжелезним дворучним мечем. Зараз при ній не було зброї, але вдяглася вона, як зазвичай, в наряд лицаря Морської Піни. Міцні металеві елементи її броні виблискували на сонці, витончено підкреслюючи руки, які постійно складали Янь Фей незліченну кількість листів, що вже відібрали у напів адепта кілька пухких папок на зберігання. Водночас плечі дівчини були нахабно відкриті, незахищені навіть тканиною, показуючи її впевненість у собі. І не дарма — на них не було ані ран, ані шрамів.

На її одязі то тут, то там зустрічався символ клану Лоуренс, що завжди нагадував Ян Фей геральдичну лілію. Проте на її краватці також сяяв герб Ордо Фавоніус. 

Після того, як Юла розповіла, що саме в Моншдтаті означає її прізвище, Ян Фей ще довго не могла зрозуміти, чому вона носить щось, що вказувало б на її приналежність Лоуренсам, адже її клан та лицарство в Ордо Фавоніус — це, здавалось би, несумісні речі. А потім стало ясно, що це її спосіб сподіватися, що колись їй буде не соромно носити прізвище Лоуренс, завдяки її ж добрим вчинкам, як лицаря.

Юла поправила краватку, зняла рукавички і повільно розплющила очі, що кольором нагадували морозний захід сонця. Їхні погляди зустрілися. На обличчі Юли промайнуло здивування, що вмить змінилося навмисне грізним виразом. Вона підійшла до неї.

— Ну привіт. Не думала, що зустріну тебе так скоро, Ян Фей.

— Ти не шукала мене спеціально?

— Чому ти думаєш, що я стала б це робити?

Янь Фей посміхнулася.

— Кинь ці ритуальні танці, ясочко. Я ж знаю, що ти без мене жити не можеш.

— Досить насміхатися з мене! Ще слово — і я знайду ще одну причину тобі помститися!

— Ха-ха … Якщо наша зустріч і справді випадкова, то, може, мені більше не затримувати тебе?

«Очевидно, що ти нікуди не йшла. Але кого ти чекала? Мене чи Сару?».

Юла м’яко взяла її руку (Ян Фей відчула, як її пальці крадькома провели по лусочках на тильній стороні долоні), і одночасно різко, наче відшиваючи хлопця на побаченні, сказала «Ні, затримайся». У її голосі дивовижно поєдналися збентеження, прохання та обурення.

Ян Фей, анітрохи не образившись, засміялася й легко її обійняла. Вона навчилася впізнавати, коли Юла несе нісенітницю, за якою приховує, що насправді відчуває.

— Здається, ми не бачилися цілу вічність, — пробурмотіла вона.

— Все, все, припиняй. — сказала Юла, як звичайна смертна, і відсторонилася, щоб одразу повернутися до звичного тону «вередливої ​​принцеси», — У мене є до тебе розмова, пішли вип’ємо.

— Як безцеремонно для такої вихованої леді.

Юла встромила в неї погляд, повний іскристих блискавок, від чого Ян Фей пирснула.

 

***

Юла затягла її за столик у місцевому пабі «Доля ангела». Вони сіли в очікуванні, коли Юлі принесуть вино — сама Ян Фей була якось не в настрої, тому відмовилася. Позаду них сиділи кілька шукачів пригод й лицарів Фавоніус, які, очевидно, відлинювали від роботи, граючи в карти.

— Сто років не була в пабах! То що за розмова?

— Ти захищаєш Сару, чи не так?

— Вона тобі розповіла?

— Ні, я дізналася від Ембер. О, до речі про неї, — Юла знизила тон, — більше не забивай їй голову своїми дурними жартами, інакше мені доведеться тобі помститися. Вона, схоже, й досі не може забути вашу зустріч, ходить задумана.

— Що я такого зробила? — у голос Янь Фей прослизнуло кокетство. — Ніяких жартів.

— Я теж серйозно.

Цього разу було видно, що Юлі справді не все одно на те, як почуватиметься та дівчинка Ембер. З Ян Фей тут же злетіла грайливість.

«Хіба я винна, що пробуджую такі почуття?»

Юла не підпускає до себе будь-кого. Схожи, вона й Ембер справді близькі.

 

Ян Фей несподівано відчула гіркоту на язиці. Ці двоє живуть в одному місті, і можуть бачитися щодня — аж заздрість бере. А Ян Фей не може виїхати з Лі Юе назавжди, як і Юла — залишити свою посаду капітанки в Ордо Фавоніус. Принаймні вона неодноразово в листах говорила, що не хоче цього. Ян Фей тільки сподівалася, що це колись зміниться.

— Як скажеш … більше не буду. Повернемося до Сари.

— Справа в тому, що людина, яка отруїлася її чаєм — мій двоюрідний брат.

 

«Не так уже й дивно, що проблеми в Мондштаті знову створив хтось із сім’ї Юли».

— Я спостерігала за ним і можу майже точно сказати, що не було ніякого отруєння. Я думаю, він хоче, щоб «Гарний мисливець» закрився. Напевно, знову марить про велич нашої фамілії* та вважає, що перед ним повинні всі падати на коліна. А Сара своїм «грубим фамільярним ставленням» насолила його роздутому его.

— Якщо все так, то в нього немає ні краплі раціональності. Твої родичі вже давно не мають ніяких зв’язків зі здоровим глуздом.

Юла гмикнула, схвально посміхнулася, а потім продовжила:

— Його звуть Річард Лоуренс. Не питай, я не знаю, чому у мене в сім’ї так погано з іменами.

— Не все втрачено, я вважаю. Все ж таки вони якось змогли назвати тебе настільки милозвучно.

Капітанка Ордо Фавоніус трохи почервоніла.

— Що ж, їхнє розумове зусилля може зійти нанівець, коли я виберу собі нове прізвище.

У Ян Фей ледь не вирвалося «Як щодо моєї?», але вона вчасно зупинилася.

Вони деякий час дивилися один одному в очі, доки Юла не відвела погляд.

— То які докази маєш на брата?

— Наступного дня після «отруєння» я вирішила стежити за Річардом. Він вибрав лікуватися вдома, тож це було легко. Через вікно я побачила, як він нервово щось перебирав у металевій коробці.

— Такій, в яку зазвичай кладуть чай?

— Так, схожа.

— Що за збіг. — саркастично вимовила Ян Фей.

— Весь цей час його настрій здавався мені дивним.

Ян Фей задумливо схрестила руки.

— Мене ось що насторожує: якщо він стверджує, що пережив дуже важке отруєння, то якого біса він лікувався вдома? Він не звертався до лікарні?

— Ні.

— Отже, його стан ніхто не фиксував. І ми маємо повірити його звинуваченню? Він суддів за ідіотів тримає?

— Я теж не розумію, що він зібрався зробити. Мені здається, він просто надто самовпевнений, щоб замислюватись про таке.

«За таку справу соромно брати великі гроші. Зроблю знижку».

— У вас у Моншдтаті є авторитетний професіонал, який зможе розібрати склад чаю Сари, а за необхідності того, що в нього підсипали?

— Так. Альбедо зараз не в Мондштаті, так що Сахароза.

— Нехай Сара дасть їй на аналіз чай з того ж постачі, якою «отруївся» Річард, а потім попросить написати висновок експертизи.

— Хороша ідея! Коли стане зрозуміло, що чай безпечний, потрібно просто дізнатися, що ховав Річард, і забрати це! Я впевнена, там якийсь препарат, який допоміг вдати, що йому погано. Ти можеш відволікати, а я проберусь й знайду…

— Ні, це не допоможе нашій справі.

— Чому це?

— Докази, здобуті у такий спосіб, не можуть використовуватись у суді. Хіба Ордо Фавоніус цього не знають?

— Знаєш що, мила! Я капітан розвідки, а не міської поліції. До того ж, хіба хоча б нам самим не треба дізнатись, що трапилося?

— Не так голосно, — Ян Фей приклала палець до губ, — Розслабся. Здаватися ще рано. Я сумніваюся, що твій кузен знає закон, до того ж — він пихатий і гордий. Таких людей легко задурити.

Очі Юли блиснули жагою розплати.

— Я ще не зрозуміла, про що ти, але, — вона хижо оскалилася, — я в справі. Зараз навчимо тебе звичкам Лоуренсів у природньому середовищі!

 

***

Після короткої розповіді Юли про її кузена, Ян Фей, підготовлена до того, з чим їй потрібно буде ладнати, постукала у двері будинку на околиці міста. Вона глянула на своє відображення у вікні, щоб перевірити, чи добре лежить волосся, і приосанилась.

Нарешті двері з розмаху відчинилися, і перед нею з’явився Річард Лоуренс у всій красі свого домашнього халата. Як тільки він розпізнав особистість гості, на його обличчі з’явилася гримаса зневаги.

— Ти захисниця того дівча? Провалюй з мого порога!

Ян Фей прокашлялася, ніби стаючи в позицію низького старту, й почала марафон брехні, заговоривши:

— По факту це правда, шановний пане, але дух мій коливається швидше у ваш бік. Я читала про вас і ваших славних предків у бібліотеці, — вона трохи вклонилася і замовкла, закидаючи наживку. Річард відразу ж пожвавішав.

— Ну? І що?

— Я щиро не розумію, як хтось вашого походження міг бути звинувачений у брехні.

Щойно вона вимовила цю фразу, Лоуренс змінився обличчям й хлопнув у долоні.

— Ось воно! Хоч хтось зміг це зрозуміти! Не перевелися ще розумні люди у Лі Юе. Маєте рацію, тут, у Мондштаті вже все пропало.

— Чи не могли б ви мені розповісти про мою підзахисну? Вона сама, як ви розумієте, не розкаже нічого поганого, тож я не знаю, що вона за людина.

—Про неї говорити не варто мого часу. Така, як і всі, пропаща. Хоча посвятити вас у те, кого ви захищаєте, також важливо. Знаєте що? Давайте запрошу вас вже за поріг. Вип’ємо на честь знайомства.

—Із задоволенням.

 

Лоуренс пропустив її в будинок і наказав чекати його в їдальні. Повернувся вже у більш формальному одязі і з непочатою пляшкою вина в дорогій позолоченій упаковці.

Річард викоркував його й розлив по келихах. Після того, як він сам скуштував напій, Ян Фей наважилася трохи його відпити. У цю ж хвилину вона пошкодувала про своє рішення — мабуть, це одне з найгірших вин, які відчував її організм за все життя.

— Отже, пане, як ви вперше зустрілися із Сарою? — спитала вона, через силу проковтнувши вино.

— Чесно кажучи, люба, до того ранку я й не бачив ту гадину. Ми одне одного знати не знали. Але й знайомитися не треба, щоб зрозуміти — вона не варта букви з мого прізвища. Як мінімум тому, що вона спілкується зі зрадницею Юлою.

 

Ян Фей стиснула ніжку келиха, відчуваючи, як скло мимоволі нагрівається в її руці, і мигцем перевірила, чи не світиться її Око Бога через її обурення.

Сім’я Юли відібрала в неї щасливе дитинство й відібрала б нормальне життя, якби вона не відокремилася від родичів. Звинувачувати її в «зраді» цього кодла, що самопожирається у своїй гордині, просто смішно.

— Навіщо тоді йти до неї?

Дівчина, зрозумівши, що почала необдумано балакати, одразу схаменулась — чи не запідозрить Річард чогось?

Але той, мабуть, помічав тільки звук свого голосу.

— Нічого не поробиш, у місті навіть пристойної чайної немає, довелося йти до неї. І сталося таке!

— Чувала, вам було дуже погано.

— Так! Все через цю змію! Я вже подумав, що можу білого світла ніколи більше не побачити!

— Це було б великою втратою для слави Монштату… — нібито співчутливо сказала Ян Фей, подумки насилаючи на Лоуренса потоки вогню. Вона хотіла приховати свій зіпсований настрій фальшивим сумом. Річард повівся.

«Дивовижний ідіот».

— Вірно, вірно. Ох, мій організм того ранку ніби попереджав мене, каламутило без причини. Треба було залишитися вдома та полежати.

— А чому, на вашу думку, Сара це зробила?

— Напевно, для того, щоб пограбувати мене. Адже ми, аристократія, з давніх доблесних часів заможні, а вона проста крамарка.

«Кому б взагалі спало на думку, що такий невдаха має гроші?»

З обстановки в кімнаті можна було сказати, що фінансова ситуація клану Лоуренса була не настільки оптимістичною, як це малював Річард.

— О, я знаю, про що ви кажете. У Лі Юе жадібні до наживи люди всюди…

 

***

Ян Фей щосили вела світську бесіду. Найбільше цей процес вимагав від неї не інтелекту чи начитаності, а терпіння вислуховувати кілометрові промови Річарда. Втім, вона вже заспокоїлася щодо образи Юли, і він її майже не бісив. Не вартий він будь-чиєї агресії. Що вже казати, якщо Янь Фей весь цей час відчувала себе лікарем-психіатром на прийомі.

 

— Ох, вже майже година минула, моя люба подруго! Прошу вибачення, що затримав так надовго.

— Я теж щиро вибачаюсь, що гостювала у вас аж до вечора.

— Не варто, не варто!

— Не могли б ви зробити одну формальність? Я подумую розірвати контракт із Сарою і виступити у цій справі на вашому боці.

— Так це ж чудово!

— Тому я попросила б вас на папері підтвердити деякі факти, про які ви мені сьогодні розповіли. Це дуже допоможе мені побудувати лінію захисту в суді.

 

Ось він — вирішальний момент, заради якого все затівалося.

«Чи достатньо я промила йому мізки?»

— Звісно! Для вас — що завгодно.

Ян Фей видихнула. Операція пройшла успішно. Її так і поривало посміхнутися, але це відразу зруйнувало б весь образ.

— Чудово! Зараз напишу ваші цитати, а ви поставите під ними підпис.

Річард зачудовувався тому, що вона пам’ятала його цитати слово в слово.

Ян Фей ж подумала, що дуже скоро він буде про це шкодувати.

 

***

Юла стоїчно чекала її біля будинку Сари, заглибившись в себе, поки Ян Фей не привіталася. Тоді вона повернулася на землю й почала з’їдати поглядом документи у руках Ян Фей, ледве стримуючи ентузіазм.

— Ну як?

— Перемога! Дивись, що він підписав.

Ян Фей передала Юлі папери.

— «Ми знати одне одного не знали»… «…Крутило в животі»…ага…ага… «У вільний час я люблю прикидатися хілічурлом»… що?

— Це моя маленька помста, — відповіла дівчина лукаво, — можеш залишити собі.

В очах Юли затанцювали чортики.

— Не вчися у мене поганому.

 

Щоб відсвяткувати перемогу, вони за пропозицією Сари пообідали в неї. Юла спочатку відмовлялася, кажучи що «помститься» за прояв доброти, але все ж таки погодилася. На наступний день у Сари під порогом з’явився непідписаний кошик зі свіжо спеченими місячними пирогами.

 

***

Ян Фей зібрала свідчення, що допоможуть їй викласти судді ситуацію з усіх боків й готова була увійти до штабу Ордо Фавоніус, на другому поверсі якого вершилося все правосуддя Мондштата.

Сахароза запевнила, що чай Сари не тільки не отруєний, а й абсолютно гіпоалергенний.

Сара сказала, що її фінансовий стан цілком задовольняв її, і що вона не має упередженого ставлення до Лоуренсіс — дружба з Юлою тут була підтвердженням.

Ембер та інші мондштадці, яких вона зустріла засвідчили, що за Сарою ніколи не було помічено ні крадіжок, ні обманів, а за Лоуренсами — особливого багатства, що варте злочину.

Зважаючи на те, що Річард ще й сам підтвердив захисниці, що й без чаю почував себе не дуже, звинувачення ставали зовсім кумедними. Справа без мотиву і доведених наслідків — результатів обстеження Річарда в лікарні — не може закінчитися нічим, крім її перемоги.

—Удачі, Ян-Ян,— прошепотіла Юла перед дверима в судову залу.

— Тобі теж, ясочко. Можеш не сумніватися в мені.

 

***

Слухання затягнулося на п’ять годин, здебільшого тому, що Річард не вмів програвати, чим роздраконив абсолютно всіх. Це було фатальною помилкою з його боку — роздратований суддя виставив йому суму штрафу більше, ніж зазвичай дають у таких справах.

Виявилося, Лоуренс і справді отруївся чимось, але Сара апріорі не може бути винна, тому що це сталося за день до того, як Річард скуштував чай. До того ж, все було не так серйозно, як він описував. А наслідків від сніданку у «Хорошому мисливці» він не довів.

Лоуренс намагався спростувати твердження, що йому було погано з самого ранку, але напирався на залізобетонну перешкоду, адже він сам його підтвердив, підписавши документ Ян Фей. Зрозумівши це, він зламався й видав все, як на духу.

Завіса, кінець вистави.

Янь Фей переповнювала знайома радість закінчення справи. Вона завжди зустрічала це почуття вдячно, як стару подругу. Ім’я їй – Victoria!

У схожій ейфорії знаходилася Сара, що стрибками підлетіла до неї й обійняла майже до хрускоту ребер, щиро зворушена через її чудову роботу. За цим здалеку спостерігала Ембер, але Ян Фей кивнула їй і розкрила обійми. Скаут кинулась до них.

 

Бракувало тільки однієї людини… але що з цим поробиш? Перед судом вона пішла на експедицію у бік Лі Юе. Можливо, вони якось перетнуться. Ян Фей зігрівало душу те, що результат суду зробить Юлу щасливішою, і це її заслуга.

 

***

Вона стискала ручку валізи, озираючись на Мондштат, не в змозі сказати «Прощавай» живим вуличкам, привітним площам, Сарі, Ембер… Юлі.

— Вибачте … Міс!

Кучер нарешті озвався до неї, і вона усвідомила, що не давала йому забрати багаж. Янь Фей вибачилася, відпустила валізу і сіла до екіпажу.

 

***

Вона прокинулася від різкого поштовху — віз зупинився.

— Міс, тут одна дівчина попросила зупинитись, — каже, що знає вас.

Янь Фей сонно повернула голову в бік, на яку вказав чоловік і, придивившись, побачила скупчення людей, що відпочивали біля дерева. У її поле зору потрапив силует, що граційно тримав дворучний меч, застромлений у землю на відстані витягнутої руки. Вона одразу ж прокинулася.

— Юла…

— Я почекаю вас, міс.

 

Спустившись на землю, вона, не соромлячись, побігла. На думці у неї було тільки одне — звук тихого «Удачі» її коханої.

Юла помітивши її, почала махати та посміхатися.

Коли між ними залишилося кілька метрів, розхристана Ян Фей зупинилася, набираючись духу. Юла озирнулася на своїх підлеглих і запропонувала їй відійти у більш тихе місце.

Вони так і зробили, сховавшись у тіні ствола багаторічного дерева. Юла наблизилася, ніжно торкнулася її волосся, з якого спала звична шапка, і погладила лінію плечей. Ян Фей уривчасто вдихнула й притулилася до дівчини, обережно поклавши голову їй на груди. У відповідь вона відчула теплу долоню на своєй талії.

Деякий час ніхто не наважувався почати говорити.

— Юла … Чому ти?

— Шалено хотіла тебе побачити.

— Тільки тому? Ти призупинила свою експедицію через мене.

— Ще, по правді, я хотіла передати дещо. Пішли до всіх, я залишила там свої речі.

Вони з жалем відійшли один від одного.

Повернувшись на місце зустрічі, Юла показала їй дві прозорі коробочки, в яких кришталеві метелики тріпотіли прекрасними крильми, що заломлювали світло: в одній коробці золотий з Лі Юе, в другій — небесно-блакитний з Мондштата.

Ян Фей розгублено переводила погляд із однієї на іншу.

— Клі запропонувала мені написати історію в її книжці. Я погодилася, думаючи порадувати цю терористку, але несподівано на додачу знайшла скарб — твою дитячу мрію.

— Ой, та ніякий це не скарб. Просто одна маленька дрібничка.

— Але ж ти все ще була б щаслива її здійснити, правда?

— Так… — зніяковіло зізналася дівчина.

— Тоді діставай терези.

 

Через пару хвилин метушні вони поставили на одну чашу коробку з метеликом з Лі Юе, а на другу — докладали мору. У результаті, метелик заважив п’ятдесят тисяч мори.

При заміні коробку, рівновага збереглася, що означало, що оцінювані предмети коштували однаково.

Не дивно. в дорослому віці Ян Фей було очевидно, що так і має бути  — метелики відрізняються лише кольором, і принципової різниці між ними немає.

Незалежно від результату, вона була дуже вдячна Юлі. Їй було цікаво, що кохана записала в «Історії Додоко». Знаючи її дитинство, мабуть, щось не дуже радісне. Але Ян фей все одно хотілося дізнатися.

— Ну що, ще побачимося? — перервала її думки Юла.

Ян Фей перевірила наручний годинник — дивно, здавалося, що пройшло всього кілька хвилин, а насправді — півгодини.

— Спасибі за все, Юла.

Переконавшись, що їх ніхто не бачить, Еола швидко поцілувала її й поквапила: «Сідай швидше в екіпаж». Вона не любить сильно затягувати прощання. Ян Фей послухалася.

 

Лише наступного дня вона знайшла в своїй кишені записку:

«Чекай мене за три тижні біля входу до бюро. Твоя ясочка».

 

 ***

*  Фамілія — тут у значенні сім’я, родина.