Колись давно, за небосхилом,
Де місяць правив цілий рік,
Де зорі небо сторожили,
Жив дуже старий чоловік.
Хатина мудрої людини,
Стояла побік від села,
Народ боявся та тварини,
То був відьмак, посланець зла.
Горіли очі його хмурі,
Сиве волосся й борода,
Ходив завжди в ведмежій шкурі,
Немов ширяюча хода.
Одного разу зібралися,
Щоб чаклуна старого вбити,
До його дому підкралися,
І вже хотіли погубити…
– Невже до мене завітали? –
Спокійно мовив зла чаклун, –
Лихі часи мої настали,
Прожив я довгу сотню лун!
І уперед ступив відьмак,
Заплющив очі перед смертю,
Заніс свій меч один юнак…
– Забули? Чаклуни безсмертні!
З жахливим сміхом зник старець,
Він зло почав носити далі,
То вічний був його вінець,
За ним йшли горе та печалі.
Та не пішов чаклун так просто,
Він залишив свій подарунок.
– Хай буде в році кожнім осінь,
Хай смерті буде поцілунок.
І з тих часів, одного разу,
Приходить дівчина в жовтому,
Неначе по її указу
Все засинає через втому.

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь