Минув тиждень з тих пір, як Вітя відправився до Франції в академію МВС ділитися досвідом з майбутніми охоронцями правопорядку. За дивовижним збігом обставин, керівник академії, що приїздив свого часу до батьків в Україну, почув про їх неабияк успішну слідчу агенцію та вмовив Ольгу відправити когось, хто зміг би викладати місяць-другий в його академії. Пан Лансере, звісно, ввічливо наполягав на тому, аби Оля поділилася своїм неперевершеними знаннями і вона дійсно була найліпшою кандидатурою, якщо ще врахувати той факт, що вона вже мала досвід викладача криміналістики. Але жінка неохоче зустріла цю пропозицію, тим паче її зовсім не радувала перспектива самій знаходитися у чужій країні так далеко від близьких, яких вона безмежно любила. Тому з її власної згоди, Вітя, який до слова, ще й непогано знав французьку, зголосився полетіти замість своєї дружини, навіть не здогадуючись на які жертви йде. Йому — чоловіку, який три місяці тому тільки одружився, виявилося неабияк важко витримувати цю розлуку з коханою жінкою, присутністю якої він не натішиться мабуть до кінця своїх днів. Здавалося будь хто інший, прибувши в іншу країну, був би радий оглянути місто до якого приїхав. Але без Олі місто любові — Париж здавалося йому знущанням: блукаючи у вільний час невеликими мальовничими вуличками, йому не вистачало поруч коханої, що умиротворено йшла би поруч з ним під руку; навіть зараз весняні промені сонця, що ніжили обличчя нагадали йому поцілунки Олі, що забирали будь-яку втому.

Звісно, Віктор підтримував зв’язок із сім’єю, зідзвонюючись щодня і часом базікаючи по відеозв’язку. До розповідей Олі про робочі клопоти в агенції долучалася і Лєра (якій на момент історії 8 років), що в останній розмові нарікала на мінливу погоду, через яку вона застудилася і тепер вимушена почекати з відвідуванням школи і танців. Але разом із цим зі змученого застудою обличчя доньки не сходила усмішка, коли вона ділилася з ним історіями про те, якою турботою оточила її Оля, не даючи їй, як висловилася ця юна леді, «ні померти від нудьги, ні від температури». Здається востаннє вони під керівництвом бабусі навіть намагалися спекти яблучний пиріг. Вітя був невимовно радий, що його донька з дружиною знайшли спільну мову. Ще б пак не знайшли, коли Ольга почала не просто цікавитися, чим же там не по роках кмітлива Лєра займається на танцях, а ще й разом з ним відвідувала ті самі вистави за її участю. Варто сказати, що коли дівчинка тільки познайомилася з нею, то не тільки поставилася з насторогою, адже раз у раз побоювалася, що ця жінка цілком заволодіє увагою закоханого по вуха батька, та й потім прив’язуватися до Ольги теж не поспішала. Однак, Косач не з тих людей, що швидко здаються, тому вона, виявляючи повагу до особистості дівчинки, повільно завоювала її довіру, прагнучи стати їй хоча б близьким другом.

Потонувши у теплих спогадах, Віктор, що розташувався в кріслі, глянув на невелике дзеркало в номері готелю, куди його заселили. Уже котрий ранок йому доводиться зустрічати на самоті, тільки й згадуючи крадькома викрадений образ дружини, яка, чепурячись перед дзеркалом, одразу ж ловила його закохані погляди у відображенні й обдаровувала Вітю чарівною посмішкою. Мабуть єдине, що його могло відволікти — це робота, яка, до речі, сама себе не виконає, а тому Шаблій поспішив вирушити в академію, де він давав майстер-класи з розшуку і затримання злочинців, огляду місць злочинів та багато чого іншого, що входило в компетенцію оперуповноваженого співробітника правоохоронних органів. Після повернення, чоловік не додзвонився додому. Вирішивши, що Лєра, яка одужала, ще в школі, а Оля все ще порається зі стосом звітів, він вирішив скласти план наступних занять, що давало змогу зробити роботу більш організованою і якісною. Мимоволі думки Віті поринули у дні, коли не в силах протистояти своїм почуттям, йому з Олею все ж таки доводилося дотримуватися професійної субординації, у такий спосіб розмежовуючи робочі стосунки і любовні. З повагою поставившись до цього рішення Косач, все ж таки він не міг відмовити собі в тому, щоб, передаючи звіти, на якусь мить затримати її долоні у своїх або коли видавалася важка справа, підбадьорити теплим словом. І вже опиняючись поза стінами агентства, Ольга пригортаючись до його грудей і з усмішкою, що розквітала на втомленому обличчі, незмінно дякувала за підтримку.

Збираючись надати ясності своєму розуму, Віктор збирався вийти на балкон і подихати повітрям, перш ніж його увагу привернуло щось, що лежало на тумбочці біля ліжка. Здається, це була листівка із зображенням Ейфелевої вежі, вручну підписана французькою: «Може здатися, що це кінець, насправді це тільки частина чогось нового». Перебуваючи в подиві, Вітя обвів очима кімнату, розмірковуючи над тим, хто б це міг залишити і чи варто звертати на цю витівку увагу, але коли його погляд зачепився за маленьку важку скриньку, він не без інтересу відкрив її. І яким було його здивування, коли він виявив там каблучку і не аби яку, а обручку з невеликим акуратним витонченим камінцем, яка належала Ользі. Звалившись на ліжко, чоловік покрутив каблучку в руці, переконуючись, що не міг помилитися, і одразу ж набрав номер дружини. Однак коли на тому кінці дроту йому не відповіли, його хвилювання доходило до меж паніки. Навіть випитувавши в персоналу готелю, чи навідувався хтось до нього, чи заходив хтось із персоналу в його номер, ті лише знизували плечима. Намагаючись вгамувати зайве занепокоєння, він намотував кола кімнатою, ще раз уважно розглядаючи листівку і каблучку. Завдяки роботі, яка зобов’язує звертати увагу на деталі, він помітив у нижньому лівому кутку ледь помітний зазначений час 18:00. Віктор не знав, чи намагався так хтось пожартувати, чи погратися з ним, але мав намір пошукати цього жартівника. Поглянувши на годинник, він переможно посміхнувся, адже встигав прийти навіть раніше призначеного часу.

Дістатися від готелю до головної визначної пам’ятки Парижа можна було різними шляхами, але Шаблій вирішив зіграти в гру бешкетника і піти на площу Трокадеро, звідки згідно з тією самою листівкою, відкривався приголомшливий вид. Проходячи повз метушні людей, що вибралися на вечірню прогулянку, Вітя раз у раз нервово озирався на всі боки, навіть сам не знаючи кого шукає. Наростаюче занепокоєння і далі б калатало чоловіка зсередини, якби в оточуючому жвавому шумі він не почув розмірений стукіт підборів, впевнені кроки яких він, напевно, впізнав би з тисячі.

— Вікторе Вікторовичу, випадково не мене шукаєте? — пролунав єхидний рідний голос, прикувавши Вітю до одного місця.

Не вірячи власним вухам, він розвернувся і його погляду постала його найдорожча дружина. Одягнена в довгу сукню глибокого смарагдового кольору, яка не тільки підкреслювала її точену фігуру, а й завдяки розрізу збоку відкривала вид на стрункі ноги. Серце чоловіка, що знемігся тугою, то летіло навскач, то завмирало від здивування, що охопило його. Ця жінка безперечно знала толк у тому, як за всього суворого образу повністю викрасти увагу цього одурманенного чоловіка.

— Оля… — забувши як дихати, нарешті видихнув він і, зробивши крок на зустріч, поривчасто обійняв дружину. Відчуваючи як плечі Ольги тремтять від беззвучного сміху, забуваючи про все на світі, чоловік захоплено зашепотів біля її вуха. — Це ж справжнє диво! Як ти тут опинилася?

Відчуваючи безладові дрібні поцілунки на своїй шиї та пальці, що обережно заривалися в її волосся, намагаючись не зіпсувати зібрану зачіску, жінка прикрила очі й лише міцніше обійняла Вітю.

— Учора вночі прилетіла. Щойно Лєрі стало краще, я взяла відпустку на два тижні, залишивши агенство на Полянського і прибула сюди. — злегка відсторонившись, вона вскинула брову і запитала. — Сподіваюся, ти встиг відпочити?

Вкотре знаходячи незгасимі іскри любові в зелених очах навпроти, Вітя знову з немислимим обожнюванням задивився в них.

— Не можу сказати, що відпочив, а ось страшенно скучити я встиг ще в перший день від’їзду.

— Ну що ти. Якось до знайомства зі мною ти жив один. — посміхнулася Оля, погладивши свого чоловіка, у якого безсумнівно серце було золоте, по щоці.

На мить чоловік опустив погляд, а потім, торкаючись своїм поглядом до самої душі, з усією серйозністю сказав.

— Людина, яка хоча б раз пізнала любов, відмовиться жити без неї.

Оля не знайшла нічого відповісти краще, ніж огорнувши його щасливе обличчя теплом своїх долонь, залишити міцний поцілунок на губах. — Ти дещо забула, люба.

— Що? — здивовано плеснула вона віями.

— Речдок, що змусив мене прийти сюди. — розпливаючись у хижій усмішці, Вітя дістав із внутрішньої кишені піджака її обручку.

— Я знала, що це спрацює. — примружившись, протягнула Оля, спостерігаючи, як Вітя знову одягає каблучку на її палець і сплітає їхні пальці.

Разом із вогнями вечірньої Ейфелевої вежі запалилися і їхні серця. Попереду в них було два тижні, які вони проведуть, розділяючи свої почуття з цим чудовим містом, що заграло новими барвами, так само, як і їхні життя з появою одне одного.

 

2 коментаря

Залишити відповідь