Сьогодні день почався якось не так, як завжди. Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, що мене здивувало. Однак не став на цьому зосереджуватися і вирішив провести звичний ритуал свого ранку. Заварив собі чашку запашної кави, вийшов на балкон, аби відчути на собі прохолодний вересневий подих , який пронизав все моє тіло і відразу сонливість зняло як рукою. Все було наче як завжди: невимушено та помірковано, що природньо для мене, сорокарічного чоловіка, який нікуди не поспішає, ні про що не думає, а живе тільки для себе. Аж ось якийсь звук порушив мою тишу. Мене дуже почало це дратувати, бо я не зміг зрозуміти що це. Роздивляючись навколо, я побачив якусь пташку, яка звила гніздо напроти мого вікна. Через декілька хвилин пташка знову почала скрекотати. Це була сойка. Я почав приглядатися до неї, до її образу і помітив на лівому крилі білу пір’їну. Це та сама сойка, що й три роки тому. Та сама, вона мене знайшла. Від побаченого та почутого, мене кинуло в піт, руки затремтіли, голова закрутилася, а в грудях був невимовний неспокій. Відгомін минулого, яке я так старався забути, знищити та стерти, все ж повернувся до мене знову через якусь там пташку. Я в паніці вбіг в кімнату, ошелешений. В моїй душі оголилися давно забуті і загоєні мої вистраждані рани. Я довго не міг прийти до тями, але потім дуже злився на себе, що піддався таким почуттям. Адже я освічений чоловік, матеріаліст і детермініст. Для чого згадувати ту, яка вирішила зникнути з мого життя?
Я зібрався морально, викинув все це із своєї голови та продовжив далі свій звичний ранок. Тому що колишнього мене нема. Я давно забув, спалив сторінки минулого, не залишивши нічого, крім пустоти в собі. В моїй душі – стіна. Така міцна та непохитна. Яка не дає мені знову відчути серцем це палке почуття – кохання, поринути в нього з головою та віддати все найкраще, що було в моїй душі, тій, якій це не потрібно. Для неї це була лише гра, проста звичайна гра моїми почуттями.
Пройшовши ці випробування долі, я дечого таки навчився. Я загубив багато мрій та бажань, поховав надії та сподівання, але все ж знайшов найбільшу істину – вмілість насолоджуватися життям! Життя це безцінний скарб, і ніхто не має жадати від мене пожертувати цим скарбом. Я живу для себе, із самим собою, в собі!
З цим настроєм та думками я пішов на свою роботу. Зайшовши в свій кабінет, я потрапив ніби в свій світ, де є все те, що я так обожнюю: вишукані портрети великих майстрів в науці «життя», мої улюблені книги , в акуратних оправах, та різноманітні квіти на будь-який смак. Ця атмосфера мого затишку трохи привела мене до тями і поволі я забув все те, що сталося. Попрацювавши вдосталь, я повернувся додому, всю дорогу плануючи свій вечір.
Вдома я прийняв душ. Вода очистила мене та забрала весь негатив із собою. Під мою улюблену композицію Россінієва я приготував собі витончено смачну вечерю та наповнив бокал французьким напівсолодким. Здавалося б, що ще треба для ідеально проведеного вечора в спокої та самоті, подалі від всіх?
Наступні дні декількох тижнів практично нічим не відрізнялися. Я просинався, бачив цю сойку, яка, на диво, мене вже аніскільки не бентежила. Навпаки, стало якось так звично бачити її кожний ранок. Йшов на роботу, працював, однак не дозволяв собі повністю занурюватися в роботу. Спілкувався з колегами, ввічливо, але тримав дистанцію. Не хотів, щоб хтось цікавився моїм особистим життям. Вечори були одноманітні, але такі ідеальні: їжа, вино, книжки та улюблені композиції. Так ніч змінювала день, а день – ніч…
Одного ранку, я знову прокинувся раніше і на душі був якийсь неспокій. Однак, не міг пояснити те, що відчуваю. Після звичної рутини ранку я поспішив на роботу. Зайшовши в офіс, привітався з всіма колегами та прямував до свого кабінету. Але моя увага різко зосередилася на жіночій постаті в яскраво червоній сукні, до болю мені знайомій. Я зупинився, забув про все на світі та почав пильно дивитися в одному напрямку. Цікавість взнати хто це, мене просто переповнювала. Пройшла мить, і ця жінка вже стояла прямо перед мною. Наші погляди зустрілися і я просто завмер на місці. Це була вона, в тій самій червоній сукні, що й тоді. Та сама Маня, та, яка змогла доторкнутися до глибини мого ще не розбитого серця. Я стояв, дивився в її голубі,сповнені подиву, очі та не міг підібрати потрібних слів. Тому чим швидше пішов геть звідти. Спантеличений та вражений я примчався в свій кабінет, аби побути на одинці та розумно все зважити, без лишніх емоцій. Я ніколи не міг подумати, що знову її зустріну. Побачивши її, моє життя перевернулося з ніг на голову. Я не знав, що мені робити, куди подітися. Навіть затишна атмосфера мого кабінету та мої улюблені речі мене не заспокоювали. Тому сьогодні пішов з роботи раніше, бо працювати я просто не міг.
Вирішив трохи розвіятися та прогулятися вечірнім містом. Місто за весь день було вже таке стомлене від руху транспорту та натовпу людей. Воно як і я хотіло просто спокою та самоти. Вереснева погода додавала до цієї атмосфери якоїсь сірості та похмурості.
Гуляючи вуличками, я не помітив, як прийшов на набережну, на те саме місце, наше місце біля ріки, де все почалося. Пішов проливний дощ, холодні краплі спадали з мого чола на пожовклу траву. Я задумливо дивився вдаль та згадував всі ті теплі моменти, щирі зустрічі, ніжні обійми, пронизливі слова. Раптом, я відчув, що ззаду мене хтось стоїть. Це була Маня. Як би я цього не хотів, але вона почала розмову, а я не міг їй не відповісти.
- Ти дуже змінився за ці роки, – сказала вона, трепетно поправляючи рукою моє волосся.
- Знаю. Я став зовсім іншою людиною, з іншим серцем та душею.
- Не тримай зла на мене, що я покинула тебе. Мої почуття були щирі та справжні, ти був моєю найпалкішою любов’ю, однак так склалися обставини, я не могла по-іншому. Пробач мене!
- Я не тримаюся за минуле, не згадую що було. Кожна людина відповідальна за свій вибір та свої вчинки.
- Зізнайся, якщо не мені,то хоча б собі. Ти був зі мною щасливий?
- Уявляєш, біля мого вікна звила своє гніздо наша сойка, пір’їну якої ми колись з тобою фарбували, в знак наших почуттів.
- Я повернулася до тебе, тому що ти мій єдиний. Я не могла цього зрозуміти раніше, мені хотілося жити не так як ти. Я мала безліч планів та амбіцій, мріяла подорожувати світом, пізнавати нові країни та їх культури, розвиватися, бути вільною та сильною. Але тільки тоді, коли я пройшла тяжкі випробування, пережила складні моменти сама, я зрозуміла, що ти мій скарб, моє щастя, яке було поруч, а я цього не помітила. Я усвідомила ганебність свого вчинку, зуміла піднятися з дна, приїхала до тебе,переступити через свою гордість, тому що хочу бути з тобою. Я вірю в наше спільне майбутнє.
- Вже пізня година, ти вся промерзла. Ходімо, я проведу тебе додому.
Ми йшли по дорозі, між нами відчувалася напруга, проте далі розмова пішла легко. Я навіть жартував, а вона так мило, по-дитячому сміялася, як колись. Цей вечір переніс мене в ті щасливі та безтурботні моменти з нею, коли все здавалося таким простим, наївним та щирим.
Я повернувся додому, довго не міг заснути, думав про Маню, її слова, не знав що ж вирішити та як правильно вчинити. В якийсь момент, я зловив себе на тому, що я справді був дуже радий її бачити і мені навіть захотілося повернути все те, що було. Настав ранок. За всю ніч я навіть не зімкнув очей, тому вийшов на балкон, аби відігнати від себе сонливість. Пив свою каву та спостерігав за людьми. Однак, чогось не вистачало. Тільки через декілька днів, я зрозумів, що ж було не так. Сойка пропала, не чути було її скреготу.
Я продовжував далі ходити на роботу, проводив свої звичні,одноманітні дні, без всяких тривожних ситуацій. Однак, нехотя, але все ж думав про Маню і про те, чи знову я її побачу. Цього вечора знову вирішив прогулятися, аби розвіятися. І знову опинився на набережній, на тому самому місці. Але там вже хтось був. Так само як я вдивлявся вдаль та думав про своє наболіле. Підійшовши ближче, я побачив Маню. Ми почали розмову, говорили про якусь нісенітницю, яка нас не стосується. Розмова зайшла в тупий кут, стало якось ніяково. Я вже попрощався та збирався йти, як от Маня прошепотіла:
- Скажи мені, мій Массіно. Чи змогла я розтопити твоє серце? Чи є десь там, глибоко в душі, іскра любові, вогник надії? Вогник наших з тобою незабутих почуттів?
Я мовчав, довго мовчав та знову дивився в її голубі, глибокі очі. Та все ж сказав:
- Пропала сойка біля мого вікна. Коли побачив її вперше, був дуже спантеличений, як і після нашої з тобою зустрічі. Але, спокійно все зваживши, зрозумів, що це все мене ні каплі не хвилює. Пропала сойка, і згасли наші почуття, розвіялись як попіл. Я довго чекав тебе, аж цілих три роки, навчився жити сам для себе, сам в собі. Не треба ятрити давно загоєні рани…
Почався проливний дощ, який остаточно змив старе життя та почав нове. Востаннє поглянувши на неї, я пішов. Пішов назавжди…
Додати до улюблених