Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх
– Добре, давайте так: хтось з вас двох вартий того, щоб я перестав пиячити і взявся до діла? – вперши руки в боки питає Геймітч.
Чесно кажучи, його тверезий вигляд мене трохи насторожує. Мадж схоже здивована не менше, і так само просто мовчки дивиться на нього.
– Що, ні в кого ніяких умінь? – не здається ментор. – Ніхто не бився в темному кутку, не тікав від миротворців, не отримував п’ятірку з фізкультури? Ви чого мовчите?
Я усміхаюся і кажу:
– Ми просто трохи ошелешені. Дай нам хвилину, щоб звикнути до тебе.
Геймітч втомлено зітхає:
– Дали трибутів, та не дали терпіння – мимрить він, відкорковуючи пляшку. – Я завжди думав, що ті виступу з дурнуватими костюмами ніщо не може зіпсувати, але ви переконали мене у протилежному. Як вже зрозуміло, та витівка з конями не надто надихнула розпорядників.
З цим не посперечаєшся. Зранку, коли ми з Мадж переглядали повтор Ігор, то з розчаруванням побачили, що про сольне камео нашої колісниці не було і згадки, а наш ефірний час максимально скоротили.
Я хмикаю і згадую ті декілька кадрів, де розгарячіла Мадж посміхалася і махала публіці, а я виглядав як страшенно незворушний шахтар, а не як людина, що ледве стримує блювоту, тож все гаразд. Принаймні ми не були такими переляканими як більшість інших трибутів.
– Ти – вказує на мене Геймітч, – окрім поганенького удару справа і довгого язика ще чимось володієш?
– Ага, – не залишаюся у боргу. – Нестерпним бажанням запустити в тебе склянку.
– Впевнений на арені тобі підкинуть кілька касок – гмикає Геймітч.
– Кхм, – голосно видає Мадж, передчуваючи бурю, і обдаровує нас суворим поглядом.
– Хлопчики, – попереджувально протягує Еффі, попиваючи чай.
– Ну а ти, красуне? – Геймітч зупиняється на Мадж, – Будь ласка, скажи, що носиш цю стрічку в надії когось нею задушити.
Дівчина злякано підіймає брови і хитає головою.
Геймітч зітхає.
– Шахтаре, – починає він, – спробуй попрактикуватися у ближньому бою. Ти міцний, але головою не думаєш. Спокійно! Не тоді, коли розлючений. – хмикає він, і переводить погляд на Мадж. – Вуглику, ти навіть не думай пхатися у ту секцію. Якщо заробиш пару синців, на спонсорів можеш навіть не надіятися. Вчися усьому, що допоможе здобути їжу і прихисток. Ах, так, обидвом варто навчитися швидко бігати. – він дивиться на годинник. – Пропоную почати просто зараз. Валіть вже на тренування!
– І старайтеся знайти союзників, – додає Еффі.
У тренувальній залі усі трибути збираються навколо жінки на ім’я Атала. Поки авокси чіпляють номера округів нам на спину, вона пояснює правила і схему розташування секцій.
Усього секцій три: практичні навички, куди входять кімнати із пастками, шалашами та отруйними рослинами, секції зі зброєю та рукопашним боєм, а також секція із басейнами, куди я заглядати не збираюся. Плавати я вмію, проте не люблю.
Краєм ока я розглядаю інших трибутів. Відчуття того, що більшість з них скоро стане трупами охоплює мене майже одразу.
Профі, ті, хто із першого, другого та четвертого округів, які ніколи не голодували, та все життя готувалися до участі в іграх, явно перевершують інших за мускулатурою. Заготовлені своїми округами машини для вбивства. Я якраз подумки обурююсь такою несправедливістю, коли Атала дає добро розходитися.
Перший день тренування не відзначається особливо нічим. Я обходжу половину секцій поки не спиняюся біля стійки із великими блискучими луками.
Колись батько брав мене з собою на полювання і дозволяв пускати стріли у дерева, проте по–справжньому стріляти мене навчила Катніс. Вона і подарувала мені мій перший власний лук, який зараз спочиває у надійній схованці, під її наглядом. І хоч я ніколи не признавався уголос, та стріляє вона куди краще за мене.
Ці луки легші і тугіші. Зовсім не такі, які змайстрував батько Катніс.
Я беру одну стрілу на пробу, та запускаю її у мішень.
Мимо.
Це не страшно. Просто інший лук. Потрібно лише звикнути. Я якраз тягнуся за наступною стрілою, коли чую смішок. За спиною гигоче білявка із першого.
– Хочеш спробувати? – ввічливо питаю я.
Відпихнувшись від стіни і похитуючи стегнами дівчина ліниво підходить до мене і забирає лук, хоч на стелажі їх іще з десяток. Вона бере стрілу, стає в позицію, а тоді раптово розвертається в мою сторону. Я різко ухиляюся, а дівчина знову гигоче, тримаючи стрілу націленою в мене.
– Вчися, дванадцятий, – каже вона і знову розвертається до мішені. Потрапляє у саме серце.
Я похвально киваю, ображено розмірковуючи, що нерухома мішень за двадцять кроків це нескладний розклад. Але вона принаймні влучила.
До цієї секції я більше не заходжу, хоч і душа проситься. Схоже, що з мого одного-єдиного пострілу зробили висновок проте, що я не вмію стріляти. І хоч ображена гордість потребує реваншу, мені хватає розуму приховати своє вміння на благо для майбутнього.
За обідом до мене за столик підсідає інша білявка.
– Терпіти не можу їсти одна, – каже Мадж.
Я раптово згадую Катніс. Певно це через те, що вони з Мадж завжди обідали в школі разом. Можливо вони навіть були подругами, хоч я такого не можу уявити.
– Ти весь ранок просиділа у секції з басейнами? – питаю я.
Мадж знічується від мого всебачення і знизує плечима.
– Мені там сподобалось. Тренер каже, що за три дні цілком можливо навчитися плавати. А ще, там небагато народу, – зізнається вона.
Та секція і справді пустує. Ті, хто вміють плавати, даремно на це часу не гають, а ті, хто ні, – навіть не намагаються, що, насправді, розумно. Ти ніколи не вгадаєш, чи буде на арені достатньо для цього води, і чи пощастить тобі до неї добратися.
– Ти збираєшся просидіти там три дні?
Мадж стенає плечима.
– Це дурість,– кажу я.
Проте, декілька років тому Ігри виграла дівчина, на яку ніхто б не поставив, якраз завдяки вмінню плавати. Розпорядники в якийсь момент затопили арену, і вона довше всіх змогла боротися із бурхливою течією.
Можливо Мадж надихнулася саме нею, але все ж постійно стирчати у одній секції – не надто розумно.
Саме тому, наступного дня, піддавшись альтруїзму, я беру її із собою у секці їз в’язання вузлів.
У тренувальному центрі є безліч інструкцій, – подекуди не зовсім провальних, – і купа матеріалу, що нам їх радо дає інструктор, для безглуздих експериментів.
Я вирішую робити щось на кшталт ріжучої пастки для кабанів, але більшу і потужнішу. Мадж погоджується мені допомогти, але її завзяття вистачає ненадовго.
Здоровань із одинадцятого хмуро на нас поглядає. Власне, заради нього я сюди і приперся. Союзники на арені – річ, без питань, корисна, хоч і небезпечна. Цеп виглядає найбільш підходящим на цю роль. Він тримається осторонь усіх, і справляє враження хорошого бійця, що не може не впасти в око профі. Впевнений, він уже у них на прицілі. Я б міг йому допомогти. Разом у нас принаймні би був шанс.
Натомість, я весь час трачу на те, щоб пояснити найпростіші речі Мадж Андерсі, яка після п’яти хвилин втрачає будь-яку цікавість і навіть не намагається вдавати, ніби щось розуміє.
– Не хотіла би я у неї потрапити, – зітхає дівчина.
В результаті у мене виходить величезна пастка-самостріл із надійним спусковим механізмом і масивними нагостреними колами.
– Ну і що тепер?– питає Мадж, незадоволено дивлячись на тонесеньку розтяжку, що приведе увесь механізм в дію.
Усміхаюсь і киваю.
– Падай.
Мадж ображено пирхає.
Цього дня я таки заглядаю у секцію боротьби. І усвідомлення того, що Геймітч просто хотів познущатися приходить до мене коли розпливчастий образ тренера нависає наді мною, щоб пояснити, що я не вмію приймати удари.
Він каже: біль збиває тебе з пантелику. Каже: якщо суперник вдарить першим – ти труп.
Сидів би я краще у секції з вузлами.
Коли я виходжу з рингу мені насмішливо усміхається хлопець із другого, і голосно аплодує.
Коли ввечері Мадж співчутливо приносить мені коробку із капітолійськими обезболюючими, я прошу її не пхатися не в свої справи, і залишити мене в спокої. Схоже, що говорю я це надто різко, і у Мадж теж був не найкращий день, бо в наступний момент коробка летить мені в голову, а дівчина грюкає дверима.
Тож третього дня тренувань вона не сідає до мене за обідом.
Власне, на обід вона не з’являється взагалі. В секції із вузлами її також немає, тож мені таки доводиться пхатися до басейнів.
– Ей, обережно!– надривно кричить якийсь хлопець, коли я з бризками вступаю в невелику заглибину із водою, що радше нагадує калюжу. Я тут же зупиняюся, але він лише розчаровано стогне – Не спрацювало…– і схиляється над якимось металевим прибором так, що я можу розгледіти цифру три на його куртці.
Я дивлюся на свої мокрі черевики і нічого не розумію.
– Тут справа явно не в моєму везінні, – констатую я.
– Та це, певно, дріт відійшов, чи акумулятор роз’єднався,– метушиться він над своєю конструкцією, кінець дроту якої сиротіло лежить в моїй калюжі.
В електриці я не розбираюся, але те, що дроти не можна пхати у воду відомо навіть такому телепню як я.
– Ця штука могла мене вбити – нарешті розумію я.
– Та ні,– пирхає хлопець. – Тобто так… в теорії. Проте тут замало заряду, і я не можу зрозуміти в чому справа але…
– Та забий, – раджу я, і зі всією силою копаю цю тяжку електричну штукенцію. Вона відлітає до наступного басейна і зі сплеском хорониться під товщею води. Декілька спонсорів наверху зацікавлено на нас поглядають.
Я хапаю хлопця за футболку.
– Ти мене ледь не вбив – повторюю я.
– Ч… чувак, я ж не… – злякано починає він, проте краєм ока я бачу миротворця, що рішуче направляється до нас, і відпускаю його.
Хлопець мовчить, а задоволено киваю і виходжу зі секції.
____
– Гейл Хоторн!– озвучує динамік, і я підіймаюся, щоб пройти своє оцінювання
У залі очікування уже пусто. Залишилась лише Мадж, яка виступатиме після мене.
– Удачі, Гейле.
Здається вона вже не злиться. Киваю.
– Тобі теж.
Незвично бачити зал тренувань таким порожнім. Спонсори байдуже поглядають на мене з другого поверху.
Беру з полиці уже знайомий лук. Цього разу я влучу.
Задираю голову до стелі і криво посміхаюся.
Ну, що ж. Поїхали.
Додати до улюблених