все, що не вбиває

FavoriteLoadingДодати до улюблених

робота написана до осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем «все, що не вбиває».

«мій син? неважливо, заберіть цього пройду з моїх очей», – міцні руки охорони штовхають хлоп’ячу спину вперед, і його тіло обертом котиться до низу величними золотими сходами. разом із власними кістками ламається і крихка, наївна надія заслужити хоча б одного погляду батька. понівечений, немов викинута поламана лялька, він лежить у підніжжя вежі, нездатний здійняти й пальця. в тиші серцебиття сльози стікають пухлими, ще дитячими щоками, а юнацьке, гаряче від жаги нутро сповнює спустошена пітьма. голова тріщить чи то від болю, чи то від думок, що без упину промовляють одне й те саме питання: «батьку, чому?».
***
«та як ти смієш думати, що відрізняєшся від інших, сину шльондри?!» – здається, це вже відбувалося раніше. у час, який він власноруч огорнув туманом в пам’яті. лише фантомний біль у спині нагадував йому про власну нікчемну наївність, яку так безжалісно втоптав у землю батько.
знов поштовх – вже ногою в груди, щось новеньке, але ті ж самі прокляті сходи. да-ге і батько в цьому схожі. швидко і безболісно розчаровуватися в людях він навчився давно. хоча спина болітиме ще довго. погляд чіпляє постать ер-ге поряд з розлюченим нє мінцзюе. ах, ер-ге, його єдина світла втіха. він неначе місяць, якого так жадаєш сягнути хоча б кінчиком нігтя, але все далі віддаляєшся, тонучи у власних гріхах. він не дозволяє собі навіть крихітної спокуси мріяти, що ер-ге захистить його, широкою спиною закривши від болю. замість цього він заплющує очі і важким тілом падає до підніжжя вежі. як знайомо. він потроху встає, все ще похитуючись від болю, поправляє – як іронічно – золотисте ханьфу та шапочку, стираючи з лоба кривавий піт. тепер ґуан’яо сильніший, чи, принаймні, впевнює себе в цьому, він в кроці від того, щоб отримати власне місце біля царственних батькових стоп. замість вічних наївних питань зараз він носить усміхнену маску, достойну, мабуть, крихти хліба клану ланьлін цзінь. але хоча б чогось.
***
ґуан’яо відчуває, як руки нє мінцзюе ламають його тонкі кістки, і знову дурман спогадів минулого охоплює його розум. місячне світло його життя сяючим силуетом тускнішає у танці пилевої хмари, а храм, який він викохав своїми силами у чисту пам’ять матері, тяжкими брилами сиплеться додолу. витончене обличчя матері, відколоте від статуї богині, лежить біля гробу да-ге, немов заплакане свічковим воском, а мертвий, зшитий воєдино старший брат із тріском добиває його маленьке тіло, що вже забулося і впало у дурман.
– мен яо!! – ледь розбірливо реве нє мінцзюе, відкриваючи свій заклялий, труп’ячий рот й харкаючи в обличчя гнилою кров’ю. жахливо. він не хотів померти так жахливо. що жахливіше, він вартий такої смерті, смерті від рук того, кого вбив сам. але ще рано. бо він нікчемний син шльондри, який посмів вважати себе іншим. і саме тому він так просто не помре. бо все, що не вбивало, робило його сильнішим, і так йому й бути.
він єдиною вцілілою рукою хапає груду каміння і жбурляє в обличчя да-ге. сил майже не лишилося, тіло розриває від болю, але немовби долею дарований другий шанс уламком стигійської печатки тигра застрягає у роті мерця. і вікова лють у тілі да-ге спалахом зорі вибухає у печатці, а безсилий труп валиться зверху, придавлюючи тіло цзінь ґуан’яо до землі. в прогалинах розтрощеної стелі храму видніється місячне світло. «це ер-ге?» – поринаючи у сон видається яо. ні, це небо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: