я пам’ятаю тебе людиною, що здатна на справжнє кохання
пам’ятаю руки й обійми, що для мене тоді – обіцянка безпеки
пам’ятаю панічний розлад, і братовбивство: чого задля?
я все пам’ятаю
а ти пам’ятаєш (з минулих життів, мабуть)
обійми пекельної спеки?
я в ній була;
я в ній жила;
і зараз, як бачиш, жива
бо знаю, хоч ти і не вчив:
‘хочеш врятунку, люба – рятуйся сама’
я знаю багато чого
тільке одне питання-благання:
чому
ти
мене
розлюбив?
хоча, мабуть, некоректно питати так – ти не почуєш, люди не зрозуміють.
мої рядки, тобі присвячені, такі огидні, такі брудні
двійко фраз, побажання смерті, помста, губи німіють
”’ – залишся, благаю.
– ні. ”’
ці слова – то дитина в мені все ще пустує
сподівається хоча б на єдиний дзвінок
гірка доля, солоні сльози; втрися, тобі не пасує
червоні рубці від червоних суконь безликих жінок
досить.
мені навіть якось незручно
писати ось цю хворобливу дурню
все ж набагато простіше, наче:
ти не дзвониш, і я не дзвоню.
. . .
. . . . . . .
я не знаю, про що помовчати.
. . . . . . . . . . .
серце зраджує.
. . .
я сподівалася, що забуду
тішилася, що достатньо доросла, аби пити вино
й ніяк не могла зрозуміти, що жоден з нас недостатньо сміливий, щоб просто визнати:
нам одне на одного всеодно.