Всеволод стояв перед класом та читав історію народу. Хоча різниці в роках майже немає, але ці підлітки надто шумні і їм, схоже, зовсім нецікаво. Лише декілька чоловік проявляло хоч якусь зацікавленість.
– Ох, ну і нудота, – сказав Машек.
– Ну я б так не сказав,- промовив сидячий поруч хлопчик.
– Звичайно б не сказав: ти ж зубрила, – хлопнув Машек по спині друга.
– Полегше, Маше, – Артур виглядав роздратованим.
– Ну добре…
Після урока Всеволода хтось окливнув.
– Зачекай!- Почув він позаду себе.
Обернувшись хлопець побачив того самого підлітка, який його слухав.
– Щось сталося?- Запитав Всеволод.
– Вибачай, – мовив Артур поклонившись старшому за віком,- я просто хотів попрохати та спитати…
– Що саме?
– Не міг би ти розповісти мені більше про історію нашого народу або дати почитати книжки? Справа в тому, що скільки б я не рився у книжках- ніде немає чогось нового, усе, як у підручниках.
Парубок застиг в нозрозумінні: його ще ніколи такого не питали і як він повинен відповісти? Всі ці записи знайдені у архівах його сім’ї- в оригіналі він аж ніяк не може дати їх, зробити копії йому не дозволять.
– Я подумаю, – коротко відповів Всеволод.
– Дякую! – Гукнув Артур і пішов на урок.
Ввечері, коли вже повернувся додому, Всеволод поліз до сімейного архіву. “Давно я тут не бував, але дивлячись по відсутності пилу- сюди кожен день хтось приходить і наводить лад. Скоріш за все, батько.”- думав про себе парубок. Кожен свиток, кожна книжка та кожен папірець лежали дуже охайно. Вздовж високих стін стояли довгі шафи, а на голих стінах висіли сімейні реліквії: довгі міцні саблі, величні накидки, різні обладунки та ще багато чого. Піднявшись сходами на другий поверх архіву можна побачити робочий стіл біля вікна, поряд із столом стоїть підставка для узятих книг. Робоче місце також було охайне, на дубовому столі стояв срібний підсвічник із недогорівшою свічкою. Всеволод підійшов до полиць із книжками та узяв декілька. Сівши за стіл він розкрив одну з них. Книжка була товстою у жорсткому переплеті та тканинній обкладинці, на якій золотими літерами було вигравювиравано напис “Битва під Вишневеським. 10.05.1023- 20.06.1023рр.” У книжці було описано усі події, кожну маленьку перемогу або поразку.
– Кровавою була битва,- мовив хлопець, вкладаючи закладку між сторінками.
Вийшовши з архіву хлопець попрямував до ванної кімнати. Довго Всеволод дивився на себе у дзеркало, наче і бліда з голубим відтінком шкіра, і чорне, ледь торкаючиєсь плечей, в’юнке волосся гарно виглядає, і білі очі непогані- усе йому подобалось у собі, окрім цих стричащих коротких ріжок і хто зна, чи виростуть вони, чи й такі огидні залишаться. Соромно йому, перед предками, за ці коротенькі ріжки. Та й не тільки, через ріжки Всеволод було соромно: нічого він не зробив за все своє життя і, напевно, нічого не зробить.
– Слабка в тебе душа, Всеволоде,- казав він сам до себе.- Слабка і огидна, ненавидіти будуть тебе нащадки та й ти сам себе ненавидіш і потонеш у цьому лайні, нічого не зробивши. “Сенс був цих моїх слів, якщо я й надалі буду так жити?” – думав хлопець йдучи до спальні. Думаючи про свою долю і душу він ліг спати.