– Доброго ранку. – над Клів схилилося дівоче миловидне обличчя, янтарні очі дарували хвилі тепла, які розповсюджувалися тілу.

– Ти хто? – Клів вдивлялася в обляччя дівчина, марно намагаючись згадати її.

– Кессі. – дівчина поправила рожеве з зеленими пасмами волосся.

– Що сталося? – Клів спробувала піднятися, в голові запаморочилося так, що вона перестала бачити на очі. Хвилі болю розповсюджувалися від голови до п’ят.  Кессі її підтримала.

– Обережно. До порталів треба звикнути.

– Порталів? – Клів подивилася на Кессі, мов на божевільну.

– Так, ти трохи не в Людському світі знаходишся. – Кессі начебто сама не дуже вірила в свої слова.

Клів роззирнулася. Вони знаходилися на галявині з замком, його ліва стіна поросла плющем. Біля неї розташувався величезний, розколотий навпіл валун, з якого стрімко витікала прозора вода. Навколо галявини розтягнувся хвойний ліс. Високі, могутні дерева охороняли замок від непрошених гостей. З лісу чулися затяжні трелі, невідомих Клів, птахів. Але ця місцевість їй здавалася знайомою, навіть рідною.

– А тепер без жартів поясни де ми і де подівся мій друг Тео.

– Я-я не жартую. Ти знаходишся у Верталі. Це інший вимір і твій справжній дім.

– Я сплю? Який Вертал? Ми з Тео вигадали цей світ, коли були дітьми. Я вже й думати про нього забула.

– Це була не гра. Таким чином ми намагалися полегшити твою адаптацію, коли ти будеш готова.

– До чого готова? – вже без всякої надії почути щось адекватне запитала Клів.

– До того щоб стати хранителькою. – усміхнулася Кессі.

– Голубко, ти щось приймаєш? – Клів зі співчуттям подивилася на Кессі.

– Ні. – розгублено відповіла дівчина.

– Тоді що ти в біса верзеш? Відведи мене до дому. Я не божевільна.

– Та послухай ти мене. – обличчя Кессі враз стало грізним. Клів здивувалася і затихла– В тебе ж є відчуття, що зараз ти на своєму місці? – Клів не відповіла. – Тому що ти повинна стати хранителькою, це твоя доля.

– Тоді чому я з самого початку тут не була?­

– Ми тебе переховували від твого брата.

– Брата? Серйозно? – байдуже спитала Клів. – В мене його не має.

– Ну практично не має. Він не кровний родич. Твій дідусь всиновив його батька, твого дядька. Це було його помилкою.

– Чому ж це?

– Так склалося, що ти з королівської сім’ї. І саме ти повинна зараз бути на престолі Сагармо.

– Саме те Сагармо, де я була принцесою в наших з Тео іграх?

– Так. – Кессі посміхнулась, думаючи, що Клів почала їй вірити.

– Ага. А злий чаклун Аполло – мій брат?

– Все вірно але він ніякий не чаклун. Звичайний верас.

– А це ті нащадки давнього народу, яким якийсь там бог дав сили стихій? – Клів спантеличено подивилась на Кессі. – Допоможи піднятися. – Клів почала обтрушувати одяг від бруду.

– Так ти пам’ятаєш. Усе-таки Тео не такий вже й безнадійний.

– Тео? Ви знайомі?

– На жаль. Він теж тут працює. – Кессі показала на замок.

– Тобто?

– Він хранитель, як і я. А це масокут Руїха – місце, де ми живемо, працюємо і іноді вчимо нових хранителів.

– І я теж тут буду? – Кессі стверджувально хильнула головою. – Зрозуміло.

Клів почала відходити назад, потім перейшла на біг і зникла серед дерев. Кессі хотіла було кинутися за нею, але вічула на своєму плечі сильну невидиму руку, згодом з’явився її власник: чоловік середнього зросту з волоссям кольору воронячого крила і пов’язкою на правому оці.

–Далеко не піде. – спокійно сказав він.

– А якщо Лихо зустріне? Вона ж завелася в нас нещодавно. Сьогодні скарга від села неподалік прийшла.

– От і розберися з Лихом в тому селі, а з дівчам Тео пішов. – чоловік попрямував в сторону масокуту.

– Але ж в мене вихідний.– тихо сказала Кессі йому вслід.

Клів бігла що було духу. Зупинилася вона лиш тоді, коли натрапила на величезну кам’яну браму. На ній синім кольором було виведено “Armo vie gratten” та “Wol ma hai”. Біля брами лежав великий камінь, схожий на трон. Клів присіла на нього щоб перевести подих.

– Брама Домінуса…– тихо проговорила Клів, споглядаючи споруду посеред лісу.

Вона згадала, що хранителі проходять випробування, щоб їх бог-покровитель Домінус переконався, що вони витримають тягар своєї професії.

Вона, мабуть, збожеволіла. Не може бути, що все, що вони з Тео вигадали в дитинстві існує насправді. Якщо це так, то що робити далі? Що як не вдасться повернутися до дому? Тео і батьки будуть хвилюватися. Можливо, вони її забудуть і не будуть шукати, навіть не згадають про її існування. Клів так захотілося розповісти другу про те, що Вертал існує. А якщо це все не насправді? Що тоді сталося? Що з Тео, де він зараз? Якщо їй доведеться залишитися тут, вона не зовсім у вигідному становищі. Хранителів ненавидять, їй ніколи не зайняти пристолу в Сагармо, доведеться вбивати всяких істот до скону. Клів це здалося не такою вже й поганою перспективою. Це краще, ніж виконувати монотонну роботу в офісі. Все-таки Клів ніколи не могла всидіти на місці.

Зліва від Клів тріснула гілка, вона стрепенулася. Неподалік стояла жінка з чорним, мов вугілля волоссям, яке сягало підлоги, червона сукня з незрозумілими чорними символами прилягала до білосніжної шкіри. Вінок з білосніжних квітів якось не в’язався з образом жінки, але дуже пасував її чорним очам.

– Клівія! – жінка плеснула в долоні, її кроваво-червоні губи розтягнулися в ніжній усмішці. – Як же ми на тебе зачекалися.

– Ми знайомі? – розгублено спитала Клів.

– Можна й так сказати. Я іноді допомагаю Домінусу. – жінка підійшла ближче. – А він бач який вдячний. Камінь поставив біля своєї брами, щоб мені було де присісти. – вона положила руку на камінь, на якому сиділа Клів. – Всі чоловіки однакові. – вона зітхнула. – Хоча чоловіки-боги ще гірше. – на вустах жінки з’явилася легка усмішка. –  Вони думають, що хтось в світі вирішують. – жінка залилася дзвінким сміхом. – Ну добре. Проходь, якщо прийшла.

– Туди? – Клів розгублено озирнулася на браму.

– Звісно. Дізнаємося чи готова ти стати справжньою хранителькою. – жінка легко махнула рукою, брама почала відчинятися. Клів вдихнула на повні груди і зайшла в середину.

 

 

Коментарі

Поки що немає коментарів. Чому б вам не розпочати обговорення?

Залишити відповідь