Валентинка

Віра стояла біля червоної скриньки біля курилки, на якій білим сама ще вчора писала “Любовна пошта” і невпевнено дивилася на папірець у вигляді серця, якого так і не наважувалася кинути в коробку. Калугіна, проходячи повз, помітила її невпевненість і зупинилася, щоб поцікавитися такою невпевненістю, але вирішила що це її справа і пішла далі за Самохваловим. Але цим вона встигла налякати свою секретарку, яка відразу сунула Валентинку в кишеню, поспішно пішовши в передбанник.

“Погана ідея …”, – засмучено Віра сіла за стіл і кинула заповітну Валентинку в свій ящик, який закривала ключиком, щоб особисті речі залишалися особистими.

***

Самохвалов і Калугіна останнім часом стали ближчими і могли вже назвати себе друзями. По суті все почалося з того, що Самохвалов закрутив роман з її матір’ю.

– Юра… Віра сьогодні якась зашугана, ти не помітив?

– Ну… – Григорович здвинув плечима і витягнув брови. – Трохи є таке. Особливо при тобі … – з явним натяком пожартував Самохвалов і легко штовхнув її в бік ліктем.

– Що ти маєш на увазі?

– Сьогодні дізнаєшся.

– Ще більше заінтригував начальницю-подругу-“дочку”.

***

Вірочка нервово кусала нігті, сидячи замислившись на стільці, поки її думки не перервала Людмила Прокопівна:

– Віра … а в скільки “любовну” пошту сьогодні розносять?

– Начебто о п’ятій…

***

Очі Калугіної рухалися точно як стрілки годинника. Вона відмовила собі навіть у задоволенні переробити всю роботу та роботу наперед, бо не могла зосередитись ні на чому. Тільки на часі та стрілках годинника.

Ось, вже зовсім трішки,

16:57. 16:58, 16:59…17:00!

***

А Віра так і не наважилася вкинути папірець з гарно виведеним зізнанням та привітанням. Остання надія – Самохвалов.

Вона швидко пішла до нього:

– Юро, рятуй!

– – Якщо ти на рахунок визнання – це сама. – не відриваючись від документів пробубнив зам.

– Але я не можу!

– Можеш Віра, можеш. Ти обіцяла, що зізнаєшся сьогодні.

– Ну, будь ласка, просто віддай їй це. – Віра швидко сіла на стілець поруч і поклала на стіл Валентинку. – Ти що, не встигла вкинути до пошти? – Віра у відповідь лише зітхнула та кивнула.

– Ну, значить, віддавай особисто…

– Я помру від сорому!

***

Віра побачила через маленьке віконце у кабінеті Самохвалова Шурочку, яка бігала по офісу та роздавала Валентинки.

Це був останній шанс, який вона не дала собі проґавити і вкинула в коробку трохи зіжмаканий папірець.

***

Через півгодини Шурочка попрямувала до кабінету Самохвалова, а Віра побачивши це занервувала і почала думати, чи не зробила вона помилку. Через декілька хвилин Шура вийшла з кабінету та віддала Вірі кілька Валентинок із квіточками та пішла до кабінету до начальниці.

А Віра швидко зірвалася з місця, незабаром забігаючи в кабінет Калугіної і хапаючи “активістку” з коробкою за лікоть :

– Шура, стривайте! Я щось переплутала! – Секретарка явно здивувала всіх присутніх своєю реакцією, але й сама соромлячись швидко забрала свою Валентинку і, вибачившись, вийшла.

***

Через півгодини робочий день закінчився і Калугіна вирішила піти додому раніше через те, що настрій зовсім зіпсувався. Її очікування не виправдалися, але інтерес не зник. Вона одягнулася і вийшла з кабінету, змушуючи секретарку одягатися повільніше, щоб знову не йти з нею поруч і їхати в ліфті, соромлячись зариватися носом у шарф, щоб не видати себе рум’янцем.

– Віро … не хочете прогулятися

– Так давайте. – не подумавши протараторила Вірочка.- А куди?

– До вашого будинку наприклад. Калугіна звичайно знала, що вона переїхала після розлучення. Та ще й шлях до будинку лежав через парк. Саме те.

Віра погодилася на такий розклад і пошелестіла джинсами поруч із Людмилою Прокопівною.

***

Вони йшли зовсім мовчки, поки Калугіна не помітила що Вірочка дихає на руки щоб їх зігріти.

– Дайтека сюди … – Люда зняла рукавичку з лівої руки і одягла її на руку Віри, а другу взяла в свою, засунувши їх скріплені руки в її кишеню.

– Вам що, рукавички купити? – трохи роздратовано через збентеження пробурчала Калугіна. Віра відвела почервоніле обличчя подалі, щоб світло жовтих вуличних ліхтариків не видало її рум’янцю.

– Я просто поспішала та забула їх удома.

– Ну, тоді я випишу вам премію. На горішки.

– Хоча … ви явно витратите їх на нові чобітки, так? – Хіхікнула під ніс Калугіна, нагадавши їй ситуацію в передбаннику.

– А я вже купила нові!

– Таак? І чому ж я вас у них не бачила? Чи збираєтеся виправити ситуацію?

– Обов’язково! – Віра нарешті на неї подивилася. Прямо у вічі. Так щиро закохано і широко, ніби вона у величезному шоці. Калугіна відчула від цього погляду приємне тепло у животі. А ще величезне бажання поцілувати її але втримала своє бажання у вузді. Кілька секунд вони мовчки стояли і дивилися однп одній в очі.

– А чому ми мовчимо?… – Невпевнено почала Віра знову розмову.

– Не знаю … – теж невпевнено, але також не відриваючись від її очей відповіла Калугіна.

***

Далі вони йшли сміючись, соромлячись і явно відчуваючи насолоду від цих розмов і незручних поглядів.

– До речі, я хотіла запитати … чому ви забрали Валентинку з коробки? – Я … – Все ж таки ліхтарі розсекретили її рум’янець, але Калугіна вважила це за просту реакцію на мороз.

– Не важливо, я просто неправильно її підписала.

– Так? – Калугіна недовірливо звузила очі.

– Так … – Віра зовсім невпевнено збрехала їй.

– Ви брешете?

– Брешу.

Далі було мовчання. Ось уже й дім Віри. Вони підійшли до будинку, також не розриваючи сплетені руки. Віра навіть не розуміла, чиї руки спітніли, її чи Люди.

– Ну… ось і прийшли.

– Так … – невдоволено зітхнула Калугіна і оглянула будинок з безліччю вікон.

– До завтра. – Віра кивнула і витягла свою руку, щоб зняти рукавички. А Людмила Прокопівна не втрачала моменту.

Вона намацала ще під час прогулянки заповітну Валентинку. Калугіна швидко витягла її і, доки Віра не бачила, прочитала її. “Я закохана у вас. Віра”

– Віра!

– Так? – Віра з очима по п’ять копійок повернулася до неї і побачила, що в її руці заповітний папірець.

– Ви…серйозно це? Це не жарт? Віра зрозуміла, що цього не оминути і невпевнено кивнула, як першокласниця, який щось начудив. – Віра … ну що ж ви мовчали?! – Калугіна притягла Віру за шарфик, м’яко але впевнено пригорнулася до губ секретарки.

14 лютого 1978 року явно вдалося.