дим гуляє над нашими домовинами
в казці реального – тільки смерть
проте її достатньо, щоб все таки надати чарівності
тому, що відбудеться
і відбувається
червонію й про всяк випадок кажу:
‘забирайся геть’
з очевидною надією на непослух
з очевидними словами в очевидних рядках й взагалі
для того, щоб почути це бескінечно-щасливо-дурне-очевидне
не треба мати ані музичний, ані будь-який інший слух
варто мати лише..?
бажання відповісти: ‘навзаєм’
мовчати ту саму необхідну хвилину-мить
для балансу всесвітів
(наших зніяковілих всесвітів)
адже..
ну?
ми обидві знаєм.
знаєм, як то – тримати руки
як то – ненавидіти, аж до краю
знаєм війну, розпач, кригу, дурість, розлуку
й найголовніше:
я знаю, що ти знаєш.
ти знаєш, що я знаю.
мовчання загалом не є необхідністю
навіть не є можливістю
завжди буде щось набагато гучніше, аніж хотілося б
птахи, вибухи, дихання, вій сирен
завжди буде щось галасливіше
за несміливі звуки
таких сміливих імен
я вдихаю ніч
і видихаю сузір’я
думаючи – обійняти,
мріючи – віч-на-віч
соте коло на бруді подвір’я
сотий подих на скло телефону
і питання, що їх – нікому
як то – жити? що то – журба?
хіба можна юнь коханням клеймити?
клеймити? що то за слово, що то таке, що це темрявою по руках?
та й що взагалі – любити?
ніч пророчить всесильний страх
світанок каже, що то дурниці.
цілує лагідно та збирає сльози.
вертає зірки в брудні занепалі зіниці
розширення в очікуванні нового дня
нового сенсу
нової дози
той світанок каже щось про чисте серце й м’які долоні,
він пробачає помилки, змиває бруд та смиренно збирає гільзи
//я-ж бо йому обіцяла
не скажу, що саме
але
світанок все ж цілує помножені надвоє скроні
й тихо каже:
бути щасливими, любі,
ніколи не пізно.