Кафка Асагірі
Санго Харукава
Бродячі пси літератури. Невідома історія створення Детективного Агенства
!Переклад від віоленл!
«Будні одного Детективного агенства»
— Кунікіда-сан, а чому було створено Збройне Детективне Агентство? — нахилив голову набік Дзюн’їтіро Танідзакі.
Високий чоловік навпроти нього ще дужче насупився і підкреслено суворо запитав:
— А ти цього навіть не знаєш?
— Ну, я… Вибачте.
Пізній час.
Двоє чоловіків сидять один за одним за невеликим бічним столиком кафе. Перед ними стоїть подвійна порція смажених гома-данго та чашки з ходзиття. На обличчях обох серйозний вираз.
Збоку вони виглядають дуже незвично — хочеш не хочеш, а мимоволі обернешся, — але для них, детективів Збройного Детективного Агенства, це була чергова вечірня ділова зустріч.
Кафе “Вихор”, оформлене під легку старовину, знаходиться на першому поверсі тієї ж будівлі, де розташований офіс Збройного Детективного Агентства.
— Я просто подумав, працюю в агентстві, а гадки не маю, чому, власне, його створили. А ви знаєте, Кунікіда-сан?
— Зрозуміло, знаю, — кивнув чоловік, що сидить навпроти Танідзакі, — Доппо Кунікіда.
Танідзакі посміхнувся:
– Не дивно.
— Якщо загалом.
– В загальних рисах?
– Так. Наскільки я чув, агенцію відкрили десять років тому. Сам його директор і відкрив. Як я розумію, причиною стало знайомство з кимось.
– Ясно, – кивнув Танідзакі. — І справді… загалом.
— Я так із самого початку й сказав. Подробиць не знаю. І уточнити нема в кого. Якщо цікаво, спитай у директора сам.
— С-с самому запитати?! — жахнувся Танідзакі. — Що ви, я ж лише молодший співробітник!
– Молодший чи старший – яка різниця? Він не з тих, хто навмисне відмовчуватиметься, якщо його про щось запитують.
— Але все одно якось незручно… У директора, коли він гнівається, такий пронизливий погляд, ніби залізну плиту наскрізь пропалити може. Якби я був дівчинкою, і подивись він на мене так, напевно б розплакався.
— Так, так, — кивнув Кунікіда. — Наш директор — майстер усіляких бойових мистецтв, після створення агенції не порахувати, скільки злодіїв він стер у порошок і скільки підступних планів порушив. Рівень зовсім інший. Під поглядом такої людини якесь жалюгідне дівчисько запросто бризне кров’ю з очей і звалиться мертве. Замертво, – повторив він.
— Прокляття якесь, — зауважив Танідзакі.
— Такий наш директор. Але чого ти взагалі про це запитав? Щодо причини створення агентства? Ні, ти співробітник агентства і твій інтерес зрозумілий, але чому саме зараз?
– А-а, тут така справа, – почав Танідзакі, одночасно підносячи до рота чашку з ходзитя. Мабуть, той був ще дуже гарячий, бо тільки він відпив, як тут же боляче почав фиркати і висунув язик. І лише потім продовжив. – Мене Дадзай-сан спитав.
– Дадзай-і-і? — раптом зморщився Кунікіда.
– Та і я…
— Стривай, стривай. Дай заспокоїтися, — підняв руку Кунікіда, зупиняючи Танідзакі. — Останнім часом варто мені про нього почути, і від стресу живіт зводить. А варто відчути поруч його присутність, як перед очима починають танцювати чорно-білі крапки. Самі Небеса попереджають про його наближення. Так що дай мені трохи часу, щоб прийти до тями.
— Та вже тяжко вам доводиться… В якомусь сенсі я вас розумію… — на повному серізі поспівчував Танідзакі.
— Ну так, у нашому агентстві, крім мене, ніхто не в змозі приборкати Дадзая, цього кінченого самодура. Ні, правильніше буде сказати, що взагалі ніхто не в змозі… Але директор особисто попросив мене його доглядати. Надав мені довіру. При всьому бажанні взяти і відпустити поводи… — Обірвавши себе на півслові, Кунікіда підняв голову до стелі й потер очі. — Хм?.. Мені здається, чи світло раптом потьмяніло?..
Танідзакі теж глянув на лампу, але не помітив нічого дивного.
– Це знак тобі про мене! ♪ – не до місця веселим голосом заспівав хтось з боку входу в кафе.
– Уа-а-а-а! — Кунікіда затремтів так, що гуркіт сидіння під ним ледь не заглушив його крик.
У дверях стояв високий молодий чоловік.
Пісочного кольору пальто, стрепане волосся, що давно забули руки перукаря. Стоїть, притулившись худим тілом до косяка. У правій руці тримає паперовий пакунок.
Осаму Дадзай. Ще один детектив Збройного Детективного Агентства.
— Ех, не втомлююся насолоджуватися криками Кунікіда-куна. У такі моменти я майже буквально бачу, як скорочується твоє життя. А, тітонько, мені чорного чаю, як завжди, — змінивши тон, звернувся він до господині, що виглянула з глибин кафе.
– Дадзай-тян, ти? І як завжди красень! – привітала вона його.
– Ви теж чудові! — помахав Дадзай і сів поряд з Кунікідою.
За і так маленьким столиком різко стало дуже тісно.
– Дадзай… Ти чого приперся? — погрозливо пророкував Кунікіда, наче звір під час зустрічі з кровним ворогом.
– В сенсі? Звичайно, щоб трохи підкорити тобі життя!.. — не встиг домовити Дадзай, а Кунікіда вже стиснув йому шию і з силою затряс.
– Ти! Скільки можна з мене знущатися?! Коли ти вже переситишся?
– Ухе-ха-ха-ха-ха-ха! — регоче Дадзай, що мотає головою.
— Ну гаразд вам, буде! На нас люди дивляться! — Танідзакі зніяковіло озирнувся.
Але це кафе розташоване на першому поверсі тієї самої будівлі, де знаходиться Збройна Детективна Агенція. І до витівок Дадзая, і до сердитих криків Кунікіди тут давно звикли як персонал, так і відвідувачі. Ось і зараз вони з теплими посмішками дивляться у бік їхнього столика, точно спостерігають за бійкою братів-молодшокласників.
Під їхніми дружелюбними поглядами Танідзакі тільки й залишалося, що вимучено посміхнутися.
Кунікіда продовжував трясти Дадзая, а Дадзай продовжував тремтіти.
– Ти дуже багато собі дозволяєш! Ось і сьогодні з’явився тільки зараз… Де ж ти робочий день прохолоджувався?! Напевно ж, знову комусь життя не давав! А кому, по-твоєму, за тебе прощення просити доведеться і наслідки купірувати?
— Як, кому… Звичайно ж…
— Не думай домовляти! — Кунікіда відвернув голову Дадзая убік.
Пролунав тихий хрускіт.
По обличчю Дадзая розлився дуже щасливий вираз.
— От-от, до речі, — втрутився Танідзакі, — ми з Кунікіда-саном саме це обговорювали. Пам’ятаєте, Дадзай-сан, ви питали мене, чому створили Збройне Детективне Агентство?
– Чого чого? — з підозрою насупившись, глянув Кунікіда на Дадзая.
— Було таке, — підтвердив той, з хрускотом повертаючи голову в нормальне становище. – Коли зустрілися сьогодні вдень.
– Де?
— У чарці.
У Кунікіди стало таке обличчя, ніби йому ввели нейротоксин. Заговорив він, лише після тривалої паузи:
— Те, що Дадзай замість роботи вирушив у чарочку… Скажімо, це ще в рамках очікуваного. Пізніше я йому за це всиплю. Але ти, Танідзакі, що ти там робив? Тільки не кажи, що й ти відлиняєш від служби? Вісімнадцять років тільки, а вже замість роботи в чарочку ходимо? Знаєш, скільки існує статистичних досліджень шкоди на незміцнілий організм? Почати хоча б з клінічно доведеної згубної дії на секрецію гормону тестостерону. Хоча що там якісь дослідження, досить сказати, що, почавши пити в такому ранньому віці, ти вже за кілька років станеш, як цей кретиноїд! — Кунікіда демонстративно тицьнув пальцем у Дадзая, що сидів поруч.
— Приємно познайомитись, кретиноїд! — легенько вклонився той.
— Ні, що ви все не так! — у паніці замахав руками Танідзакі. – Я прийшов туди у справі! Надійшов виклик, ну я й кинувся в чарочку, а там Дадзай-сан.
– Все правильно. І дякую тобі за роботу.
— Що?.. То ти, Танідзакі, подався на виклик? У чарочку, де вже був Дадзай?.. Дивовижний, однак, збіг. Чи тебе ж Дадзай і викликав? Щоб за нього заплатити, або, як варіант, розгребти їм же влаштований переполох …
На цьому місці Кунікіда раптом різко зблід і зігнувся в спині.
– Так… Якщо нахил назад… Друге, так? Він знову щось накоїв?
— Мені дуже шкода, Кунікіда-сан, — ніяково відвів очі Танідзакі.
— Та гаразд тобі, не глянь ти так, нічого особливого не трапилося, — променисто посміхнувся Дадзай. — У тій чарочці зібралися такі чудові люди, ми так славно випили, побалакали, а потім я пішов додому. І все, слово честі. Ну… десь у процесі туди ще бомбу підкинули.
Кунікіда метнувся збоку, але промовчав.
– Кунікіда-сан? — стривожено покликав Танідзакі.
— На секунду… знепритомнів, — ледь чутно пояснив Кунікіда і підняв голову. — Бомбу… підкинули? Гей, Танідзакі, про такі справи треба розповідати насамперед! Хто підкинув? Громадянських евакуювали? Сапери військової поліції приїжджали? Що сталося з бомбою?
– Вона тут, – Дадзай поклав на стіл свій паперовий пакунок.
– Уа-а!
Кунікіда від несподіванки подався назад разом зі стільцем.
— Та все нормально, це лише вміла підробка, — розвів руками Дадзай. — Якщо зовсім коротко, учора в мою улюблену чарочку надіслали бомбу. Анонімно, але із зазначенням мене як одержувача. Відкриваю я посилку, а там ця бомба. Причому, коли я обгортковий папір розкривав, то запустив таймер, от і застиг з нею в руках, чи мало, подумав, ще рвоне, трохи ворухнуся. Ну хтось і зателефонував до поліції та агентства.
– А я прийняв виклик і побіг туди.
— Як ти… Ось поясни, як ти примудряєшся щоразу вляпуватися в подібні історії? — болісно скривився Кунікіда, наче проковтнув отруйний гриб.
— Подумаєш, нісенітниця, підробка ж виявилася. — Саме в цей момент принесли замовлений Дадзаєм чорний чай. Той посмішкою подякував, кинув у чашку кілька кубиків цукру та відпив. Після цього продовжив. — Зрештою з’ясувалося, що в цій бомбі лише таймер справжній, а начинки немає. Розіграш такий. Я вже зустрівся і поговорив із винуватцем, так що все гаразд.
– Ти вже його вирахував?
– Угу. Усередині бомби була записка зі словами “Дивись тільки на мене”. Іншими словами, якась надто палка леді вирішила таким чином привернути мою увагу. У мене було на увазі кілька відповідних кандидатур, я їх усіх перевірив, знайшов винну, зробив їй суворе навіювання і переконав, що в нас з нею нічого не вийде. А то увійде ще до звички бомби в чаркову надсилати, і випити спокійно не вдасться.
Кунікіда кілька секунд з виразом втоми на обличчі дивився на Дадзая, після чого коротко кинув:
– Ясно.
В його очах читалося німе питання, чому цей чоловік користується такою шаленою популярністю у представниць прекрасної статі.
— Ну то ось, — підхопив Танідзакі, — я коли туди прибіг, мені поліцейський один сказав: «Знаючи, що на сторожі міста стоїть Збройна Детективна Агенція, ми можемо зі спокійною душею займатися своєю справою». Ну чи щось на зразок того. Але якось це дивно звучить, вам не здається?
– Чому ж? — підняв брову Кунікіда. — Хіба це не здорово, враховуючи, що в даній ситуації він був у повному праві врізати цьому бабнику, що кидає очі наліво і направо й доводить чесних жінок до бажання підкидати бомби?! — випалив він, стукаючи туфелькою по ніжці стільця Дадзая.
— Ні, здорово, звичайно, — ніяково усміхнувся Танідзакі. — Я просто задумався, з чого раптом таке визнання. Адже це борг поліції — стояти на сторожі міста, так само? А виходить, що наша агенція захищає ще й поліцейських, от і стало цікаво, як взагалі вона з’явилася.
– І так почалася розмова, – з усмішкою підтвердив Дадзай.
— Ясна річ, — Кунікіда зчепив на грудях руки. — Справді, робота нашої агенції постійно пов’язана з небезпекою. Абияк такі справи не починають. Але, як ви й самі знаєте, наш директор — людина найвищих моральних принципів. У всій країні не знайдеться гіднішого очолювати агентство. На мене, так його установа була зумовлена самою долею.
Кунікіда відпив зі своєї чашки з ходіття.
І сердито зиркнув на Дадзая.
— До речі, про агентство, — ядовито продовжив він. – Я згадав. Дадзай, що там щодо того пацана?
– Пацано?
— Того самого без роду та племені, якого ти вчора підібрав, — поставивши чашку, пояснив Кунікіда. — Я знаю, що ти запропонував взяти його в агентство. Але ж ти серйозно? Ти взагалі у своєму розумі, брати на роботу першого зустрічного, та ще володаря найнебезпечнішої надприродної здатності звертатися неконтрольованим звіром?
– Хе-хе-хе. Звичайно, я у своєму розумі. Якщо на те пішло, то я заради цього і прийшов сьогодні сюди. Зізнаюся, дочекатися не можу!
– А-а, я вже про це чув, – нахилився вперед Танідзакі. — Ви ж про того, за чутками, тигра-людожера, який тероризує місто, який зрештою виявилося юнаком зі здатністю перетворюватися на тигра, так? І ви всього за якусь добу розкрили справу та зловили його! Хоча коли в гру вступає найкраща команда нашого агентства, чому тут дивуватися!
— Ой, гаразд, ти мене в фарбу вженеш! Ніяка ми не команда! — одночасно відповіли Дадзай та Кунікіда.
Хоча насправді на рахунку цих двох було більше розкритих справ, ніж у когось із їхніх колег, і серед них траплялися по-справжньому небезпечні. З самого приходу Дадзая до агенції два роки тому вони незмінно зберігали за собою перше місце за кількістю успішно виконаних завдань.
В очах сторонніх, хто не був знайомий з ними досить близько і був не в курсі їхніх натягнутих стосунків, Дадзай і Кунікіда являлися ідеальними напарниками, котрі розуміють одне одного з півслова.
Страшна ця штука — незнання.
— Як би там не було, — прицвівши Дадзая сердитим поглядом, сказав Кунікіда. – Я категорично проти. А наполягатимеш — йди сам до директора і проси його. От погодиться він — я тобі й слова не скажу.
— То я вже сходив і спитав, — з усмішкою відповів Дадзай. – Він сказав подумати над кваліфікаційним іспитом.
– Навіть так? Тобто, він не проти випробування? – здивувався Танідзакі.
– Саме. Але в цьому якраз і проблема, — Дадзай притиснув палець до губ, зображуючи задумливість. — Я поки що не придумав, що запропонувати Ацусі-куну як кваліфікаційний іспит. Та й вирішувати все самотужки не можна. Правильно я говорю, семпай?
І він багатозначно посміхнувся Кунікіді.
– Звичайно, – схрестивши на грудях руки, з невдоволеним виглядом відгукнувся той. — Кваліфікаційний іспит — найважливіший традиційний ритуал, необхідний для виявлення у претендента якостей, що підходять для роботи детектива, а також розуміння його істинного характеру та моральних засад. Крім того, у цьому випадку наш новенький — це потенційно небезпечний дикий звір, який за певного збігу обставин може бути сприйнятий громадськістю як об’єкт загрози, що підлягає нейтралізації, що негативно позначиться на репутації всього агентства. Раз директор виявив згоду, я не заперечуватиму, але наполягатиму на ретельному плануванні випробування. Одному тобі, з твоєю хронічною легковажністю, я цю справу ні в якому разі не довірю.
— Отже, вирішено, — зрадів Дадзай і, допивши чай, підвівся з-за столу. — Ходімо. Я вже покликав усіх до кабінету для нарад.
– Навіщо? — після невеликої паузи безбарвним тоном запитав Кунікіда.
— Щоб втілити в реальність те, про що ти щойно говорив. — Дадзай, привертаючи увагу, підняв вказівний палець і з посмішкою продовжив. – Наказ начальства. Для визначення у майбутньої нової зірки нашого агентства придатних для роботи детективу якостей знадобляться уми всіх детективів!
Дадзай зробив глибокий вдих і оголосив:
– Раунд перший! Мозковий штурм на тему кваліфікаційного іспиту!
***