Божевілля

Белла заходиться сміхом. Белла ридає. Белла потопає у своєму божевіллі. Воно тече венами, отруюючи кров, віддає різнокольоровими феєрверками в кінчиках пальців і імпульсами нудотно-солодкого щастя в голові. Беллі весело. До нудоти, до кривавого блювоти, до сліз, що струмують по щоках. Вона тихенько наспівує мамину колискову лежачи вночі в ліжку, згадує своє сіре минуле життя (яке їй зовсім не подобалося, так) і кусає руки, намагаючись заглушити… Що? Біль? Ненависть? Розпач. Беллі погано? Беллі весело.

Вона провалюється у свої швидкі, повні яскравих кольорів (червоного) сни, дивиться на обличчя людей, що постійно змінюються, на промені заклять, що перетворюються на мильні бульбашки і біжить, біжить, біжить. Від себе, від спогадів, від сірих портретів рідних і тихих посиденьок з сім’єю біля каміну, де їй, можливо, зовсім трохи, але було затишно. Де вони разом із сестрами, ще зовсім маленькі, збирали квіти, робили вінки та кидалися сніжками. Де мати кликала всіх за стіл і сварила за порвані сукні. Де такий дурний, дурний Сіріус лякав їх дементорами.

Це було так давно, що вже й не згадати скільки століть пройшло. Тепер Белла виросла. Більше немає дурного Сіріуса, доброї мати та сестер. Більше ніхто не кличе обідати, не має с ким збирати квіти і ліпити сніжки. Від Нарциси залишилася лише бліда тінь колишньої сонячної дівчинки, тепер вона, як привид, ходить будинком, збираючи пил, а решта сім’ї лежать десь там, під землею, годують хробаків. А Белла? А Белла потоваришувала з дементорами.