Двічі хтивий Петлюра

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Цок цок цок бам бам.

Звук годинника заповнив кімнату. Він сповіщав північ. Темний, вишуканий кабінет був освітлений єдиною свічкою на столі, а химерні тіні грали на стінах свій вальс. Цій кімнаті буже личила ніч, як і її власнику. Великий дерев’яний стіл був мов створений саме для цієї кімнати, громіздкий, гарно оздоблений, стояв він посеред кімнати,книги й папери на ньому були охайно складені та подекуди створювавли невеличкий хаос, який тільки прикрашав. Оксамитовий стілець зеленуватого відтінку стояв на дерев’яних фігурних ніжках, які дуже гармонічно виглядали разом з столом. Годиник, з вигадливим орнаментом, поволі затих й кімнату заповнила тиша. Тиша торкалася книг, документів, стін, підлоги, вона огортала повітря своїм духом, тихо ходила й ледь шурхотіла барвами темряви.

***

Чоловік, який працював у цю пізню пору, постійно хмурився і щось виправляв у документах. Його риси були приємні, а коли обличчя хмурніло здавалося ставав ще кращим ніж звичайно. Разом з документами він створював поряд надзвичайну естетику та спокій, що дуже притягувало й манило уважніше розглянути все. Стомлений чоловік був дуже роздратований, схоже Хтось йому добряче зіпсував настрій. Враз він встав, підійшов до вікна й став споглядати за нічним краєвидом. Що ж він там бачив? Місяць, темряву, спокій? Може не вистачало йому чогось рідного в цю самотню мить. Та чого ж самотню? Він не самотній! Він не самотній-з ним Україна, з ним воля! Але коли ж настане та воля? Ох, коли ж!

***

Бух, бух, бух- хтось завзято стукав в двері. “Дідько, кого ж лиха занесла” – подумав я, виринувши з роздумів.

-Симоне, чи можна ввійти?

Це був Володимир. Нащо ж він приперся в цю пізню годину,нахіба знову приходить вибачатися за суперечку? Чи може вже й прийшов її продовжити?Ох, Винниченко, дивна людина, важко зрозуміти се.

-Та вже заходь як прийшов – трохи роздратовано мовив я.

В кімнату зайшов ставний, ошатний чоловік, в гарному костюмі та з розкішними вусами. Та попри се на його обличчі відбивалась тривога, а рухи здавались незвично розгубленими. Що стало з Винниченком? З тим самовпевненим індиком, який вічно сперечається зі мною?

Я й далі стояв та дився у вікно, не відводячи погляду,

-То що ви хотіли, Володимере? – сказав я.

Ох, той клятий індик.

-Симоне, вибачте за мою грубість, сьогодні я дійсно жалкую за сказані слова!

-Як прийшов лишень се сказати, то йди краще – я стомився чути се майже кожної ночі, хай до біса йде. Я все сказав.

Він підійшов до мене й нахилився до мого вуха, що я аж відчув його уривчасте дихання

-Та ж ви знаєте,Симоне, що не можу я не вибачитись. Аж в серці починає колоти, як знаю що не вибачився, здається так і болить. – його гарячий подих лягав на мої щоки, а рука зненацька опинитись на моєму стані.

О ні, що за дивний трепіт? Геть від мене, геть!

-Вибачаю вас. Знайте, Володимире, я на вас й не ображався, бо знаю ваш запальний характер, тому ніколи не сердився через суперечки! – це була відверта брехня, я сердився, дуже сердився. Мені було образливо, прикро, боляче! Я не міг цього стерпіти, се занадто. Нащо він так зі мною? Свариться, а потім приходить вибачатися. Але я не можу, не можу се йому сказати….

Він поволі прийняв руку з мого стану й з сумом в очах мовив:

-Тоді хай буде так я ви схочете – він поспіхом вийшов з кабінету, а я вражений залишився стояти й дививитись на крєвиди нічні.

Знов тиша, знов спокій…

Я ще довго думав.

Думав, думав…

***

 

Така дивна була ця ніч, що ж дійсно стало з Винниченком? Той журливий погляд був наповнений прикрощами й болем. Невже він може бути й таким, невже його щось тривожить? Та все маячня, знову прийде сперечатися, а потім побіжить вибачитися. Це ж Винниченко, вже такий він є.

Та на зібранні Володимир виглядав так само сумно й навіть не сварився зі мною, говорив спокійно та розмірено. Опісля він пішов, не сказавши ні слова. Невже цей індик ігнорує мене? То й нехай, мені тільки краще! Чи може думає, що я буду бігати за ним? Ніт, не буде такого! Але все ж прикро,що Винниченко не приходить…. Без його вибриків мені стає ще самотніше ніж завше, чого б це?

***

Чарівний травень, як завжди буває в таку пору, почав ще швидше все заквітчувати, прикрашати травами та сонечком. Погода прекрасна саме для прогулянок, подорожей лісом, галявиною та й просто парком. Все квітує, все виграє барвами, зеленкує; гарний молодик місяць так старається аби вправно виконати свою роботу. Сонечко тихенько сковзнуло поміж документами та стінами, вже знайомого нам кабінету, та заграло свою сонячну пісеньку. Петлюра намагався працювати, але вже два дні не приходить Винниченко, аби посварилися чи помиритись,на його вустах затріпотіли питання, багато питань, бо як той індик посмів не прийти…

Симон відчував щось дивне, якусь тривогу, неспокій, навіть самотність стала іншою, що ж такого він втратив. Він ходив поміж стінами, дивився у вікно, намагався працювати врешті решт, та не давало йому щось спокою. “Можливо Володимиру стало дійсно погано або з ним щось сталось?” – подумав Симон, та він не хотів йти додому до Винниченка, не хотів перевіряти, бо се означоло б що він хвилюється, а показувати се індику не хотілось.

Що ж робив Симон ці два дні? Хвилювався, обурюватися, лаявся, працював, палив цигарки та заливав все це кавою, бо без неї праці не буде.

Навіть його оточення помітило, що він останнім часом на диво роздратований та неуважний. Хороша погода здавалася не такою вже й привітною, як завше. Що ж робити ще? Працювати і працювати, адже саме це хоч трохи відволікає від дурних думок про індика. Так, завдяки каві й цигаркам, Симон працював аж до самого вечора, коли сонечко сідає за небосхил й жовтогарячі промінці зігрівають собою довколля.

***

Вулиці огорнула темінь, а Петлюра навіть не думав полишати роботу. Саме в цей час в кабінет неначе оживав, тіні стрибали повз документи, химерні гілки дерев так і заглядали в кабінет з віконця.

Ці дні були складними… Дуже…

Симон вирішив трохи випустити пару, тому вирішив що секеляння, йому хоч якось та й допоже. Кабінет не найкраще місце для таких справ та вже що маємо. Поволі справа йшла в своє русло, але зненацька Симону уявився Винниченко, його гарячий подих, усміхнене й надто самовпевнене обличчя. Нижче як завжди 4 розстібнуті ґудзики та дужі, пласкі груди. Струнка талія та підтягнуті сідн-

-Дідько, та не можу ж я секеляти на Винниченка!

-Симоне? – біля дверей стояв Винниченко власною персоною.

–Що ти в біса робиш в моєму кабінеті? – сказавши поспіхом, він почав застібувати штани.

–Я хотів поговорити…

–То кажи вже швидше або геть з моїх очей.

–Симоне, – індик трохи зачервонів та впевненість в очах не зникла – то ви справді секеляли на… Мене?

–Розмріявся, вигадав собі чого!

–Але я чув як ви казали :”Та не можу я ж секеляти на Виннич-

–То тобі почулось…

–Та ні, я чітко почув.

–Я тобі не один з твоїх жінок, не вигадуй дурного. -Симон встав та підійшов до вікна.

–То станьте одним-єдиним моїм чоловіком! (уявімо, що Петлюра й Винниченко не одружені, а замість того їхні дружини щасливо живуть разом)

–Володимире, ви на сонці перегрілись? Так якого біса ви приходите й говорите мені цю маячню!

–Чому відразу маячню?

–А як ви собі це уявляєте, два чоловіка живуть разом.. – Петлюра на мить уявив як Винниченко готує сніданок, гарненько спить в ліжечку та…. Що се за думки, ану геть!

–Так давайте жити разом–Володимир поспіхом підійшов до Симона –Можна я вас обійму й поцілую?

–Ніт-Петлюра знов почав уявляти їхній поцілунок й розчервонівся, що аж щоки горіли.

–Симоне, ви навіть відмовляєте мило, а як щодо того аби просто обійнятись, як то завше “друзі” роблять?

–Напевно, просто обійнятись можна.

–Ось і добре! – Винниченко тихенько підійшов ближче та ніжно обійняв ззаду Петлюру, вони разом дивились у вікно на химери за вікном.

–Симоне, ви мені подобаєтесь, й сварився я з вами, бо хотів побачити ваше миле розлючене личко.

–Вибачте, я не впевнений чи можу сказати, які в мене почуття до вас, але наступного разу я дам вам в пику як будете мене дразнити

–Я не підганяю вас, нехай все плине поволі. Хоча ви б могли просто дати, навіщо ж в пику.

–Що?

–Нічого!Бувайте–Винниченко вивільнив з обіймів Петлюру, та вийшов з кабінету.

“Що ж за дивина? Один вечір, а стільки подій… Хотів трохи розслабитись, а обернулось все ось так… Хоча думаю з тим індиком було б непогано жити разом” –з цими думками розпашілий Симон повернувся до роботи .

***

 

З того часу Симон став на диво хтивим та навіть думав не тільки про цигарки й роботу, його думки зайняв ще Володимир. Здавалося хто ще тут хтивий? Але, так. Петлюра все частіше ловив себе на тому, що постійно задивляється на Винниченка, а саме срацю, руки, груди, коли той поряд. Навіть робота вже не рятувала від хтивості. А думки про спільне життя з індиком все частіше з’являлися й заповнювали голову, адже було б чудово бачити кожного дня такого гарного, хоч і зверхнього чоловіка. Так минали дні Симона Петлюри, в роботі, цигарках, каві й хтивості. Поки одного разу він не побачив Винниченка з дівчиною,та те як вони радісно йшли вулицею. З того часу до хтивості додались ще й ревнощі. Але однієї ночі Симон не витримав напився і вирішив піти до Винниченка, бо якого біса цей вусань зізнавався йому в коханні, а тепер ходить з дівчатами гуляти? Хотів з ним жити, пропонував стати одним-єдиним чоловіком, та тепер що? Не витримав клятий малюнівець!

Тому Петлюра вирішив, що піде до нього й дасть йому добряче в пику.

Так він прийшов посеред ночі й почав грюкати в двері.

–Симоне, що ти тут робиш посеред ночі? – це вже вийшов господар житла й під руку завів п’яного чоловіка в кімнату.

–Прийшов дати тобі в пику, за те що зраджуєш мені – бурмотів собі під ніс.

–Я зраджував?

–Так, а хто з дівчиною собі гуляв й веселився-ти!

–Я?

–Та, ти ж казав що буду твоїм єдиним чоловіком й ми будемо жити разом, а тепер що? Все! – все шморгав хтивець.

–Невже ти ревнуєш?

–Так, бо я не хочу щоб хтось інший дивився на твою срацю, вона тільки моя!А я так хотів жити ра- Петлюра замовк захропів прямо на руках в Володимира.

Винниченко захихотів, бо знав що комусь буде дуже соромно зранку.

***

Приємний запах кави проникнув в кімнату й навіть попри жахливий головний біль я все ж зміг проснутися. Але де се я?

В кімнату зайшов Винниченко з кавою та сніданком.

–Чого ти такий здивований? Невже забув як прийшов до мене в ночі, – в його очах грали вогники, він дав мені в руки тацю, а сам сів на краєчок ліжка.

Весь час індик дивився як я снідаю, а пізніше спитав :

–То тепер хочеш жити разом? Ти вчора казав мені таке.

–Але я був п’яний.

–Я розумію, але ти прийшов дати мені в пику, бо я зраджував тобі з дівчиною.

–Не пам’ ятаю такого, -се була брехня.

–Симоне, мені ти можеж не брехати. Схоже ти бачив мене разом з пані Ольгою(уявимо що вони були однолітками й добрими приятелями), вона гостює тут разом зі своєю коханою, тому твої ревнощі марні. Хочеш я вас познайомлю? Ми можемо разом пообідати.

–Господи, як мені соромно – я закрив обличчя руками,бо се жах.

–Не хвилюйся, все добре – Винниченко обійняв мене й гладив по снині.

–Всі помиляються, я тобі ніколи не зраджував би, бо ти дійсно мені подобаєшся! То якщо ти вже тут може залишишся жити зі мною – Винниченко усміхався.

–Було б непогано, – я відвернувся, бо хвиві думки повернулись.

–Симоне, невже ти думаєш про щось непристойне! Ти червоний як буряк – він засміявся й сміх цей був дзвінкий та дуже гарний.

–Дурень! – я кинув в нього подушку–час збиратись на роботу.

–Хих, гаразд! Ми підемо разом?

–Як хочеш.

–Хочу!

–Може тобі реально в пику дати?

–Можеш просто дати?

–Що?

–Ми тепер зустрічаємось?

–Напевне.

–Як я довго цього чекав. То може поїдемо в якусь подорож коли відпустка буде-Винниченко сидів, закинувши ногу за ногу, в халатику й тапцях.

Я вже був в штанах й застібав ґудзики на сорочці.

–Давай!

Володимир підійшов та поцілував мене. Ох, я дійсно дуже хтивий.

–Поїдемо в далекі гори, де росте червона рута й стожари?

–Гаразд! – знов дзвінкий сміх індика.

Ах, цей індик. Все що залишається се вічно сперечатися й жити разом хоч трохи щасливо. Надіюсь наше щастя се не мить, а довгі роки буття.

–То вже пішли? Скоро збори.

–Пішли!

Підемо в майбутнє, в далекі гори в зелені гаї.

(розповідь про щиру чоловічу дружбу й ще крихту про дрочку).

 

Почніть писати…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “Двічі хтивий Петлюра

  1. Неперевершений фанфік про Петлюрченків! Соковита, приємна, проте лаконічна і дуже влучно підібрана лексика! Потяг між персонажами відчутний нотками тиску сизуватих трубчастих стрічок, а їхні емоції переливаються тьмяненьким перламутром, глазурно обсипаним колючими піщинками певного реалізму. Мені також до вподоби опис фігури Кирила Володимировича!

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: