текст до осіннього фікрайтерського з’їзду 2021, ключ “на публіку”
Сонні берегині тиняються залами, загортаються в тканину і перекидаються замерзшими фразами, які губляться під їхніми ногами і западають між дошок.
Понеділок, п’ята вечора, зали пустують і лише іноді тихо цвірінькає термометр, оголошуючи, що температура впала ще на один градус. Це трохи розганяє сон. Берегині тріпочуть полами курток, кінцями пледів і пальт, здригаються, немов пташки, що пригрілися біля людського балкону посеред сніжного січня.
Одного з тих, що його незаконно прибудовано до двоповерхового історичного фасаду в центрі міста. Стіни тонкі, штукатурка облупилася після першого ж дощу, показавши народові свої металеві кути-ребра. Звісно, на таких балконах тільки зберігати огірки, що їх передала на зиму мама, і палити цигарки, спираючись на нестійку віконну браму. Ховатися від дощу і снігу під тоненькою жестяною крівлею, хитавеньким дахцем, який незабаром провисатиме від сніжної ваги нелагідного січня.
І от десь під вечір, коли сонце вже відбухикало денну норму своїх кіловатів і відійшло акумулюватись до завтра, зігріта снігова глиба починає поволі з’їжджати з жестяної дахівини. Падаючи, з останнім промінцем сонця, вона шурхає об край і будить підмерзлих пташок. Вони тріпочуть полами курток, кінцями пледів і пальт, зітхають, глибоко, як і належить після сну, і заходяться оглядати залу.
Коли тут нема людей, ці сумлінні жінки почувають себе господинями простору. Полотна заговорюють до них, фарби виносять значення на їхні руки, залізна скульптура, що стоїть в останній залі, забирає їх до себе і перетворює на один з гнучких підіржавілих пластівців.
Повз вікна проїжджає маршрутка. Свист протертих гальмівних колодок стихає, як наче його і не було, фокус не зрушує з місця. Все знову тихе, розмите. Розфокусоване. Сонне. Та лишається звук. Рух. Тихенький звук, який вирізняється на тлі звичного музейного куйовдження і далеких голосів життя знадвору.
Ходи на звук. Серед інших картин є одна – заговорює до кожної, підлітає на тросах. Крок повз – дрижить. Крок до – так само. Купа чоловіків стоять по пояс у воді. Голову має лише один. І він простягає руки. До тебе? Вгору?
Олександр Петреллі, “Без назви”, 1968.
Хто простягає до мене руки?
Що ці руки намагаються мені сказати?
Кому передати те, що знаходиться в цій єдиній голові?
“Без назви”. Без слова. Без імені. Рамка припиняє хитатись. Ти не зрозуміла. Більше на неї дивитись зась. На публіку це полотно більше не працює.
Тепер тільки з-за кута можна почути, як карлючить бідну рамку він власної німоти.
Берегині тиняються спорожнілими залами, міняючись ними, знаючи їх на пам’ять. Черевики відбивають ритм, стільці холонуть за відсутності їхніх тіл. Відгомони коротких перегукувань наздоганяють їх, б’ють в потилицю і знову виринають через роти, улітають далі рикошетом по стінах. Час від часу дзищить термометр. Дошки під ногами ловлять звуки, ковтають їх, збирають архів, сортують кроки.
П’ята година. Берегині фокусують погляди, надягають подобу людей і чимчикують до виходів, опановуючи вправні рухи, людські рухи. Рухи, які можна показати на публіку. Коли за ними зачиняються двері, вони зітхають, глибоко, наче після довгого сну, і йдуть додому.
Додати до улюблених