Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Без екслібрису.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

UTF-8 = ххх

script13. <beginning>

 

Костел для похованих живцем щоразу.

Виноградні галактик вітражі.

Він розсипав місячні пазли в сонячному джазі,

І в антикварних сувоях Тора викликав блискавиць міражі.

 

Біль крижаними шпицями зв’язувала його по частинам тлінної плоті,

А він благав зникнути, заблукати, розчинитися і піти.

Льється органна сьюта у млосном пурпурі взору пілігриму, й ноти

Ажурно розрослися в рубінову шипшину, умертвляючи своєю отрутою всі світлозорі шляхи.

 

Як же холодно в сакральній цитаделі, лише порцелянові підсніжники росли.

Весна, що ніколи не настане. Квіти, що ніколи не зможуть розцвісти.

Гра в імітацію розуму, голограма шахівниці, крипномнезій рушій.

Він все ще фланує самотньо посеред Костела у сплині та фантазмах,

Коли розбиваються мить за миттю останні горокракси його знесиленої душі.

 

Й нехай…

Б’ються вугільними воронами об гострі обсидіанові арки талісмани дикого дощу.

Сміються потворно одіозні гаргульї, вибиває септими Сатана на мануалах.

Крушить торнадо розсуду скрині, топазними іскрами палають диліжанси макрокосму від вогню.

Як же холодно і отруйливо боляче… Адже час — вічність. Адже ніяк інакше ніколи не стане…

 

script13. <ending>

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь