Кім була єдиним членом своєї сім’ї, що був незадоволений переїздом. Її мати Шарлотта та вітчим Шон були у захваті від цієї ідеї. Молодша сестра Лея теж була рада побачити нові місця. Проте, що робитиме сімнадцятирічна Кім у маленькому місті Бот на Півночі Англії? Ніхто не поцікавився. Усі друзі дівчини залишилися на Півдні, у рідних місцях, а тут для неї усі чужі. Кім не могла заперечувати, що місто дійсно чудове та ще й лише у 156 кілометрах від столиці, але краса міста не замінить домівки, де вона виросла. Дівчина ніколи раніше не переїздила з рідної домівки. Дуже переймалася, що можливо забула щось узяти, але більше переймалася, що залишила там частину себе. Коли пізнім вечором їхній старенький фольксваген нарешті зупинився, то Кім байдуже виглянула у вікно машини. Вони вже були тут, коли обирали будинок. Будинок дівчині подобався, але от по сусідству був справжній витвір архітектури 19 століття. Хіба тільки побудований у тому стилі, бо виглядав, наче тільки вчора йому перші двері поставили. Три поверхи білої цегли, безліч вікон з чорними рамами та дуже-дуже багато зелені. Зелень була усюди – на стінах, на вікнах, на терасі. Усе майоріло зеленим листям, а посеред нього різнобарвні квіти. Та більше ніж квітами від нього пашіло душею.
Кім швиденько оглянула будинок знову, а потім поглянула на теплицю, що знаходилася значно ближче до передніх воріт, на відміну від маєтку. Теплиця спереду була повністю прозора, там були велетенські вікна. І чоловік, що порався біля червоних троянд. Минулого разу, як Кім була тут з батьками, їм так і не вдалося побачитися з можливими майбутніми сусідами, проте ріелтор запевнив їх, що сім’я, яка живе поруч дуже хороші люди. Сказав, що їхні предки вперше переїхали сюди близько двох сотень років. Кім хотіла, аби так само колись її предки сказали про її дім, але нажаль вона була змушена покинути рідну домівку.
—Кім,— звернулася до дівчини мати.— Сходи привітайся з новими сусідами. Тобі потрібно відволіктися.
Кім кивнула матері та знову поглянула на теплицю, перед тим як піде туди. Чоловік дбайливо копирсався у ґрунті аж раптом полишив це діло, випростався та поглянув прямісінько на дівчину. Новий сусід широко посміхнувся та привітався помахом руки в тканинній рукавиці. Спочатку Кім налякалася, проте посміхнулася у відповідь та вказала пальцем на ворота, натякаючи, чи можна їй зайти. Чоловік кивнув. Дівчина хутенько побігла до сусіднього подвір’я. Металічний чорний паркан з гострими готичними шпилями зверху трішки наводив мороку, проте одразу за ним виднілися пишні білі півонії, цвітіння яких вже мало добігти кінця, адже вже початок червня.
Кім обережно відчинила важку чорну хвіртку та пробіглася по кам’яній стежці до скляної теплиці. Чоловік там вже наливав чай по білим фарфоровим чашечкам. Всередині теплиця здавалася значно більшою, ніж зовні. Тут був невеличкий квадратний столик з білого дерева та три м’які плетені стільчики, а в кутку була облаштована маленька кухонька. Певно, вона тільки для приготування чаю тут і існувала.
—Доброго вечора,— привіталася Кім.— Вибачте, що так пізно до вас напросилася.
—Все в порядку,— чоловік тепло посміхнувся у відповідь.— Мене звуть Калеб. Калеб Уеррін.
Калеб здався Кім дуже приємною людиною і дуже гарним чоловіком, проте якимось наче стомленим. Мав бліду шкіру та очі кольору лаванди. Дуже спокійні очі. На якусь хвильку Кім захотілося, аби це він був її вітчимом, а не Шон. Шон був нудним офісним клерком, якого цікавили лише гроші та пиво. Калеб здавався людиною іншого сорту.
—А я Кім,— сказала дівчина.— Я ваша нова сусідка.
—Дуже приємно, Кім,— чоловік кивнув, наче схвалюючи відповідь нової приятельки.— Сподіваюсь тобі до смаку фруктовий чай.
Дівчина кивнула і вони присіли за столик. Чай справді був дуже смачний, насичений, проте не гіркий. Кім не була любителькою чаю, але схоже лише до цього дня. Спочатку нависла ненаполеглива тиша. Дівчина смакувала напій та споглядала пишні троянди, вона була щаслива не знаходитися біля батьків у цей момент. Кім розуміла, що якби зараз розбирала коробки, то розревілася б від туги за домівкою.
—Сумуєш за місцем, де жила раніше, так?— Запитав Калеб, наче читаючи думки дівчини.
—Дуже.. там усі мої друзі.. а тут…— Кім поставила чашку на стіл та опустила погляд.— А у вас є діти?
—Діти?— Чоловік задумливо поглянув крізь скло на подвір’я.—У моїх сестер є діти. А що?
—Я подумала, що могла б з ними подружитися,— натягнуто посміхнулася у відповідь Кім.
—Коли вони повернуться – обов’язково,— посміхнувся Калеб.— Вони зараз поїхали на відпочинок. Хотіли побачити море.
Раптом з вулиці Кім почула голос матері. Шарлота стояла за парканом та гукала по доньку. Схоже, що стало надто пізно і тепер жінка хотіла бачити свою доньку вдома. Кім це трохи засмутило, але вона розуміла, що не може сидіти у сусіда вічно. Дівчина хутенько допила свій чай та подякувала чоловікові за гостинність. Сусід провів Кім до хвіртки, познайомився з її матір’ю і схоже дуже їй сподобався, після чого ввічливо попрощався з ними.
Кім підійшла до дверей нового дому, мати її вже чкурнула всередину, а дівчина все стояла та не могла наважитися зайти. Аж раптом її гукнув теплий м’який голос.
—Кім! Не сумуй, заходь у гості ще до того, як мої повернуться,— сказав Калеб стоячи біля одного з кущів пишних півоній.— Самотужки важко переживати втрати.
Дівчина кивнула у відповідь і тоді чоловік розвернувся та пішов до будинку, а Кім ще дивилась йому в слід. Його каштанове хвилясте волосся погойдувалося від теплого літнього вітру і це загіпнотизувало її. Змусило на декілька хвилин забути, що вона не вдома. Але коли сусід зник з поля зору за чорними дверима, то дівчина все ж повернулася в реальність та зрештою наважилася увійти в новий будинок. Батьки і молодша сестра вечеряли, але Кім не хотіла до них приєднуватися, бо була впевнена, що це переросте у сварку. Дівчина пройшла повз кухні та зайшла до однієї з кімнат в кінці коридору, це була її нова кімната. Не надто простора, але доволі мила. Горіхового кольору паркет та світло-блакитні стіни наче були комфортними, приємно доповнювали одне одного, але це було не те. Кім зараз все здавалося не тим. Це було не те місце, де вона мала б знаходитися.
Сонце катувало своїми пекельно гарячими променями, світло-каштанове пряме волосся Кім приліпилося їй до мокрого чола, що з нього піт стікав, наче річкою. Дівчина витягнула останню коробку зі своїми речами з машини та потягнула її до будинку. Вона піднялася на одну сходинку вверх і в очах їй потемніло, Кім спустилася на крок назад і кинула коробку на землю. Спека була жахлива, а це лише початок червня. Невже на півдні так постійно?
—Спекотно сьогодні, правда?— Почувся знайомий голос ззаду.— Це до дощу.
—Доброго дня, містере Уеррін,— відповіла Кім, повернувшись до сусіда обличчям.— Гадаєте буде дощ?
—Просто Калеб,— кивнув чоловік.— Справжня злива, я думаю. Твої батьки вдома? Я хотів запросити вас до себе на вечерю. Сьогодні.
—Вони пішли гуляти містом, сестру розважають, але я їм обов’язково передам ваше запрошення.
—Гаразд.