Фіолетове, червоне, блакитне світло. Розсипані зерна Сицілії, однієї з планет Велетів. Смуги, що переривають одна одну. Плями води – плями холоду на теплому тлі. Кольорові смуги збираються в групи пилу та кружляють навколо планети ураганами. Вони захищають її злими вихорами. Могутніми, наче рішучість кентаврського воїна, наче віра ельфа, наче сила самої Природи. Ще трохи, і від сили тих вихорів піде кров з носа. Рубіо забуває дихати, втягуючи повітря швидко, неглибоко, невпевнено. І тихо. Ніби якщо він зробить це голосніше, вихорі розпадуться, кольоровий пил розлетиться в різні сторони, залишаючи Сицилію незахищеною. Але насправді, їм не було діла до жалюгідного подиху за мільйони кілометрів, тисячі світлових років. Навіть якби вони почули його, то лише закружляли б сильніше, охороняючи свою цінність.
– Ну все, досить. – бурмоче голос збоку, і вихорі зникають. Замість них з’являється тьма. Якась надто знайома. Майже, до мурах по шкірі, рідна.
Рубіо стогне і відривається від телескопу. Він переводить погляд на Толімана. Оскільки вони обоє втекли зі своїх покоїв серед ночі, чорне хвилясте волосся закладене за вуха та необережно розкидане на плечах. Нижня сорочка, запрана, посірівша тканина давала якось відчуття дому та затишку. Те, як вправні руки збирали телескоп, здавалося більш домашніми, ніж сімейні застілля, на яких думки Рубіо завжди тікали до розсипаної по небі солі. Весь Толіман в такі моменті сяяв теплотою, що додавалась до його звичної сили.
– Чому це досить? Я ще не надивився.
– Ти навіть не скажеш мені звідки взялися ті вихори, бо напевно ж замість книги, що я дав, читав що-небудь про монстрів чи, наприклад, Славію.
Рубіо завагався.
– Від постійних землетрусів на планеті підіймається пил, який збирається в урагани, схожі на смуги, і кружляє в атмосфері планети?
Толіман хмикнув.
– Насправді вірно. Невже все ж читав? І відклав для цього свої дослідження гір Нортленду?
– Космос це одне з моїх захоплень, звичайно я приділяю йому якийсь час. І насправді більше, ніж ти думаєш.
– Знаю, це всього лиш жарти. Насправді з твоїм захопленням зорей, я міг би подумати, що ти з Ейкус-ілю.– Толіман засміявся, і цей звук розстелив тепло всередині Рубіо.
– Все ж, я не настільки одержимий цим як ти.
– Я не одержимий. Космос та зорі одне з найвеличніших явищ в нашому світі. Я не можу не звертати на них уваги.
– Чому найвеличніше? Що вони можуть?
– Передбачати майбутнє, наприклад. – погляд Толімана затримався на темному небі, виглядаючи з вікна башти. Він дивився туди, ніби бачачи щось надто величне. Силу, яку завжди хотів побачити Рубіо.
– Ти справді віриш у це? Ніщо не може передбачити майбутнє. В Популюсі є віщунки, які стверджують, ніби також можуть це зробити. – Рубіо хмикнкув. – Якщо це побачать, їх скоріше затримають за шахрайство, чи, в крайньому випадку, використання магії. Навіть наші священники, що нібито спілкуються з святими, ніколи не можуть чогось передбачити.
– Зорі не ми, Рубіо. – фіолетові очі перестали дивитись на небо і заглянули прямо в зелені, в яких таїлась дивна надія.– Ні люди, ні кентаври, ні будь-який Бог Славії, не може побачити, що буде. Ми всі надто мізерні і незначущі, в порівнянні з зорями.
Постала хвилююча тиша, що лагідно провела рукою по спині Рубіо.
– І все ж…вони настільки величні, щоб бачити те, чого ще не сталось?
– Зірки можуть багато чого, Рубіо. Але без віри…вони ніщо.
Сонце ледве пробивалося крізь густі верхівки дерев. Рима ступала по стежці, оточена стовбурами та гілками, що над головою Рубіо тягнулися один до одного. Ліси Славії, як він встиг помітити за декілька днів дороги, відрізнялися від лісів Ейкус-ілю. Там природа жила в гармонії з кентаврами, допомагала їм. Джерела, річки, майже на кожному кроці, в Славії виявились непрохідними болотами, а високі стрункі берези з дубами ставали насупленими дідуганами, що скрипіли від вітру і тріщали корою. Стежки знайти тут також було не легко, висока трава хапала за ноги Риму й Рубіо, різала їх своїми кігтями. Ночі замість затишку і тиші приносили холод, а вогнище замість тепла скликало гудящих комах та комарів. Рубіо шкрябнув по новій рані на руці. Гілки тягнулися за ним і хапали, намагаючись роздерти одяг. Час від часу він застигав на місці від дикого вою десь вдалині. Славія славилась вовками, і залишалось лише сподіватися, що ті його не знайдуть. Славіанці були з своєю природою єдині. Вони знали кожен кущ, кожну пташину, знаходили з ними спільну мову. Але Рубіо був чужаком, не звиклим до непроглядної темноти вночі чи колючок в траві. Так починали проминати думки, що Славія була небезпечна йому не лише через богів, що стали на сторону крійців, а й тому що він просто не виживе тут. Але слова Сфінкса все ще гуділи в голові, а видіння зі снів, де зелене волосся розвивалося у воді, відганяючи тьму, продовжували миготіти перед очима. Всі ці тижні він думав, що кожен, хто був на кораблі, загинув. Ці слова стали надією. Раптом вона все ж жива? Може навіть не тільки вона.
Але де її шукати? Славія велика країна, а Рубіо не міг пройти і декілька сотень метрів, не поранившись. Але рішучість, що з’явилася ще в Ейкус-ілі, нікуди не зникла. Тож він пришпорював Риму і йшов вперед.
Раптом кобила заголосила, піднялася на задні ноги, ледь не скинувши Рубіо. Він сильніше вчепився в поводи, заспокоюючи її. Зліз з неї, лагідно погладжуючи шию.
– Чшшш, що тебе так налякало, маленька?
Рима фиркнула, струснувши своєю білосніжною гривою.
Тоді він почув щось. По лісу пройшлося ехо. Вий, від якого кров застигла в жилах. Від якого дерева завмерли, а вітер глузливо засміявся хриплим голосом. Вовчий вий. Рима сіпнулася в руках, зіниці її, наче в людини, розширилися. В наступну секунду замість вою Рубіо почув гарчання. Близько. Затримавши подих, він розвернувся і побачене змусило повільно, максимально безшумно дістати меч. Воно було схожим на вовка. Вишкірило зуби в дикій усмішці, почувши скрегіт металу. Шерсть стала дибки, ніби в неї вдарила блискавка. Рубіо почав відступати. Воно, все ще шкірячись і ричучи повільно переставляло вперед величезні мохнаті лапи. Серце Рубіо гупотіло все швидше й швидше, поки він намагався навіть не дихати, дивлячись на слину, що витікала з рота, обтікаючи довгі ікла. Раптом, воно став на задні лапи, наче людина піднявши гострі кігті. Рубіо здригнувся. Стук серця, що ритмічно билось у грудях пробудило якийсь механізм в медальйоні. Жовте світло стало сяяти, освічуючи темну через дерева поляну. Жовте світло сказало схопитися за меч обома руками і стати в бойову стійку. Жовте світло попередило своїм мерехтінням, коли істота кинулась вперед. Вона стрибнула в сторону Рубіо, і той ледве встиг відійти, відійти кудись поділи від Рими, яка хоч і злякано фиркала, але не тікала. Істота загарчала, кинувшись знов. Прямо на Рубіо. Цього разу він не відстрибнув, лише замахнувся мечем. Писк, хрускіт, ричання. На білий валькірійський одяг капнула кров. Очі істоти, напевно вовкулаки, бо то не був звичайний вовк, засяяли тим самим червоним. Рубіо згадував всі настанови Толімана. Багряні очі зупинились за тепер забрудненому лезі меча. І істота завила. Рима відійшла подалі в дерева. А з них, гарчучи, вишкірюючи ікла, вийшло ще троє. Такі ж здоровенні, як і перший. Двоє кинулось одночасно. Одного Рубіо відбив. Інший застрибнув йому на спину, вчепився кігтями в шкіру. Іклами роздер плече. Птахи різко злетіли з дерев, почувши нелюдський вий. Піднявся меч. Рубіо всадив його вовкулаці у лапу. З риком, той упав на землю. Але інші не чекали. Найперший, уже поранений піднявся на задні лапи, і поки Рубіо, похитуючись, оговтувався від укусу, пхнув його у груди. Кігті розірвали ще одну частину одягу. Крикнувши, Рубіо впав на траву. Меч випав з руки. Інший перевертень розумно відкинув його подалі. Рубіо кинувся за ним, але вовкулака схопив його за ногу. Зубами. Протяжно закричавши, Рубіо повернувся назад. Ехо цього крику сполохало звірів. Дерева зімкнули свої гілки, ховаючись від нього. Зелені зіниці стали жовтими. Вони впились поглядом у звіра, а невидиме ехо відшовхнуло його з неймовірною силою. Тіло вдарилось об стовбур. Рубіо відповзав подалі, тягнучи поранену ногу. Інші перевертні згрупувалися, ставши в один ряд, повільно, розтягуючи задоволення, почали сунути вперед. Жовте сяйво в очах зникало. Навіть медальйон темнішав. Голова в Рубіо запаморочилась. Він міцно заплющив очі, аби не бачити. Закрив вуха, аби не чути ті рики. Але всеодно чув. Раптом почувся лише гортанний крик. Він відкрив очі вчасно, аби побачити як хтось стрибає з вітки дерева прямо на вовкулаку. Як він чіпляється йому зубами в шию. Як роздирає їх так, що кров хлинула всюди. Почув, як той перевертень захрипів, коли його тіло глухо впало на землю Побачив, як інші двоє здригнулися, відсахнулися подалі. Як вони вчепилися в тіла своїх побратимів, і потягли їх до лісу. Вони тікали наче налякані собаки. Рубіо лише захоплено видихнув.
Незнайомець, очевидно його рятівник, тим часом просто стояв, витираючи обличчя, і щось бурмочи. Рубіо вловлював лише частинки:
– Чорт би тебе побрав…така кров мені не до смаку…дичавіють тут…куди той лісовик дивиться?
Рубіо раптом зрозумів, що тремтить. Він несміло заговорив.
– Гей…ти хто?
Незнайомець, ніби щойно зауваживши його існування, здивовано підвів голову. Тоді Рубіо побачив його очі. Такі ж само багряні, як і у вовкулак до того. Забруднене кров’ю обличчя та гострі ікла не давали ніякої довіри незнайомцю. Побачивши насторожливість, а якщо бути чесним, навіть страх Рубіо, він знов зітхнув. А потім всміхнувся кривавою посмішкою.
– Можеш мене не боятись, я сьогодні не голодний.
Серце тьохнуло. Він ж не думав, що це заспокоїть?
– Ти…ти такий як вони? – Рубіо кивнув в сторону лісу, маючи на увазі здичавілих вовкулак. В книгах, що він читав, були розповіді про таких осіб, але багато з них, хоч вигляд мали і не надто хороший: шерсть по тілу та кігті, були не такими, як ці, ніколи ні на кого не нападали. Він бачив такого на бенкеті, ще нещодавно. Чому ж тоді зараз він трясеться від двох ран, завданих ними?
– Що? – весело фиркнув незнайомий хлопець. – Я всього лише упир. Твір земляк, значить.
Кілька сторінок перегорнулись в голові. Рубіо знав, що упирі, на відміну від інших “нелюдей”, як називали в Популюсі всіх, хто від людей хоч чимось відрізнявся, справді були з Популюсу. Бо були колись людьми. Лише потім, за обставин, перероджувались в монстрів, яких з Популюсу виганяли.
Рубіо не розумів, що відчував. Адреналін від битви все ще гудів в тілі, але вже послаблював свою дію, бо біль від ран починала проступати все більше. Незнайомець нарешті витер всю кров з обличчя, вона залишилась лише на сорочці, і тепер, не дивлячись навіть на червоні очі, він не виглядав страшно. Він мав вигляд юнака, втомленого хлопчини, і чомусь Рубіо нарешті спокійно видихнув.
– А взагалі я Міка. По матушці Мікаель, але як для упиря то надто претензійно, ні?
– Не знаю…я Рубіо.
Міка підійшов до нього, протягуючи руку.
– Ну що ж, Рубіо, сподіваюся ти мене не боїшся, бо сам іти наврядчи зможеш. Допомога треба?
Рубіо зковтнув.
– Так. І…ти вже й так допоміг. Дякую.
Міка засміявся.
– Вперше мені дякують за те, що я перегриз комусь горлянку.
– Якби ти цього не зробив, він би зробив це зі мною.
Міка кинув на нього погляд, але промовчав. Вони відійшли до Рими, де Рубіо спробував її заспокоїти.
– Куди ми підемо?
Міка запустив руку в своє чорне густе волосся, скуйовдуючи його.
– До Лісника. Його домівка тут неподалік, і він зможе надати тобі допомогу. А ще треба було б з ним трохи перебалакати.
Рубіо кивнув і вчепився в поводи Рими. Міка кинувся до нього, підтримуючи. Так, шкутильгаючи, вони пішли вглиб лісу, куди ще нещодавно тікали перевертні. Але зараз їх сліду ніде не було.
Лісові хащі трохи розступалися, коли дивна компанія у вигляді людини в пошарпаному одязі і ранами, наляканої білосніжної кобили і упиря, йшла вперед, ухиляючись від гілок. Дорога була недовга, і вже хвилин за десять серед зарослів простелилась стежка, повністю вкрита м’яким мохом. Рима трохи ніяковіла від відчуття чогось м’якого під ногами, але це пом’якшувало шлях для пораненого Рубіо. Він трохи зіщулився, коли серед дерев почало сильніше продиратися сонце. Йдучи за його променями, вони вийшли на невеличку поляну, серед якої стояв будиночок. Упир відчинив маленький паркан, на якого хтось повісив глиняного глечика, і провів Рубіо через нього. Поки той оглядав орнамент на біленькій хатині, прив’язав Риму до ручки колодязя з червоним дерев’яним дахом. Рубіо провів рукою по білій штукатурці. Хатинка була геть маленькою, дах покритий сіном, а рамки вікон пофарбовані в коричневий колір, що зливався з стовбурами дерев навколо. На сонці яскраво сяяли намальовані маки та соняшники, і Рубіо здивувався тому затишку, який відчував, торкаючись до них пальцями. Міка гукнув його і підійшов до дверей. На цвяху, прибитому до фарбованих дощок, висіла підкова, якою Міка сповістив про їх прибуття. Відповіді, проте, не було.
– От старий пень, вдома нема чи що? – бурмотів Міка, заглядаючи у вікна. – Але Лешачиха ж має бути тут. Лешачихо! Лісовику! Де ж вас чорти носять?
– Та туточки я.
Рубіо здригнувся, почувши голос позаду. Він різко обернувся, натрапляючи поглядом на низенького старого. З під сивою закошлатаної бороди виднілась усмішка, а з під солом’яного капелюха в усі сторони розвивалось сиве волосся.
– Чого ніхто не відповідає? Лешачиха кудись вийшла? Вперше за вік напевно. – повернувся до старого Міка.
– Та вдома мала бути.
– То що вона, оглухла?
Посмішка старого зникла, а брови насупились.
– Ти слова то обирай.
– Що ж ти мені зробиш?
– З лісу вижену.
– Та буцімто я тут живу. Лише ж до тебе в гості прихожу. Ти б ліпше за підопічними своїми слідкував.
– Ти про що?
Міка кивнув на зніяковілого Рубіо.
– Та от, дикуни твої напали.
Старий нарешті уважно розглянув Рубіо, без сумніву зауважуючи дві рани зі слідами зубів.
– На людину?! Чого ж ти тут стоїш, язика точеш, це все треба лікувати. Хутко до хати.
Шкутильгаючи, Рубіо піднявся по сходах всередину, де розкинулась всього лише одна кімнатка. Дідусь підштовхнув його до столу з білою скатертиною, і Рубіо сів на лаву. В кутку стояла біла піч з заплутаними квітковими візерунками. Наверху висіла, наче завісою, тканина. Коли вони твоє ввійшли в дім, зашумівши, завіса відсунулася, і звідти показалась голова з геть скуйовдженим зелений волоссям, з якого стирчали гілки з листям. Великі очі слідкували за ввійшовшими, і раптом жінка ойкнула, злізши з печі.
– Старий, ти чого не казав, що у нас гості будуть? Я ж нічого не готувала. Міка, голубчик, а ти чого не попередив?
– Та я не зовсім заплановано.
Тут очі жінки сковзнули по Рубіо і вона ойкнула знов.
– Це що, людина?
Лісовик, який рився в цей час, в шухляді столу, кивнув.
– Ага. Міка каже, на нього вовкулаки напали. Геть від рук відбились.
– А чия ж то вина? – гаркнула жінка.
– А хіба ж моя?!
Міка заспокійливо підняв руки.
– Гей, не сваріться, хоча б не перед гостем. Представились хоча б.
– Тю, точно. – жінка кинулась до Рубіо. – Я Лешачиха, дружина того йолопа. А він Лісовик.
Рубіо зам’явся.
– Дух лісу?
– Типу того. – кивнув Лісовик. – Боги вирішили, що нам робити нема нічого на старості літ, і всіх таких, як я, зробили хазяйвами лісу. Тільки ніби мені тварин недостатньо, аби за ними доглядати, вигнали сюди ще й вовкулак. А ну зніми цю тряпку, зараз травами рану намажемо, вже завтра як новенький будеш.
Зелена суміш неприємно пахла на всю кімнату, але Рубіо не став сперечатись і стягнув тканину, що дали йому в Валькірії. Лісовик спробував набрати трохи суміші на пальці, але ті лише застрягали в ній. Лешачиха роздратовано зітхнула.
– От бовдур, дай мені.
Суміш принесла холод, пославши по шкірі мурахи. Пальці Лешачихи м’яко намазували її, і Рубіо з здивуванням відчув, як пекучий біль відходить.
– Я Рубіо.
Нарешті представився він. Лешачиха посміхнулась йому, а Міка зіщулив очі.
– Я й не зауважив спершу, але ж це прямо як принца з Популюсу. Того, якого зараз зрадником вважають.
Рубіо похолодів. Через останні події він геть забув, що зараз весь світ думає про нього, як про злочинця, як про зрадника свого роду, своєї сім’ї. А Славія ж стала на сторону нової влади Популюсу, стала проти нього. Раптом заспокійливі пальці Лешачихи стали надто холодними. Але це швидко минуло, коли Лісовик з Мікою знов заговорили.
– Бувають ж співпадіння.
– А ти як, Лісовику, віриш, що він зрадник?
– Та хіба ж ми можемо знати правду? Тут ходять слухи, що нібито його вбити хотіли, от він і втік. А те що боги наші тому Коре на вірність присягли, стали з ним союзниками і Рубіо того в розшук подали, то ще нічого не значить. Я, Міка, вірю лише власним очам і вухам. А приходу нової влади в Популюс я не бачив, від очевидців нічого не чув. Як ж я можу чомусь вірити?
Міка хмикнув і, погоджуючись, кивнув.
– А…а якби хтось, хто там був, розповів вам правду, ви б стали на чиюсь сторону? – несміло запитав Рубіо.
– Ну якщо оповідач той надійний. Бо ж на жаль, навіть власні очі й вуха можуть обманювати…А взагалі, мені не до того. Треба подумати, що з тими вовкулаками робити. Вже другий напад за місяць. Деяких не відрізниш від диких звірів…– він засмучено опустив очі.
– Та то в їх природі певно. Хоч тобі роботи й більше, але добре, що їх з міст у ліси виганяють, хоч жителям не шкодять. – хмикнула Лешачиха, закінчивши перев’язувати ногу Рубіо.
– Я б так не сказав. – похитав головою Міка.
– Вовкулаки не дикі сами по собі. Ліс їх такими робить. – Лісовик раптом підвищив голос. – Ті боги придумали собі легенду про їх бач “небезпечність”, “дикість”, і тільки зробили їх такими. Ти в місті коли була? З десяток років тому? І що, бачила там хоч одного вовкулаку, що на на когось напав? І я не бачив. Бо бо того як виганяти в ліси стали, не було таких.
– Ну їх же не без причини вигнали. Значить щось таки було.
– Напади вовкулак то рідкісний випадок, одиничний. Богам просто вигідно, аби їх в місті не було. – мовив Міка.
– І чого ж то?
Той лише стегонув плечима.
– Не знаю, я ж не при пантеоні живу, такий самий вигнанець як вони.
Рубіо здалося, що він побачив смуток в червоних очах і задався питанням, як це: бути вигнанцем не тільки у свому домі, а й у всьому світі? Адже саме так жили упирі, яких не приймали ніде. Лише одиниці не боялись їх червоних очей. Лісовик та Лешачиха, очевидно, були одними з них.
– Ай, годі на сьогодні. Сідайте, їсти дам. Рубіо, к тобі певно одяг новий треба?
Той глянув на розірвану тканину.
– Було б добре.
Міка звернувся до Лешачихи.
– Тільки не давай йому лахміття Лісовика, краще візьми те, що я минулого разу залишив. Воно йому якраз по розміру буде.
Лешачиха хмикнула і полізла в велику скриню, дістаючи звідти стопку одягу.
– Добре, що попрати встигла, він тоді під дощ потрапив, прийшов весь у багнюці, я навіть не впізнала. – вона кивнула Рубіо. – Іди туди за піч, перевдягнися, поки я на стіл накрию.
Рубіо подякував, взявши одяг. Все й справді підійшов йому. І коричневі штани з поясом, і лляна сорочка. Одяг виглядав, як той, що носили простолюдини вдома, тож навіть викликав якийсь смуток. Йому кортіло нарешті повернутись в Популюс, пройтися по вуличках столиці, зайти до улюбленого пабу, побачитися з усіма знайомими, кожен з яких відреагував би на нього по різному. Колись, хтось схилив би перед ним голову, як перед принцем, хтось засміявся б і міцно обійняв, а хтось вигнав з прокляттями. Як його зустрінуть тепер? Коли на спині висіло клеймо. Зрадник. Убивця. Злочинець. Його репутація і так не була хорошою, то ж сумнівів, що багато хто повірив в ці слова, не було. Була лише впевненість, що неприязнь людей лише зросте. Чи зможе він взагалі повернутися?
За столом панував балагам. Лешачиха с Лісовиком сварились з будь-якого приводу, через дрібниці. Обзивали один одного словами, яких Рубіо раніше навіть не чув, викликаючи і у нього, і у Міки, сміх. Після цього вони пішли спати. Хазяї дому лягли на печі, Міці і Рубіо постелили на підлозі, де на диво, все ж було м’яко.
Рубіо чув дихання Міки збоку, і підштовхуваний цікавістю, тихо запитав.
– Це правда, що упирі вміють розпізнавати брехню?
– Угу. В нас кращий слух, ніж у людей, чи будь-яких жителів Славії. Ми можемо чути чуже серцебиття дуже ясно. Воно зазвичай збивається, коли тобі брешуть.
Рубіо кивнув, прийнявши відповідь, але Міка ще не закінчив.
– Те, що тебе звуть Рубіо, справді лише співпадіння?
Рубіо зковтнув, він і сам чув, як його серцебиття пришвидшилось, і міг лише уявити наскільки ясно в нічній тиші, це чув Міка. Він не знав, чому сказав те, що сказав, далі. Можливо через те, що Міка врятував його, а можливо через постійний смуток, що читався в його очах навіть при посмішці.
– Ні. – в горлі пересохло, коли він чекав відповіді.
Міка раптом піднявся зі свого місця і нахилився над Рубіо. Його очі сяяли в світлі місяця за вікном.
– Ти справді зрадник?
– Ні.
– То що ти тут робиш? Не знаєш, що боги тебе шукають? Вони на стороні твого брата. Простому народу на це все все одно, але якщо боги тебе знайдуть, тобі не поздоровиться.
– Розумію. Але я мушу знайти декого.
Міка замовчав.
– Я міг би допомогти.
– Допомогти?
– Я знаю місцевість, відведу тебе в будь-яку частину країни. І…– він смикнув пасмо волосся. – І я не був би проти якоїсь компанії. Ти не подумай, Лісовик з Лешачихою звичайно дуже хороші, але їхні чвари часом набридають.
Рубіо засміявся.
– Я теж був би не проти компанії.
Міка останній раз посміхнувся і повернувся на своє місце. А Рубіо подумав про те, що ж чекає його надалі. Чи знайде він все ж Морену? Якщо ні? В будь-якому випадку, місія в нього одна. Вбити Деспара. Відновити в Популюсі справедливість. Перемогти тьму. Він канув в неї, закривши очі. І вперше за деякий час знов побачив жахливий сон. З тьмою, жовтими очима, але головне…зеленим волоссям і впевненим обличчям.
Рубіо застиг на порозі з відкритим ротом. Міка сміло йшов вперед, не помічаючи його ніяковіння. Він поклав зброю на дерев’яну барну стійку і усміхнувся барменші. На голові в неї були вуха, схожі на ослячі, а біла шкіра покривалася жорсткою на вигляд, сірою шерстю. Тіло, від ключиць до мохнатих ніг, покривала сіра лляна сукня з вишитими маками на рукавах. Вона обернулася до Міки, але замість того, аби прийняти замовлення, її великі чорні очі беззаперечно зупинились на Рубіо. Саме тоді він помітив, що весь паб вціпився в нього різноманітними очима, уважно спостерігаючи. І він сподівався пройти цю країну непоміченим? Рубіо застиг, не знаючи як вчинити. Напружливу атмосферу злякав голосний плескіт. Це Міка вдарив долонями, привертаючи увагу.
– Гей, все добре. Цей хлопець мій друг, не пожирайте його очима. Я знаю, знаю, в Славії люди бувають рідко, але все ж бувають, не ведіть себе як дикарі. – він говорив з широкою посмішкою на обличчі, веселим голосом, проте не дивлячись на тон, жителі очевидно не оцінили слів.
Маленький чоловічок, схожий на барменшу, за винятком того, що вуха у нього були коня а замість долоней чи ніг, копита, вийшов вперед.
– Упирі тут теж не надто часті гості. Їм в Славії не місце, то як він друг твій, звідкіля мені знати, що він нічим не нашкодить, якщо навіть ти можеш.
Він погладив свою сиву борідку, ворожо дивлячись на Міку. Той, зрозумівши, що ситуація йде кудись не туди, так как зараз весь паб дивився на них з Рубіо, підняв руки чи то в капітуляції, чи то захищаючись.
– Законом ні упирям, ні людям, не заборонено подорожувати чи жити в Славії. Чом я маю миритися з вашими упередженнями, га, Вазило?
– Упередженнями? – фиркнув хтось в темному кутку. Спочатку навіть не було видно хто це, поки невідомий не запалив сірник, підпалюючи трубку, і не підліз ближче до свічки. Голос незнайомця був таким грубим, що Рубіо навіть запідозрити не міг, що він може належати жінці. Але, очевидно, належав. Обличчя її покривалось жахливими білими виразками, з яких текла густа сіра речовина, сиве волосся жирними пасмами спадало на ті виразки, ще більше забруднюючись від рідини, а все тіло, від кістлявих кистей рук до самих кінчиків ніг вкривалось чорним плащем. Позаду виднівся об’ємний капюшон. Рубіо достатньо вивчив історію Слвавії, аби знати, що перед ним Вештиця. А чоловічок, що говорив до неї, був Вазилою, покровителем коней, які, на відміну від Популюсу, були тут дикі та вільні. Потребували лише захисту, а не вершника з батогом. Вештиця продовжувала.
– Нібито упирі не вбивають нашу худобу, та й нас самих заради крові. Ви прокляті створіння, вам не місце будь де на цій землі.
– На себе б глянула. Ходиш тут, кігтями розмахуєш, і на мої ікла жалієшся. – гаряче вигукнув Міка.
Вештиця лиш всміхнулася. Замість деяких зубів там зіяли лише дірки, а ті, що залишились на місцях, були коричневими та гнилими. Посмішка послала по тілу Рубіо мурахи.
– Зрозумій, упирчику, я такою народилася. Як і кожен тут. Ти ж…ти мутант. Ти йдеш проти самого життя. Тож мусиш бути покараним.
Весела бравада Міки нарешті спала. Рубіо вперше побачив його таким. В фіолетових очах розстелилась порожнеча. Він ніби втік десь далеко, кудись “давно”, залишивши сидіти у брудному пабі лише одну оболонку. Давно мертве тіло. Заговорив він знов, як і очікував би від мертвих, якби вони вміли розмовляти, холодно і тихо. Але його почули.
– Я цього не обирав…ніколи б не обрав, якби міг.
Слова і голос налякали Рубіо ще сильніше Вештиці чи всієї ситуації. Це не був той Міка, якого він знав, якого він бачив всі ці дні. Коли мурахи стисли щось всередині Рубіо, він не зміг не задати собі питання…Хто з них все ж таки справжній?
Тишу, що запанувала в пабі, перервав стук, ніби по дереву. Всі повернулись туди, звідки він йшов. Закутавшись в хустки, дзюраве старе пальто, на лавці сиділа бабуся. Майже як звичайна біднячка с Популюсу. Але сиве волосся, що мало б прикривати вуха, закривало лише дві дірки, з чорною пустотою всередині. Така ж сама дірка була там, де мав би бути рот. Старечою рукою, бабуся вистукувала на столі певний ритм, іноді перериваючи удари, десь завдаючи їх швидше, десь повільніше. Старий в коричневому плащі, що сидів навпроти неї, уважно це слухав, а коли стара закінчила, повернувся до інших з закритими очима. Сірі величезні брови завдавали йому якоїсь грізності. Повіки його сягали землі, чорні вії підмітати підлогу, наче мітла.
– Глуханя сказала, що якщо цей збочинець хоче залишитись тут на вечір, хай собі лишається. Людина пригляне за ним.
– Ти згоден, Вій? Звідкіля нам знати чи не вдіє та людина й сама чого? – знов заговорив Вазило.
– Чув там влада нова, і наші боги з нею маються, тож хай лише спробує щось зробити. Хутко на кіл сяде.
Рубіо зковтнув. Він не знав, що лякало більше, погроза, чи, можливо й не точне, але ще одне підтвердження факту того, що влада Славії все ж стала на сторону крійців і Коре. Він підійшов ближче до Міки і зашепотів на вухо:
– Може нам все ж варто піти?
– Ні за що. Я хочу випити, і не порушу обіцянку пригостити тебе найсмачнішим пивом. А найкраще воно саме тут.
Рубіо не встиг заперечити, бо тут з-за столу встав ще один незнайомець, який до цього часу не привертав ніякої уваги. До дерев’яної столиці притулився величезний сяючий меч з червоною рукояткою. Рубіо здалося, ніби зазвичай білий метал, віддавав чимось палаюче жовтим, надто знайомим кольором. Він потягнувся до медальйону, якого прикривав своєю сорочкою. Володар меча, дивлячись прямо на Міку, підійшов до барної стійки і поставив туди келих. Барменша тут же забрала його, підносячи до кранчиків, аби наповнити. Грубі руки взяли тепер напій і кинули взамін монету. Незнайомець з білим довгим волоссям та медальйоном на шиї, що нагадував Рубіо його власний, сів назад за стіл, все ще не зводячи очей з Міки. Той дивився у жовті очі чоловіка, на його запрану сорочку з синіми візерунками та черевиками для верхової їзди, і Рубіо зі здивуванням побачив в цих очах пізнання. Незнайомець був незнайомцем лише для нього самого, Міка ж точно знав на кого дивився. Чоловік, що за винятком очей мав помітно нелюдську мускулатуру, зробив ковток, і нарешті заговорив.
– Не знаю як людина, але цей упир нічого не зробить.
– Бо ти тут? – запитав хтось за дальніми столиками.
– Та ні. Просто не захоче.
– Звідки ж ти знаєш? – спалахнув Вазило. Чоловік навіть не глянув на нього, спокійно попиваючи пиво.
– Я Відьмак. Звичайно я знаю. Чи може ти хочеш сказати, що замість коней раптом став цікавитись упирями? Тоді сідай до мене, буду радий поговорити з новоспеченим відьмаком.
– Як Відьмак, ти мав би уже вбити його. – пробурмотіла Вештиця, на цей раз, проте, не так впевнено.
– Ти щось плутаєш. Я найманий вбивця, а не а не винищувач “монстрів”.
– То тобі заплатити треба?
– Ні від кого з вас я замовлення не прийму. – пивши своє пиво, Відьмак дивився у стіну, а не на когось з співбесідників, але раптом знов перевів погляд на Міка. – Він сам знає, що треба зробити, аби потрапити під мій меч. А вас можу лише завірити. Нікому він сьогодні болі не завдасть.
Тиша скряблась кігтями по нутрощах Рубіо, чим довше вона стигла серед старих стін та сяйва місяця, тим більший слід залишала десь там, усередині. Коли знов пролунав грубий, пропалений табаком голос, вона завдала надто сильної борозди, але нарешті зникла. Вештиця фиркнула, і Рубіо почув:
– Ну й хай лишаються. Але знай, упирчику, якщо хоч хтось тут втратить бодай пінту крові, ти заплатиш за нею своєю, засвоїв?
Тяжкий погляд Міки перетворився в веселий буквально за одну секунду. Він голосно хлопнув по столу двома срібними монетами, соколами, і всміхнувся.
– Засвоїв. А тепер дайте мені з другом по келиху вашого найкращого пива!
Напій гаряче розливався по горлі, зігріваючи. Він був схожим на вогонь, що швидко розходився по поляні, встановлюючи свою владу. Він був схожим на того монстра, що спалював будинки в Популюсі тієї ночі. Він був схожим на хижака, що своєю пащею пожирав весь корабель, насолоджуючись чужими криками. Рубіо здригнувся, але випив ще ковток. Колись це було заспокійливо. Затуманювало мозок, виганяючи думки і кликало спокій, що обіймав оманливо ніжними руками. Зараз цього спокою, на жаль, не було. Думки хапалися лише сильніше, ставали дедалі більшими і гучніше ричали на вухо. Що ти робиш? Чого ти тут, а не шукаєш її? Бо Міка запропонував розслабитись, а ти надто слабкий аби відмовити, аби не піти на повідку у своїх слабкостей. Ти відправишся шукати її завтра, але що, як буде пізно? Чого ти взагалі сидиш тут, а не женеш Риму до Ельфавії? Твій народ страждає. Ти настільки боїшся відповідальності? Настільки не хочеш бути їх королем? Ти жалюгідний. Ти правий, якщо думаєш, що вони ніколи не приймуть тебе. Що в Популюсі, що тут, ти лише топиш себе, намагаєшся про все забути. Але цього разу не вийде. Але ж це ніколи не виходило по справжньому, правда? Сни завжди повертатись. Спогади про матір теж. Спогади про Толімана також нікуди не дінуться. Ти не знаєш, що з твоєю сестрою, з батьком, але сидиш тут, серед чужинців, для однієї частини яких ти цікава диковинка, а для інших – ворог. Чого ж ти далі сидиш?!
Ще один ковток перервав крик. Думки не встигли дістатися до нього знов, їх злякав дотик чиєїсь руки. Рубіо обернувся, побачивши Міку. Червоні очі блистіли, а рот розкрився в п’яній усмішці, відкриваючи вид на гострі ікла.
– Чого зажурився? Ти маєш веселитись. –Рубіо лише похитав головою. – Що? Випивка не допомагає?
Знов хитання і сумна усмішка. Міка на мить задумався, скуйовджуючи волосся.
– В мене є ідея.
Він схопив Рубіо за руку, потягнувши кудись.
Виявилось, за пабом стояла альтанка. В Популюсі паб серед лісу, а не в місті, здався б чимось божевільним. Але тут, коли їх оточували лише дерева та нічне небо, він не був дивним. Міка пояснював, що більшість жителів Славії живуть не у реальних містах, яких тут можна на пальцях полічити, бо всі вони прилягають до Пантеону, собору богів, а просто в лісах, де будують собі окремі домівки, як у Лісника, і навіть паби, як оцей. Для чого тут стояла альтанка Рубіо не розумів, але п’яний мозок не сильно бажав і роздумувати на цю тему. Він лише відчув, як руки штовхнули його на лаву, а голова трохи закружилась. Міка сів навпроти нього, і дивлячись прямо в очі, заговорив.
– Якщо тобі це не сподобається, просто скажи, і я відступлю.
Рубіо не встиг зрозуміти, що це означає, як відчув тепло на губах. Він шоковано розкрив очі, але чомусь не відсахнувся. Міка цілувався вправно. Жар, не такий як від тих вогняних монстрів, а справді зігріваючий, як у печі, розливався всередині. Тіло тануло від м’яких, ненав’язливих, але рішучих дотиків. Руки погладжували шию, вологі губи опускалися нижче, затримуючись на вигині челюсті, всмокчуючи мочку вуха, слідкуючи поцілунком за кадиком. Серце починало битися швидше. Рубіо закрив очі, здаючись під ніжним натиском, і Міка всміхнувся йому в шию, посилаючи мурашки своїм подихом. Але коли очі закрились, а перед ними постала темнота, пам’ять чомусь послала старе видіння. Фіолетові очі і зелене волосся посеред води. Ті ж очі зневажливо дивляться на нього. Холодний голос запитує: “Чого витріщився?”.
Вправні руки натягують стрілу, стоячи на даху. Зелене волосся розвивається морським вітром, коли вона стоїть поряд, насміхаючись. Серце почало по справжньому дико гупотіти.
– Стій…– Рубіо не розумів, що говорить щось, поки не відчув, що більше немає тепла чужого тіла.
Він відкрив очі, дивлячись на пошарпаного Міку. Губи розпухлі від поцілунків, одяг зім’ятий, а дихання важке. Рубіо сів, розуміючи що й сам зараз напевно виглядає не краще.
– Я щось не так зробив?
Почув він голос, коли трохи віддихався.
– Ні! Ні, справа не в тобі. Пробач.
Міка ще з хвилину дивився на нього стурбовано. А потім раптом всміхнувся.
– Та годі, я мусив спершу спитати, чи твоє серце ще не зайняте.
– Що?! Це не…ти неправильно зрозумів.
– Та ну? Мені чомусь здалось, що ти подумав про когось іншого. Я не правий? Тільки чесно.
Рубіо знітився. Це було правдою, але ж він не думав про Морену в такому сенсі. Так, вона гарна. Як і усі мавки. Але ж це не привід думати про неї в такому ключі?
– З чого ти це взяв?
Міка тяжко зітхнув.
– Слухай, я живу на цьому світі не перше десятиліття. Як ти думаєш, скільки мені років?
– Десь вісімнадцять?
– По суті так. Моєму тілу вісімнадцять. Тому що саме стільки мені було, коли я помер. З того часу я вештаю по світі ще вісімнадцять років.
Рубіо шоковано розкрив очі. Міка засміявся.
– Дивно, знаю. Але за цей час я побував у багатьох країнах. Ти ж знаєш, упирів не приймають ніде, і я не можу затриматись десь надовго. Я був у Валькірії, бачив їх жертвоприношення. Спостерігав як тренуються кентаври, і деякий час вчився цілительству в ельфів. Як ти думаєш, скільки зв’язків я мав за цей час? Просто скажу: достатньо, аби побачити в твоєму погляді когось іншого. То хто вона чи він?
Рубіо зітхнув, відкинувшись на стіну.
– Та, кого я маю розшукати.
– І ти мовчав?! Подробиці.
Рубіо засміявся. Міка вмів зняти ніяковість.
– У ту ніч, коли на нас напали…вона врятувала мене. Потім я цілий тиждень бачив її на кораблі, і, скажу чесно, часто не міг відвести погляд. Вона така…вільна. Вільна і сильна. Не давала нікому помикати собою, робила лише те, що хотіла, їй не треба був чийсь дозвіл. Взагалі, якщо вона й звертала на мене увагу, то часто лише для насмішок. Але це ніколи не бентежило. Вона чимось притягувала мене. Її впевнені погляд та голос. Ніколи я ще такого не бачив. Моя сестра, Айсу, вона теж нікому не спустить з рук, якщо хтось спробує помикнути нею. Але навіть вона не така. Морена, це її ім’я, вона просто… відмовляється плисти за течією. Вона радше розверне течію в іншу сторону! В мене склалось враження, що якщо весь світ стане проти неї, вона лише розправить плечі, і піде проти цілого світу. Це захоплює. Вона повністю захоплює.
Міка мовчки дивився на нього м’яким поглядом.
– Як ви розійшлись?
Рубіо понурив голову.
– Наш корабель потонув. Я думав, що всі звідти загинули, і вона теж. Я був впевнений у цьому.
– Що змінило твою думку?
– Мені натякнули, що вона жива, десь тут.
– Чому саме в Славії?
– Бо вона родом звідси. Мавка.
Міка фиркнув.
– Ну звісно. Це трохи звужує наші пошуки, але водночас робить їх важчими.
– Чому?
– Мавки ховаються від влади. Знайти їх буде не так легко, вони дуже вправні в цьому.
– Навіщо їм ховатись?
– Вони чинять опір. Вбивають слуг богів, підіймають повстання і таке інше.
Рубіо раптом згадав слова Альтаїра про те, що Морена ненавидить богів. Що такого вони зробили, що змусили всіх мавок піти проти них?
– Я чув про одне місце, де вони можуть ховатись. Підемо туди завтра, прямо з світанком. А зараз треба відпочити.
– Міка. Можна щось запитати?
Той стегонув плечима.
– Що мав на увазі Відьмак, говорячи, що ти знаєш, що треба зробити, аби померти від його меча?
Міка раптом зковтнув і напружився.
– Ти ж знаєш, що Відьмак єдині, хто може вбити упиря? Істоти, які помирають, а потім раптом повертаються до життя, не надто звичні для нашого світу. Тому і способів з ними впоратись не так багато. Меч відьмака містить якусь магію, що здатна вбити уже мертве. Але відьмаки не вбивці. Вони не забирають життя просто так.
– Тобто?
– Уяви, що ти загинув, а потім раптом прокидаєшся і дивишся на повний місяць вгорі. Можливо ти зрадієш, що зміг повернутись до життя, можеш закінчити те, чого не зробив раніше. Але потім в тобі прокидається жахлива жага крові. І мало хто дасть її тобі добровільно. Тож багато хто починає вбивати, невільно стаючи монстрами. Крім цього, тебе ще й ненавидить весь світ, і виганяють з дому. Бо всі вже змирились, що ти мертвий. І не можуть звикнути до червоних очей чи ікол. Не всі хочуть так існувати. Саме тут і з’являються Відьмаки. В Славії їм не дають ніякої роботи, хоча з їх силою, вони могли б стати поряд з асилками на першу лінію оборони в армії. Але їм треба виживати. Деякі упирі платять відьмакам, аби ті витягнули свій меч. Так обидві сторони отримують вигоду. Відьмаки – гроші на прожиття, а упирі…бажаний спокій.
– Він знав тебе, правда ж? Той Відьмак в пабі.
Міка саркастично всміхнувся і кивнув.
– Я вже приходив до нього.
– Навіщо? – Рубіо ненавидів те, як тихо і несміло звучав його голос. Міка був готовий в тим себе. Хоча він і знав його недовго, але серце почало стискатися.
– З тих же причин, що і інші. Я був винятком лише через те, що передумав.
– Що змусило тебе?
Міка роздумував з хвилину.
– Любов…Він би не пробачив мені цього.
І тут Рубіо зрозумів. Упирями ставали лише ті, хто помирав з неспокоєм на серці. З почуттям незавершеності. Якщо їм щастило, і в ніч їх смерті над Популюсом сходив повний місяць, він відчував цей неспокій, і витягував тих людей із лап самої смерті. Міка став однією з жертв місяця. Але він відмовлявся бути нею. Не дивлячись на все, він не просто існував, як інші упирі, він намагався жити…Рубіо глянув на місяць, і подумав про Морену, про Толімана і свій народ. Він теж не буде простою жертвою. Якщо весь світ піде проти нього, він розправить плечі, і стане проти всього світу.