АН-225 (Мрія)

Розчиняюся в нічній тиші і сам стаю подібний прохолоді взимку. Навколо-ні душі, тільки я та безкрайнє небо. І розсип діамантів на оксамитовому полотні — зірки.

Мені не холодно, не жарко, я стою на балконі своїх роздумів, огортаємий похмурим відчаєм. Подібно клубам диму, він спочатку боїться підповзати, а коли не зустрічає явного опору, акуратно, ніжно забирається мені під куртку, під грубу штанину. Пошепки на задвірках свідомості нагадує про себе, шепочучи у вухо. Мій мовчазний крик застигає десь у грудях, не знаходячи для себе виходу і шматочок за шматочком отруює мою душу. Хочеться прокричати всьому світу про те, що я тут, про те, наскільки сильно я хочу жити, про те, наскільки втомився від омани і брехні. Але відповіддю мені буде лише байдужий блиск місячного диска.

Невідомість не лякає. Страху немає. Все, що смикало душу перегоріло і розсипалося попелом біля моїх ніг. Залишилося тільки неясне сум’яття і гіркота присмаку. І хіба що, трохи тривоги за людей, яких я не знаю в обличчя, але вони продовжують вести бій. Бій з тінню колишньої могутності, бій за свій народ і за своє майбутнє.

Легкий вітерець тільки побіжно проводить своїми морозними пальцями по моїх щоках. Немов картає мене за порожнє занепокоєння. А я тільки покірно підставляюся йому, приймаючи все.

Глибоко вдихаю до краєчок легенів. Очі самі закриваються і я залишаюся сам з собою. Чую тільки своє розмірене дихання, які супроводжуються рідкісними ударами — серця. Вони вже стали звичними, і я майже не звертаю свою увагу на них. І чомусь відразу ж згадується вислів, давно прочитана в якійсь маловідомій книжці: “до війни звикати не можна.. звикнеш, і можеш розлучитися з життям”. Так, але що робити, якщо ця війна на зовсім іншому рівні? На рівні, де немає чітких меж, сліпі межі і де немає поділу на форми.

Немов на підтвердження моїм опівнічним думкам, перед очима з’являються металеві крила. Міцні, стильні і неймовірно розмашисті. Вони плавно перетікають до обрисів стрункого каркаса блискучої дуги. Моя мрія поволі розсікає блакитне небо крізь мармурові хмари.

Вона виглядає саме такою, якою вона і була викорбована на моєму сердці. Щасливою від того, що може розстелитися у просторі безмежних оболоках, граючись у хованки із нами. Непохитно впевненою, спишна споглядаючою вдалину і ні на мить не вагаючоюся. Мені неначе почудувалося знову почути довгоочікуваний звук її турбін… розмірений гамір мотору. Ліниво посміхається, своїм боком пірнає кудись убік, ніби уникає мене: “не розгледиш мене”.

Серце відчутно здавлюють кислотні ланцюга, з кожним вдихом тільки затягуючись. Пташкою в клітці в люті б’ється мій розпалений моторчик в грудях.

Мій солодкий образ в голові викликає у мене небувалі відчуття. Ностальгія і безмірна радість, вдячність. Тиха любов. Як в дитинстві денний сон в літній день.

Перед очима миготять всі наші зустрічі з нею. І кожен раз вона з усіх колотнеч виходила переможницею, виблискуючи своїми сріблястими боками. І кожен раз з вдячністю обдаровувала своєю присутністю. Політ її відчуття не можна було проґавити або змовчати. Очі всіх завжди були спрямовані тільки на неї, коли Мрія парила в небесному висі.

Хотілося до тремтіння тіла доторкнутися до неї, окреслити руками контури могутнього створіння і притулився лобом до холодної поверхні металу.

Образ продовжував розчинятися в хмарах, лунаючи, мене наздогянали короткі стрічки, як ніби вона хотіла щось до мене донести. І не знаходячи моєї реакції, тільки співчутливо щебетала на своїй мові. Спливаючи із тимчасового океану, мені навіялося тільки одне слово:

«Прощавай..»