Він марить. Темні барви сну, сплутані події, продаж чергової контрабанди, присмак крові десь у душі.
Все змазане. Він проводить рукою по золоту: плата за його товар. На руці перстень — кидається до очей наче блискавка Небесного бідства. На ньому вирізана мідна монета. Він затримує погляд.
Серед безцільних мандрів жахами його погляд стає сфокусованим непосподівано.
Лице Чен Цяня перед ним. Хлопчина сидить і виводить рядок за рядком. Янь Чженмін мружиться і навіть ясно бачить кожен з написаних ієрогліфів. Але чомусь його свідомість не може зібрати слів докупи. Але це і не важливо.
Чен Цянь підіймає погляд на нього, і Янь Чженмін відчуває, що не може поворухнутися. Він так нервує.
Одна частина його рада побачити третього брата: серце розривається.
Серце розвивається, і мітка на лобі збільшується й палає вогнем, ніби поріз. Тому інша його частина як загнаний звір:«Внутрішній демон… знову».
— Старший брате?
Його голос.
Янь Чженмін готовий розридатися.
— Я ж сказав, ні. — Все так же зосереджено вчитується в книгу перед собою, переносячи рядки на бумагу.
Янь Чженмін раптово розуміє: це писання про ясність і тишу. Безглуздий монолог, навіть на свідому голову його складно зрозуміти.
— Що?
— Переписуй священні писання сам. — Піднімає погляд лише на секунду.
Янь Чженмін ніяковіє. Ох, ні, не треба нічого переписувати.. Я ж не за цим..
— А за чим тоді?
«Що? Я ж.. нічого не казав, чому він відповів?»
Незрозумілість сна вбиває усі залишки нервів Янь Чженміна.
«Добре», — думає він приречено.
Юнак посміхається та намагається виглядати максимально впевнено.
— О, ні, я просто зайшов до тебе. — Каже розслаблено й обмахується так вдало з‘явившимся під рукою віялом.
Хлопець явно сумнівається й окидає першого брата складним поглядом.
— Що читаєш? — актерськи гарним рухом він тягне руку до писання, моментально згрібаючи його до себе, паралельно витончено складуючи віяло й зупиняючи ним руку Чен Цяня, що бажала відібрати книгу.
«Небеса, чому я питаю, я й так розумію, що це».
Він пробігається очами й раптово його брови злітають.
— Сяо Цянь..
Янь Чженмін, сповнений нерозуміння, гортає кілька сторінок назад й зосереджує погляд. Він збирає всю свою силу волі, аби вловити свою танцюючу свідомість.
«Це писання про ясність і тишу», — констатує він, цього разу впізнаючи цей текст навіть по декільком словам.
Гортає сторінки назад.
«Але це — ні».
Сторінка виглядає як частина книги, але такого ніколи не могло бути тут. В душі Янь Чженміна підіймається злість, коли він розуміє, що мова йде про один з темних шляхів. В дитинства він мав складне відношення до таких путей розвитку.
— Старший брате. — холодний голос заморожує все довкола. Принаймні, Янь Чженміну так здається. — Не слід брати чужих речей.
— Сяо.. Сяо Цянь, це..? — обривається голос.
— Просто спосіб повернутися в Фуяо. — посмішка.
— Як ти можеш! — Янь Чженмін кидає погляд на текст кривавого ритуалу.
Скільки десятків потрібно вбити для нього? Його молодший брат не повинен цікавитися такими речами, він не перенесе цього!
Ненависть до тих, хто йде темним шляхом, скидає кайдани морозної атмосфери, стрімко розпалюючи полум‘я. Якось димно навкруги, навіть небо затягується чорним.
— Пам‘ятаєш, ти обіцяв? — нагадує йому Чен Цянь.
Підступно і м’яко звучить початок фрази — на відміну від її продовження.
— Привести мене додому.
Боляче чути ці слова.
— Чи ти ще пам‘ятаєш? Чи забув? — Безжально.
Чен Цянь опускає погляд на свої трохи підняті руки. В цій позі він виглядає сумним і загубленим.
В його руках пишно розквітають яскраві квіти. Права рука на рівні грудей, і квіти майже доходять до кадику — ясно видно його рух. Чен Цянь важко ковтає. Простягає ліву руку до брата.
Янь Чженмін торкається кінчиками пальців квітів.
Відчуває кров. Десь у душі він очікував цього, але всеодно несподівано.
«Заждіть, заждіть!»
Квіти розтікаються червоним.
Усі груди залиті кров‘ю тепер. Вона стікає по всьому тілу.
Вона навіть на руків‘ях одягу Янь Чженміна.
«Ні, ні, ні, ні!»
Чен Цянь посміхається трохи болісно:
— Тож ти забув?
Важко промовлені слова.
В якийсь момент від того хлопчика з гори Фуяо не залишилось і сліду, тепер це був п‘ятнадцятирічний Чен Цянь. В тому ж одязі, як тоді…
— Ні, подивися на мене, дивись на мене!
Чен Цянь показово закатує очі й відвертається.
В момент, коли Янь Чженмін торкається його плеча, він тільки згрібає кривавий одяг.
Навіть тіло пропадає.
«Звичайно, бо воно поховане там», — думає глава клану зовсім божевільно.
В ненависті хапає він книгу, яку впустив сам не знає коли. Сторінки вимазані в крові, забруднюючи його пальці, але не помічаючи цього гортає він сторінку за сторінкою.
Але кожна зі сторінок — то знайомі до нестями рядки священого писання.
Слово за словом.
Він в жаху, бо навіть не може згадати, після яких сторінок йшла та.
Він був такий злий, коли побачив її вперше. Коли зрозумів, що ії читав Чен Цянь. Він завжди прискіпливий до нього, боявся колись давно, що той може звернути зі шляху. Як же багато років пройшло тепер..
Але чим він зараз краще? Да що в ньому взагалі є доброго, в нього, глави клана з внутрішнім демоном на серці? Хіба має він взагалі право злитися?
Ненависть душить його. Він знає, що балансує на межі.
Але йому плювати.
В самого початку цього сна він вже впав так глибоко, що тепер не мав сил перейматись за це. О, ні, він впав ще цього вечора, коли знову прийшов до бібліотеки, він трохи пригадує.
Але це все лише відголоски. Бо справжня причина — вона там, на острові, похована разом з багатьма надіями вже років сто тому.
Насправді, він був би радий побачити Чен Цяня живим. Якби цей діалог був реальним.. О, в нього ніколи не піднялася б рука на Чен Цяня, навіть якби на тому острові події пішли б інакше, якби третій брат вдарив його в серце. Можливо, так було б навіть краще.
Якби він міг побачити Чен Цяня живим, яку б путь той не обрав, хіба не єдине, що він міг би — це захищати його?
Але він може лише злитися.
Більше його нема. Його не захистиш тепер. Бо колись він вже не зміг цього зробити.
«Він же переписував рядки!»
Шалено хапає листи бумаги, незграбно скидаючи чорнильницю додолу.
«Брате, я хочу додому. Брате, я хочу додому. Брате, я хочу додому», — мантрою написані однакові рядки замість очікуваного рецепта відродження. Це викликає шок.
Янь Чженмін добре бачить, що усі листи списані цим. Але він читає кожне слово: повільно, катуючи себе.
Читає, доки ієрогліфи не розтікаються: його руки все ще були мокрими від крові.
Це був його внутрішній демон, який душить його знову і знову, а в нього навіть не вистачає сил боротися. Насправді, з самого початку це він сам — той хто занурює себе у безодню болю.
Його очі їдять кожну риску, виведену рукою Чен Цяня.
Він на межі й не може мислити нормально. Душевно він знову на тому проклятому острові.
Він навіть не помічає, як скажено пече мітка на лобі.
«Брате, я хочу додому».
Одна фраза, прочитана тисячі разів. В момент неймовірного виснаження Янь Чженмін помічає, що вона починає його заспокоювати.
Він ранить сам себе, він заспокоюється від речі, яка змушує його кричати. Безнадійно.
Усі спогади розмиті.
Навіть все навколо — лише коло сплутаних подій.
Все змазане. Він знову проводить рукою по золоту. Десь там перстень, він знає.
Але навпроти його очей пливуть лише ці рядки.
Єдине, що важливе в цьому світі, коли все навколо затьмарене задушливим димом.
Він посміхається приречено, коли знову бачить Чен Цяня. Він сидить і виписує рядки з книги. Хлопець знову підіймає погляд на нього, і по Янь Чженміну ніби пробігає блискавка.
Він відсахується.
Кидається раптово, відкриваючи очі. А в голові все ще:«Брате, я хочу додому».
Бібліотека. Перший поверх. У вікна вже вливається ранішнє світло.
Янь Чженмін відчуває себе виснаженим. Його поганий настрій готовий вилитися на першу ж людину, яку він побачить.
Люто нашвидкоруч збирає відкриті книги.
Збірки про реінкарнацію, про місця, де шукати душу, перечитані десятки разів.
«Щоб я їх хоч ще раз читав, к чорту!»
Він думає так вже не перший раз. Але знову читає.
Трактати про темний шлях, про відродження, про ритуали, жертвоприношення.
Не зважаючи на свої емоції у кошмарі, Янь Чженмін сам не цурався читати будь-що.
Ба більше, злощасна сторінка однієї з книг була копією тієї зі сну.
— Ні, ні і ні! — Категоричний вереск й гучний шум закриття і цієї книжки відразу, тільки юнак кидає погляд на цю сторінку.
Його божевілля почало відступати.
— Сестро! Сестро! Нам пора! — Як вихорь вилітає на вулицю, вчасно згадуючи про сьогоднішній графік. Тільки у сні, хай навіть у кошмарі, він міг втекти від обов’язків. Але він не може дозволити собі забути про них тепер, прокинувшись.
Він глава клану. Можливо, бездарний, занадто емоційний. Янь Чженмін знає: у нього є багато мінусів, багато темних секретів. Але він повинен впевнено нести свою ношу.
— А, ні, не поспішай! — Він згадує, якими брудними були його руки й одяг уві сні. Хочеться розридатися, згадуючи це.
Але на сльози нема сил.
Додати до улюблених