Теплі весняні сутінки вже окутали Гоґвортський замок, коли Роза Візлі поверталася від Геґрідової хижки. На пожовклих після зими пагорбах починало бриніти життя. Небо опустилося нижче і чіплялося густими фіолетовими хмарами за шпилі високих веж, де поволі починали засвічуватися вузькі віконця.

У Геґріда Роза просиділа чи не більшу частину недільного дня, намагаючись розпитати його про участь велетнів у Другій чаклунській війні для своєї доповіді на Історію магії. Однак до кінця своєї хаотичної розповіді Геґрід спустошив відро старезного вогневіскі й задрімав прямо за столом бурмочучи щось собі під ніс. Зрештою йому було вже 94 роки і дивно було б сподіватися, що він детально пам’ятає свою подорож. Хіба що велетська кров не дає йому так швидко старіти, як звичайним магам, але пам’ять у лісника вже слабенька.

Тож Роза, допивши свій чай, тихо підвелася і вислизнула надвір. Свіже вологе повітря увірвалося в її груди нагадуючи, що вже весна. Під ногами хрускотіли сухі стеблини тогорічного вересу. Войовнича верба мирно погойдувалася здалеку, розпустивши своє довге гілля на вітерець. Вечір був таким тихим та спокійним. Розі хотілося якнайшвидше дійти до своєї спальні і заснути.

Подумавши про це, вона помітила як із сутінок до неї наближається маленька світлова сфера. Роза спіймала її і відразу ж почула голос свого кузена: “Приходь якнайшвидше у бібліотеку. Ми зі Скорпіусом чекатимемо у відділі старовинних рукописів. І ще, захопи, будь ласка, з собою ті кульки антисон. Нам вони сьогодні знадобляться”.

Тож Роза увійшла до замку і, минувши хол, піднялася швиденько сходами до бібліотеки. Деякі портрети на стінах вже готувалися до сну і вона лише так зрозуміла, що година пізня.

Албус зі Скорпіусом зачаїлися в далекому кутку відділу старовинних рукописів. У чорних мантіях із зеленими комірцями вони фактично зливалися з такого ж кольору стелажем і якби не срібний блиск Мелфоєвої шевелюри, Роза б узагалі їх не помітила.

– Як там Гегрід? – відірвавши носа від книги запитав Албус.
-Наче непогано, знову напився. А ти звідки знаєш, що я була у нього? – Роза всілася на вільний стілець поруч із ними. Скорпіус продовжував напружено щось шукати у книжці.-Емілі Флетчер сказала, що ти пишеш доповідь про велетів, коли ми запитали у неї де ти, бо тебе не було у Великій залі під час обіду, — відповів Албус. – Тож, очевидно, ти пішла до Геґріда.
-Так, але нічого не вийшло. Він майже усе забув.
-Батько каже, смерть Гропа сильно на нього вплинула. Треба буде зайти до нього. Скорпіусе, знайшов щось? – звернувся Албус до свого товариша.
-Поки що нічого цікавого, — вперше за увесь час озвався Скорпіус. – Я пізніше ще гляну в газетах.

Роза вже і забула, коли востаннє бачилася з кузеном, а про Мелфоя і мови не було. З ним вона пересікалася лише в компанії Албуса і то лише в школі. Тому своєю присутністю Скорпіус створював якусь невелику напругу між ними. Але водночас й урізноманітнював їхнє спілкування кинутими ним час від часу короткими фразами. Роза не мала до нього тієї антипатії, як решта її родини, але і не приятелювала як Албус. Їхні із ним стосунки були сірою невизначеною масою, яка просто існувала не викликаючи у неї особливої цікавості. Принаймні допоки. Зараз, здавалося, Мелфой був дуже заклопотаний, а тіні під очима лише говорили про те, що він втомлений і, так само як і Роза, хотів би заснути. Згадавши про це, вона запитала брата:
-То чому ти мене кликав?
-А, та ми ось робимо доповідь про відомі чаклунські родини для містера Шарпа і нам треба твоя допомога.
-А це не той професор, який веде міжфакультетський предмет від Слизеринців? – згадала Роза знайоме ім’я.
-Так, це він викладає Історію чаклунської крові, — підтвердив Албус.
-Хто б сумнівався, що Слизерин висуне від себе саме цей предмет, — усміхнулася Роза. -І, судячи з вас двох, його і відвідують лише слизеринці.
-Не смійся, професор Шарп ввів його тому, що Майкл Енот з Лізою Нот хотіли побратися не знаючи, що вони кузени. Їхні дідусі колись посварилися і дідусь Лізи прибрав першу літеру з прізвища, щоб не мати однакового прізвища зі своїм братом. А той виявився дідусем Майкла. Вони з Лізою не знали про це, поки не виник скандал після оголошення про заручини і правда випливла назовні. Кажуть, Ліза досі лежить у лікарні Святого Мунго після того, як намагалася самотужки стерти собі пам’ять і тепер вважає себе Єнотом, — стишивши голос пояснив Албус.
-Більшість чаклунських сімей насправді пов’язані через шлюби, тому гадаю, що ідея професора Шарпа непогана, — підтвердив Скорпіус.
– Принаймні це корисніше, ніж “Усе про квідич” від Ґрифіндору. Звучить як дитячий гурток, — сказав Албус і атмосфера довкола трійці пояснішала. Усі розсміялися.
-Досі не розумію як Макґонеґел могла таке допустити. – сказала Роза. – Але я на власні вуха чула, як Джеймс погрожував їй, що покине школу, якщо вони не висунуть цей предмет міжфакультетським.
-Я у ньому не сумнівався, — спокійно відповів Албус. – А ти пішла на Гербалогію від Гафелпафу? – перевів тему він.
-Так, професор Лонгботом переймався, що до нього записалося надто мало людей, тому я вирішила піти.
-Як це мииииило, — позіхнув Албус і сперся на товариша. Роза помітила, що у цей момент Скорпіус дивився на неї, але швидко перевів увагу на сонного Поттера.
-Ми вивчаємо смертоносний горецвіт, — покепкувала Роза, згадавши найнебезпечнішу рослину у підручнику, — від нього може бути кривава діарея, а у чоловіків…ну, ви самі зрозуміли.
-Звучить дуже по гафелпафськи, — розсміявся Албус і раптово прийшов до тями після нападу дрімоти.
-Справа ось у чому, нам зі Скорпіусом потрібні ті чарівні кульки, що проганяють сон. Я знаю, що ти розкусила рецепт дядька Джорджа і сама їх виготовляєш. Продай нам дві.
-Ви щось задумали? – запитала Роза.
-Хіба що цілу ніч читати рукописи, — відповів Албус. – Просто ми зі Скорпіусом маємо ще багато роботи, тож можна одні вихідні не поспати і зробити її.
-Ти надто серйозно підійшов до своєї доповіді, — сказала Роза.
-Він хоче відтворити повний родовід Блеків, — втрутився Скорпіус.
Спочатку Роза не дуже добре зрозуміла що такого з Блеками. День у компанії Геґріда давав про себе знати. Але через декілька секунд до неї дійшло слово “повний” і вона зрозуміла, що Албус влип. Сім’я Блеків поєднує між собою майже усі чаклунські родини, тож їхній родовід найбільший з усіх відомих на сьогодні.
-Ми зараз вивчаємо Славетні 28, тож я подумав, що візьму Блеків, бо їхнє родинне дерево є у нас у вітальні, але потім мені сказали, що це лише маленький фрагмент. Тож…Скорпіус згодився мені із цим допомогти.
-Тоді зрозуміло для чого вам кульки, — відповіла Роза. – Здається, Візлі теж є у Священних 28. Цікаво, хто їх взяв. Я б могла допомогти з доповіддю.
Албус на це нічого не відповів. Лише його очі скосилися до Скорпіуса, який зненацька почервонів.
-Це я взяв Візлів, — спробував впевнено відповісти він.
-От і добре. Роза тобі допоможе, — сказав Албус. – То ти продаси нам кульки?
-Звісно, — спантеличена Роза з головою полізла у свій портфель намагаючись зрозуміти який чорт потягнув її за язик. Тепер доведеться допомагати Мелфоєві копатися в історії її родини.

Коли Роза підвелася, у її руці були дві кульки спресованого порошку, який під дією гарячої води розчинявся і перетворювався на чудодійний засіб від сну.
-П’ять серпиків за один, повідомила вона товаришам, протягуючи кульки. Скорпіус швидко їх забрав з розкритої Розиної долоні і поклав туди заздалегідь підготовані дві монетки. Він не помітив, як випадково торкнувся руки дівчини і як вона відчула теплу вогкість його пальців, коли метал опинився у неї на долоні. Вона швидко стиснула монети і сховала руку у кишеню мантії. Скорпіус зробив так само.
-Що ж, тоді ходімо? – Звернувся він до Албуса.
-Ходімо,- відповів той.- Розі ще підійматися сходами на рейвенкловську вежу.
Трійця зібрала речі і попрямувала до виходу із бібліотеки. Біля входу до слизеринського підвалу Албус сказав:
-Ми б не відмовилися від твоєї компанії, але правила є правила.
-Гадаю, ваші стосунки давно на тому рівні, щоб ви могли залишатися удвох, — покепкувала Роза. Албус лише усміхнувся.
Коли двері зачинилися за їхніми зі Скорпіусом спинами, той запитав:
-Про які стосунки вона говорила?
-Не бери у голову, — розсміявся Албус. – Краще перестань так на неї витріщатися, бо інакше я їй усе розкажу.
-Тоді я піділлю тобі у гарбузовий сік настоянку зі смертоносного горецвіту.
-Так і напишу у заповіті, що у моїй смерті винен Скорпіус Мелфой.
-І Роза Візлі не забудь дописати, бо це вона подала мені ідею.

Увечері Роза у ліжку все ніяк не могла заснути. У руці вона досі тримала дві теплі срібні монетки і згадувала як дивився на неї Скорпіус, коли вона говорила про горецвіт І все ніяк її не залишала думка про те, що щось у ньому змінилося. Що?

***

Уранці в понеділок Роза снідала у Великій залі з рейвенкловцями. Настрій у неї був паскудний. Усю ніч їй снилися змії, які раптово виповзали із трави і кусали її за литки, коли вона гуляла у бабусиному саду. Цей сон тягнувся за нею шлейфом увесь ранок і залишав неприємні відчуття. Змінював звичну знайому атмосферу і перетворював усе довкола на чуже й бридке. Швидше б цей день закінчився.

А ще Розу непокоїла доповідь про велетів, яку вона так і не написала і мамин від’їзд якраз перед Великоднем. Останнім часом вона зовсім не відправляє їй листів. Якраз у цю мить залу заповнили сотні вересків сов, які принесли ранкову пошту.

Розі на стіл упав свіжий номер Віщуна, а її сусідці Емілі Флетчер — якийсь важкий пакунок, який розбив графин із соком. Дівчина, схопивши пакунок, вибігла щаслива із Зали. У цей момент до рейвенкловського столу підійшли Албус зі Скорпіусом і всілися на щойно звільнене місце.
-Так ні з ким і не подружилася? – запитав кузен, висушуючи за допомогою заклинання мокру скатертину.
-У мене чудові стосунки з сусідками, — збрехала Роза і розгорнула номер Віщуна.

На першій шпальті, як вона і очікувала, була фотографія її мами і світловолосого чоловіка під заголовком “Міністерка магії відреагувала на корупцію у відділі транспортних чарів, але чи будуть винні покарані?”.
-Твій перехід у Рейвенклов із Ґрифіндору багато кого здивував, — продовжив Албус. – Мабуть, це було вперше в історії.
– Ні, не вперше. – відповіла Роза, скануючи очима газетні заголовки. – У 1778 це вже робив Северин Голфік. Він пішов із Ґрифіндору у Гафелпаф через скандал з тодішнім деканом.

Сказавши це, Роза помітила як рука Скорпіуса потягнулася до таці з тістечками і взяла одне. Від цього їй зненацька стало смішно, але чомусь нічні неприємні відчуття засіли у горлі і закрутили в животі.
-Але ж ти ні з ким не сварилася. Просто донці міністерки магії можна все у цій школі, — покепкував Албус.
– Може й так, — відповіла Роза, намагаючись уникнути думок про Мелфоя. – Але це значно краще, ніж продовжувати навчання у Ґрифіндорі.
Трійця мовчки глянула на Ґрифіндорський стіл, звідки диміло після серії невеличких вибухів, які влаштував малий Шеймус. Групка старшокласників голосно реготала з нього, вочевидь, після того, як підбурила його до піроекспериментів. Джеймс був серед них.
-Але знаєш, ти — велика втрата для Ґрифіндору. Без тебе вони всього лиш зграя бабуїнів. – сказав Албус.
-Вони і зі мною були зграєю бабуїнів, — чесно підтвердила Роза, — Ґрифіндор наче вимирає.
– Можливо, тому що Ґрифіндор найкраще показує себе у складні часи, — мовив Скорпіус після того, як поглинув тістечко, — а коли усе добре вони нічим особливо не вирізняються.
– Може, так воно і є, — погодилася Роза продовживши читати газету. – Як-не-як, а вони навчені лише воювати.
Аж раптом вона наштовхнулася на один заголовок, який затримав її увагу.
-А як ваші дослідження з Блеками? – запитала вона.
– Ми всю ніч читали старі родинні сувої, але окрім шести байстрюків Арктура Блека Третього нічого нового там не знайшли, — зітхнув Албус.
-Тоді маю для тебе дещо цікаве, — сказала Роза і вказала пальцем на знахідку.
У ній йшлося: “Жінка із Гемпшира заявила, що її кузен — останній живий Блек”. Тоді вона взяла газету до рук і зачитала.

“Сімдесятип’ятирічна Елен Бетшоф вважає, що її кузен по материній лінії — останній живий Блек. У своїх здогадках вона посилається на нещодавно знайдені листи своїй матері від її сестри. За словами Елен, її тітка утекла до Штатів у 1941 році разом із Маріусом Блеком. У листі 1950-го року, адресованому своїй сестрі, вона писала, що у них народився син. Вірогідно, він іще живий і носить давнє прізвище Блеків.”

-Звучить ще божевільніше, аніж шість байстрюків Арктуруса, — засумнівався Албус і повернувся до товариша. -А ти що скажеш?
-Гадаю, професор Шарп оцінить, якщо ти використаєш це у дослідженні, — відповів Скорпіус. — Зрештою, що станеться, якщо ми напишемо їй листа?
– Ну гаразд, — погодився Албус. – Розі, ти напиши їй.
-Чому я? – не зрозуміла Роза.
-Тому, що ви жінки і краще зрозумієте одна одну.
-Сумнівне виправдання. – заперечила Роза.
-Тоді вважай, що я соромлюся, а Мелфой не може тому, що…ну…він Мелфой.
-У мене немає сови, — продовжила Роза.
-Ну то візьми мою або Скорпіусову. Сицилія ж вільна? – звернувся він до Мелфоя.
-Ага, — кивнув той.
-Після Трансфігурації підемо до соварні і відішлемо, — сказав Албус. – А ти за цей час подумай що напишеш.

Увесь урок Роза думала як правильно написати лист і що запитати першим. Тому лише наприкінці заняття, коли Макґонеґел намагалася розчаклувати Емму Еббот, яка випадково перетворила себе на гігантського мишоящура, вона швиденько на шматку пергаменту написала:

“Добрий день, місіс Бетшоф. Сьогодні вранці я побачила у газеті про вашого двоюрідного брата, сина Маріуса Блека. Мене дуже цікавить історія Блеків, тому чи не могли б ви розповісти мені про цей випадок детальніше? Роза Візлі”

По закінченню уроку Роза згорнула записку. У коридорі вона чекала Поттера з Мелфоєм, бо ті затрималися у кабінеті. Однак вони вийшли останні разом із директоркою. Албус підтримував розчакловану і позеленілу Емму, яка ледве трималася на ногах.
-Поттере, відведи міс Еббот до лікарні, — сказала Албусові Макґонеґел. І прослідкуй, якщо твоя ласка, щоб вона не мала можливості використовувати свою паличку. Принаймні поки не прийде до тями.
Сказавши це, професорка попрямувала до учительскої.
-Вибач, – Албус з провиною глянув на Розу. – Скорпіус тебе проведе. І поволік бідолашну Емму до госпіталю.
-Я й забула, що він староста, – з досадою звернулася вона на Мелфоя, який розсіяно дивився вслід товаришу. Його збентеженість трохи послабила Розину і це додало їй сміливості. -І чого це ми маємо займатися його домашнім завданням?
-Тому що він Поттер, – усміхнувся Скорпіус.
-Але ж не такий як його батько чи Джеймс, – сказала Роза, коли Скорпіус рушив.
-Так, – відповів Скорпіус більше нічого не додавши.

-То чому ти вирішив досліджувати Візлів? – спробувала знову заговорити Роза, коли вони вийшли на вулицю. -Якось дивно з…
-З боку Мелфоїв, – продовжив Скорпіус. -Розумію, але про свою родину і про більшість інших я і так усе знаю. А от про Візлів мало хто говорить.
-Сумніваюся, що твоя сім’я вважає нас чистокровними, – сказала Роза.
-Моя сім’я багато що може вважати, – спокійно відповів Скорпіус. – Але це моя справа.
-І що б ти хотів дізнатися про нас? – запитала Роза, коли вони наблизилися до соварні.
-Не знаю, мабуть, для початку скільки Візлів живе у наш час.
-Багато, – відповіла Роза і Скорпіус усміхнувся.
Він пронизливо свиснув із балок здійнялася велика пухнаста птаха. Вона повільно спустилася господареві на заздалегідь підготовлену руку і міцно вп’ялася кігтями в рукав мантії.
-Сицилія, лапку! – наказав Скорпіус і сова підняла ліву лапу, щоб Роза змогла прив’язати лист.
– От і все, – сказала вона, коли сова відлетіла.
Дорогою до замку Роза розповідала Скорпіусові про незліченну кількість своїх кузин і кузенів та їхніх батьків. Мелфой був гарним слухачем і з легкістю запам’ятовував імена нового покоління Візлів. Вочевидь, Албус йому щось вже розповідав, тому що Скорпіус ввічливо перепитував якісь деталі і старався нікого не спутати. В якийсь момент Роза зрозуміла, що ці люди, якими цікавиться Мелфой його самого недолюблюють як і всю його родину. І він точно про це міг знати після стількох років дружби з Албусом. Тому було ще дивніше, що він такий люб’язний до усіх них. Роза навіть відчула якусь частку провини за це, але вирішила не зачіпати цю тему. Мабуть, у Скорпіуса були свої причини ними цікавитися.
Албус зустрів їх у холі на внутрішніх сходах. Він розповів, що старесенька Помфрі хотіла і його залишити у шкільному лазареті, бо їй здалося наче він має нездоровий вигляд. Та на думку Рози так воно і було. Албусове бліде худощаве обличчя от могло б випромінювати світло, якби не темні кола під очима і впалі щоки. Вони здавалися ще темнішими у тіні хвилястих пасем волосся, що ховало лоб і вуха хлопця. Скорпіус виглядав не краще, за винятком хіба що рум’янцю, який час від часу проступав через його тонку шкіру. Невже робота над доповідями так виснажує?
-А скільки у вас часу є на цю роботу? – поцікавилася Роза.
-До початку СОВ, здається, – відповів Албус. -Але професор Шарп сказав, що можна і раніше.
-Тоді чому ви так виснажуєтеся через це? До СОВ ще два місяці.
-Щоб мати час готуватися до них, – сказав Скорпіус
-Та й хто сказав, що ми виснажуємося, – мовив Поттер і Мелфой скосив на нього очі. – Ми просто любимо ночами…балакати.
Роза вирішила більше не втручатися у цю тему. У неї і самої була купа справ та й СОВи справді наближалися, а вона ще навіть не почала готуватися до них. До того ж до середи їй таки треба було написати ту кляту доповідь на Історію магії, щоб професор Бінс назавжди відчепився від неї. Принаймні цього семестру.
Тому на уроці Захисту від темних мистецтв Роза усе думала про купу домашніх завдань, які вона не виконала. Їй часто казали, що вона схожа на маму, але вона знала, що це не так. У Рози в голові був завжди безлад, який вона усе ніяк не могла владнати. Її руде хвилясте волосся часто виривалось з коси, пальці були замащені чорнилом, а шкарпетки на ногах могли відрізнятися кольорами. Вона старанно вчилася і багато читала, але завжди літала у хмарах і не знала чого хоче від життя. Навіть її перехід до Рейвенклову здавався їй помилкою. Вона мала талант, але не знала де його використовувати. Навідміну віх хлопців, які були готові ночами не спати аби добитися свого. Якось Албус зізнався їй, що вони зі Скорпіусом мріють працювати у відділі Таємниць у Міністерстві. А отже для цього треба усі відмінні СОВи і навіть так Роза відчувала як сильно заздрить їм.
У такому настрої вона після закінчення уроків піднялася до рейвенкловської вежі і всілася у вітальні писати свою доповідь. Їй не було у кого просити допомоги.

 

1 коментар

Залишити відповідь