Wenn Du Weinst

На столі зів’ялі недорозвинуті пуп’янки троянд, вкриті шаром дешевого лаку для волосся, заполонили скляну вазу. Вони відокремлені від стебел, що перетворилися на прути з жорсткими колючками. Ті туго пов’язані разом рожевою стрічкою, того самого кольору, який Марінетт любила найбільше. Жорсткий віник розтинає бліді стегна, впиваючись глибоко у плоть. Вона не втомилася ще кричати, як і колись не втомлювалася викидати кожен букет троянд у смітник. Як і не втомлювалася витирати ноги про Натаніеля. Він не б’є її надто довго чи надто часто. Рани повинні трохи підсохнути, заживитися, щоб повторити тортури. Вона має страждати щоразу, як уперше.

Витираючи її сльози та пропонуючи перекусити, Куртцберг вже чекає на повсякденний плювок в обличчя, у відповідь на який, неодмінно, відповість ляпасом. Він не міг згадати, відколи вони тут, але минуло чимало часу, і вибратися не вдасться нікому. Дівчина лише дивиться на нього пронизливо ворожим поглядом. Як завжди. Відволікаючись від ридання, вона лише обдаровує його ненавистю. Шкода, зі сльозами на очах вона хоч трохи нагадує людину. Зв’язуючи дівчину міцно-міцно мотузками, Натаніель думає, що давно вже відрізав би їй руки, якби вони не були такі красиві. Ніжні, тендітні, з маленькими тонкими пальчиками. Немов ляльковими. Марінетт все ще сподівається вирватися, ніби не розуміє, що їй нікуди тікати.

— Ich lass dich nie wieder los, — пошепки каже хлопець, не переймаючись про переклад французькою. У цьому бункері дозволяється говорити лише німецькою. Марі ніколи б не переймалася вивченням його рідної мови, вона б і не переймалася йти з ним на побачення, якби не акуматизація. Сповнена зневаги, вона тяжко зітхає.

Зів’ялий чорний пуп’янок заповнює рот своєю гіркотою. Міцна хватка юнацьких рук не дозволяє виплюнути. Ти з’їси кожну троянду, що не прийняла. Ти з’їси кожну троянду, що викинула у смітник. Ти проковтнеш кожен прояв своєї погорди. Скрипучі гортанні звуки. Вона послухалася. Гарячі сльози ллються до його долонь, що затискають дівочого рота. Як же йому шкода. Натаніель цілує бліді холодні щоки, злизуючи ніжну сіль. Скільки ж у тебе ще сліз? Мені не вистачить і всіх, щоб втамувати нестерпну спрагу кохання. Яка ж ти прекрасна, коли плачеш.

– Warum will ich dich nur wenn du weinst?

Французькі поцілунки у німецькому бункері. Вона більше не намагається вкусити, не хоче знову вивчати підошву юнацьких берців на своєму обличчі. Тихо плаче, ніби здогадуючись, що це викликає у художника напади ніжності. Вона більше не зводить ноги, щосили. Вона більше не намагається повторювати «відпусти» французькою. Натаніель вмивається її сльозами та спускається нижче. Він мріяв задовольняти її, скільки себе пам’ятає. Куртцберг ніколи не кусався до крові, не дряпався. Він усипає м’якими поцілунками бліді груди, і дівчина більше не противиться цьому. Він чує швидкий стукіт серця. Схлипування перериваються стогоном. Стягнувши мереживну чорну білизну, юнак нависає над нею.

— Ich du liebe, — задихаючись від сліз, каже Марінетт. Він посміхається. За весь цей час вона вперше спробувала сказати щось німецькою мовою.

– Ich liebe dich, – поправляє Натаніель.

Дівчина ледве стогне, коли він легко входить. Вона збуджена. Після всіх принижень вона все одно збуджується. Куртцберг цілує бажані вуста з присмаком лаку для волосся та гірких пелюстків троянд, ніяк не звикаючи до того, як це солодко. Насолоджуючись кожного разу, наче уперше. Він розчиняється в імпульсах її тіла, прискорюючи темп. Він розчиняється у хворобливому коханні, що отруює його життя. Дивне тремтіння глибоко в горлі, що зливає дві істоти воєдино. Він завмирає, досягаючи піку насолоди. Лягає поруч, обіймаючи дівчину.

– Los, – важко дихаючи, вимовляє француженка. — Du mich lass… los…

Нестерпна туга і самотність, це зводить його з розуму. Ні, я тебе ніколи не відпущу. Ти навіть попросити нормально не можеш. Дзвінкий ляпас по її обличчю, від звуку якого той навіть прокинувся.

– Нейтан? Все гаразд? — неспокійно питає дівчина із двома хвостиками. — Ти знепритомнів посеред уроку.

А, так. Точно. Ось чому він не міг згадати, з чого все почалося.

— Я хотів запропонувати тобі подивитися мій гербарій із троянд, — тихо відповідає Натаніель, як і раніше, міцно стискаючи сон у голові. – Що скажеш?

— Пробач, я розумію, що для тебе це дуже важливо, але в мене сьогодні справи, — тараторить вона, але потім все ж таки додає: — Може, зустрінемося на вихідних, і ти покажеш?