священне танго

лайт може описати його портрет із заплющеними очима.

очі — затихле плесо; руки ловця китів; постава людини, яка на спині несе щось важливе.

несе малахітовий світ. хребет людський стає гірським, невидимі діти зводять будівлі, прокладають ріки, відрощують крила. ел їх усіх захищає собою: крилоруких, непутящих. захищає від зла.

земля на його плечах виграє сяйвом; ціла планета — стає надновою…

ел знає, що лайт знає. здіймає руку — гукає хвилю, яка проходить їхнім спільним ланцюгом. боляче вдаряє зап’ястя.

— не дивись на мене, — говорить він.

тому що, так чи інакше, лайт — зло.

***

ел зможе описати його портрет, якщо буде нишком підглядати.

у цих рисах є щось, що не можна осягнути вповні, навіть якщо намагатися до кінця життя.

чи може бути, що лайтову щоку пронизав місяць? напевне, так: ієрогліф із його імені на це ж і скаржиться.

лайт — карта ілюзій, пес, що одержимо бреше вночі.

лице світиться, іде брижами, ідеально гладке й порожнє. досконалий взірець неіснування…

ел із дитинства думав: таких людей нема. чиї завгодно очі мають мерехтіти, якщо не золотом, то хоч відображенням неба.

очі лайта — алгебраїчна формула; торкаючись елової шкіри, він вираховує тиск.

ланцюг між ними танцює танго.

ланцюг між ними — запорука смерті. і заклик до з’ясування: чиєї.

***

вперше побачивши блиск у його очах, ел жахається.

бо це не той прекрасний спалах, про який мають мріяти люди.

це відображення малахітового світу, який ел поклявся захищати грудьми. лайт бачить його. лайт жадає його.

лайт хоче спалити його вщент.

***

стоячи на даху, вони і є — гармонія. інь і янь, добро і добро, просто в різному розумінні.

ланцюг між ними стогне; ноги сплутались, понаступали одна на одну; двійко недотепних богів, що не вміють танцювати танго.

лайт шепоче крізь зуби, ел крізь зуби сміється, і обидва божевільно хочуть стрибнути вниз, вниз! на свободу, і залишити по собі слід, можна геометричний, промайнути під вікнами добрих роззяв, прекрасною священною кулею розбитись об землю — тільки щоб розбився обов’язково один, а другий став на коліна, врісши в гарячий ґрунт, і висміяв усе, що вони нарекли правдою.

вони ненавиділи один одного так, що це майже можна було назвати любов’ю;

вони хотіли знищити один одного так, що майже могли бути друзями.

***

зелений бог часу зливається з ніччю. їхні очі — суцільна пустка, ніби й дивляться один на одного, та самі не розуміють, нащо.

портрети давно змальовані, носи й губи недостовірні; зате страшні, нереальні уламки ідентичності — збережені.

ніхто не міг зрозуміти арідника краще, ніж всевишній.

ланцюгом перев’язана кімната, хоча жодна рана не кровоточить.

рани стягнені вузлом і ніколи не будуть обговорені.

з одного кінця всесвіту в інший передаються посмішки. кожен щось вигукує, але відстань така велика, що нікому немає діла…

ланцюг стає канатом і прірвою над домом людей.

ніхто з них не пам’ятає, коли вони перестали бути людьми.

***

ел лише тихо зітхає, коли лайт торкається його плечей.

одвічна злива періщить із неба.

лайт чіпляється долонями за ці схили й рівнини, за школи і дитсадки, за усіх людей, яких ел ніколи не бачив, яких носив за собою, як прокляття.

вони не були йому потрібні, він їм — тим паче не був. а проте чомусь ел відповідав за них, і вони натомість світилися нептуновим сміхом, роблячи з себе подобу німба чи крил, роблячи людину замшілою і доброю, і саме цей блиск зринав у плесі його очей, як зринає риба —

вдячність, укрита лускою,

любов до життя, настільки сильна, що готова погодитись на смерть.

— я знаю, ти хочеш стрибнути, — говорить ел.

— хочу…

зі знаком оклику — танго! канатами злив перетягнуті стани, і танець стає чимось первісним, старшим за людство, світлим рухом амфібій —

вони стрибають у небо, і чіпляються руками один за одного, перший — щоби зігрітися, другий — щоби притиснути до землі.

елу в обличчя дихає асфальт. він розтулює рота, і лайт розуміє, що зараз почує всі звинувачення, якими справедливо має бути покараний.

ел сміється, лагідно й зверхньо.

торкаючись землі, його світ — той, яким так хотів володіти лайт, той, заради якого лайт ладен був знищити всепланетне зло — цей світ розлітається на друзки, ріки розтікаються в калюжі, світло в очах завмирає назавжди, і малахіт стає тьмяним, нудним, нікому навік не цікавим.

***

лайт притискає до грудей цю подобу гір, якою тепер володіє — сам! світ, застиглий і холодний, пустого кольору вірідіану: болото, скорботна маса…

як він прагнув загарбати цю блискітливу споруду, але — загарбана, вона перестала світитись…

він відкриває елову грудну клітину і розуміє, що світилось насправді його малахітове серце.

лайтова любов, як астероїд, блимає і згасає.

він підіймає журний погляд догори.

якби хто намалював зараз його портрет! о, це була би чудова робота, зіткана з відчаю і справедливості.

та ніхто більше не хоче цього робити.

місяць із його щік, дзенькнувши, відколюється.

ієрогліф із імені — відпадає.