She was carried up into the clouds

Спочатку Джокер не дуже довіряє Шепард. Професійно вона – людина Андерсона, істинний солдат, вміє та може віддавати команди. Особисто – незнайомка, що може відноситися до нього упереджено через медичні записи у досьє.

Можливо, він і думав завжди, що для Шепард він явно не дотягує, бо навіщо він їй такий потрібний? Ось у Кайдена руки та ноги цілими залишаються, коли він бере до рук зброю, гумор більш стриманий, та й зовнішність… як треба. Десь у глибині душі догорає дитяча образа: усі найкраще завжди дістається комусь іншому. Але Джокер звик її давити в собі, тому що немає сенсу мріяти про те, чого ніколи не відбудеться.

До загибелі Нормандії він забороняв собі навіть думати про Шепард, як про ту, хто потенційно може бути поза статусом старшого офіцера. Усвідомлення особистої прихильності охопило його раптово – так, ніби він про нього і гадки не мав взагалі, хоча збреше, якщо скаже, що не знав. Все почалося з гнітючого почуття несправедливості, що для її псевдо-похорону ніхто не спромігся навіть знайти тіло. Усі розлетілися по кутках, кожний справлявся зі своїм горем наодинці; ось тільки якщо той же Аленко міг собі дозволити відволіктися на свою службу, то Джокера просто списали на берег, далі тісну кімнатку у Ванкувері та й забули. Протягом усього того часу, який він був змушений провести сам із собою, на його адресу надійшло кілька вітальних карток – до свят, які давно вже не відмічає навіть символічно, та два-три листа від близьких, наче вони не чули, що вже давно винайшли електронні месенджери. До останніх на Типтрі він точно не повернеться – тільки не зараз, коли більше нічого не залишилося, і це повернення рахується за остаточну капітуляцію.

Він ніколи б не повірив у те, що людину дійсно можна воскресити, але надія на диво перемагала будь-яку логіку. Це ж Шепард – якщо хтось і здатен пережити ту аварію на Алкері, то тільки вона, то яка тоді різниця, що цим вирішили зайнятися церберівці? І ось він, досі мружачи очі від післяопераційного болю, спирається на товсте скло і дивиться на тіло, що з кожним днем все більше нагадує його командера.

Йому дозволили зайти раз чи два – посидіти поруч і наговорити усякої маячні з надією, що Шепард, – Джокер свято у це вірить, – чує та розуміє. Колись вона прокинулася і тим самим змусила апаратуру пищати на всю лабораторію, щоб зігнати усіх фахівців у вузеньку палату. Вона правда жива – вже неважливо, що іншим плювати. Він два роки був зламаний і самотній, а тепер їх буде двоє – проти всього світу. А як отямиться – уже вчасно, коли буде до цього готова, – він покаже новеньку Нормандію, на якій ще облетять всю Галактику. І не потрібний їм буде ні Альянс, ні Рада, ні Кайден Аленко – тільки не після того, як вони всі разом відвернулися від Джейн Шепард після всього того, що вона для них зробила.

***

Cold sheets, but where’s my love?
I’m searching high
I’m searching low in the night

Джокер ніколи не був упередженим щодо Кайдена Аленко, але у ті моменти, коли той заколисував Шепард тихим шепотом, щось стискалося всередині. Він вважав, що це абсолютно неприйнятно, особливо коли на кону стоїть так багато, але замість того, щоб виключити камеру, Джокер вдивлявся в тьмяну картинку на моніторі, відчуваючи, як червоніють вуха. Вдивлявся, щоб упевнитися в тому, що ось-ось коммандер перейде червону межу і закриє себе у власній пастці. Вдивлявся, тримаючи палець над кнопкою мікрофона, але не знав, що сказати. Вдивлявся, полегшено видихаючи, коли від Андерсона прийшло дідькове повідомлення, яким можна порушити тишу. Як безглуздо – їхнє зближення було лише питанням часу, особливо коли адреналін б’є у голову перед найважливішою у їхньому житті битвою.

Коли вона померла, Джокер думав, що міг бути таким же сильним, як Кайден. Міг би стати краще – тому що всі ці два роки не дозволяв собі, навіть якщо б це пішло на користь, рухатися далі. Чи дозволив би, якби було підходяще здоров’я? Не перерахувати, скільки в його житті цих “якби”, і чи варто про них шкодувати.

З перших хвилин знайомства з “місцевим” штучним інтелектом, він записав СУЗІ у короткий список ворогів, з якими краще не зв’язуватися. У непрості хвилини під час деяких місій кілька разів викреслював, але не дозволяв собі залишати місце пустим до тих пір, допоки не залишився наодинці. Йому не було страшно дивитися на тих чудовиськ, що захопили його корабель. Страшно стало після – “їх нема, Джефф”, – і підлога наче похитнулася. Під синтетичний голос, завжди такий ненависний, але такий потрібний в цей момент, як ковток свіжого повітря, він віддав управління Їй. Яка різниця, справжня вона чи ні? Він дуже близько від того, щоб знову все похерити – невідомо, скільки життів через нього тепер на волосок від смерті. Єдине, що він повторював про себе – Шепард на борту не було. А потім – його знову мав хтось рятувати.

Можливо, справа була в почутті обов’язку за подарований ще один шанс? Мільйонний вже за рахунком, але напевно не останній. Його нудить, коли коммандер повертається, і він ледь встигає відвернутися, щоб не забруднити її чоботи. Хоче сказати хоч щось – намагався врятувати, робив усе, що було в його – їхніх з СУЗІ – силах, але через запалення горла ксі слова застрягали раніше, ніж Джокер встигав їх вимовити. Тоді, напевно, це х почалося: Горизонт перетворив крапку в кому та впустив у її життя Кайдена, але перед самогубною місією все стало гірше. Треба рухатися далі. Вони усі – Кайден, Шепард, Ґарус, Ліара, капітан Андерсон, – рухалися далі, коли була така можливість. Джокер не навчився. Він чіплявся за той день, перед Ілосом, коли ще можна було щось сказати або зробити, він прокручував у голові все те, що було потім, і ображався на власне боягузтво, що пояснював вірністю субординації та статуту.

Коли вони евакуювали Шепард і Кайдена з Землі, Джокер заборонив собі втручатися. Збреше, якщо навіть сам себе почне запевнювати, що не цікаво, але питати все одно не стане. Багато часу пройшло, страшенно багато. Навіть якщо і було щось між ними – іскра, з якої могло б розгорітися полум’я, – арешт після “інциденту” з Гегемонією залив усе потоками з вимушеної ізоляцію та присипав піском. Навіть вітатися не буде, тому що Шепард навряд підніметься. Перш за все – місія, а тільки потім уже… друзі? Ким вони один для одного були та є – один з тих запитань без відповіді.

***

Джокер думав, що його не пропустять: у проект “Лазар” вклали дуже багато, щоб пом’ятий тугою “колишній” пілот все зіпсував раптовим чихом або рухом, але Привид, на диво, лояльний. Настільки, що навіть Ловсон не може заперечити та пропускає небажаного гостя у стерильно-білу лабораторію. Усі обсерваційні норми дотримано, але в очах Міранди усе ще можна прочитати це “ще один невірний крок і…”, що Джокера навіть трохи веселить. Він шуршить бахілами та захисним комбінезоном, мружиться від болю у хребті, що переслідує його вже кілька тижнів після останньої операції. Жіночий голос з акцентом, схожим на австралійський, просить усіх вийти, залишаючи пілота і коммандера віч-на-віч. Джокер наближається до кушетки, що розташована точно по центру, і в понівеченому обличчі, яке відновлювали по клітині, впізнає знайомі риси.

До біса субординацію – він вперше кличе її по імені, коли торкається чужої руки. Таке просте, всього лише один склад, але вимовляти його так незвично, так… інтимно. Джокер пробує його на смак, не думаючи про те, що якби Шепард була при тямі, він би ніколи не набрався сміливості – як тоді, перед Ілосом. Він вимовляє його ще раз, гучніше і чіткіше, але досі обережно, наче боїться її розбудити. Мимоволі питає сам себе, чи називав її так – саме так, по імені, – хтось до нього. Погана ідея – спогади про того, хто, можливо, міг, псують занадто важливий для Джокера момент, і він стискає долоню сильніше. Більш звичне “Шепард” повертає йому впевненість, а минуле залишається минулим. Вдивляючись у кожну деталь на обличчі, що тільки-но почало заживати, він схиляється над ним усе нижче – напевно, це проти правил, які йому максимально прохолодно озвучила Ловсон напередодні, але йому треба впевнитися, що вона – не клон, не міраж, не синтетична копія тієї самої Джейн Шепард. Раптом вона відкриває очі – наче чує його думки, які Джокер волів би приховати навіть від самого себе, – і на декілька секунд, коли він заглядає прямо всередину стальної блакиті, час зупиняється.

***

I got a feat in my blood
She was carried up into the clouds
High above

Джокер звик спати дуже чуйно, тому що – це завжди здавалося йому кумедним – міг щось собі зламати у процесі. Коли він став воєнним пілотом, то зробив це своєю перевагою, тому що міг новучати у кріслі прямо за штурвалом. Іноді доводилося ночувати ще у маленьких каютах з вузькими і твердими койками, на яких кістки хрумтіли як попкорн, але зазвичай це було не дуже зручно для тих, хто став поряд. У Ванкувері було занадто тихо: а він ще сміявся зі слів Талі, коли вона переймалася через поганий сон на Нормандії. Вона працювала недостатньо гучно, порівняно з кораблями Флотилії, і ця скарга тоді звучала так по-дурному. Але тепер Джокер і сам стикнувся з подібним – безсоння через надмірну зручність він зміг подолати лише коли вперше заснув у капітанській каюті, і навіть совісне “це порушення статуту” не змогло його зупинити.

Він не пам’ятає, що йому снилося. Перестав навіть намагатися запам’ятати з тих пір, як знову опинився на Нормандії, бо рутина рятівників Галактики набагато цікавіша, ніж та маячня, яку він бачить у снах. Погляд фокусується, помічаючи, що прямо перед очима – оголена спина. Це видовище влаштовує Джокера більше за щось, що може прийти у сновидінні. Він тягне руку, майже торкається шкіри, але зупиняється раніше, мимоволі заглядаючи через плече. У тисячний раз собі наказує, що чужі листи не його справа, але після Горизонту у нього погане передчуття. Отримує поцілунок перш, ніж приймає рішення про те, спитати чи промовчати. Шепард відповідає сама – переконливо і вичерпно, а далі наче забуває одразу сама, і Джокер здається.

У її очах ні тіні сумніву – гарний привід перевернути сторінку і почати жити заново. Джокеру таке життя подобається – він і мріяти про таке собі не дозволяв. Долоні обережно зісковзують по талії, він притискає Джейн до себе, наче намагається впевнитися – як тоді, в лабораторії, – що це дійсно відбувається.

У новий поцілунок він вкладає усе те, в чому ніколи не зізнавався навіть самому собі. Знищує бар’єр, що вибудовував роками навколо себе, нарешті в змозі подивитися, що ж там за ним. Тема повідомлення, яку встиг прочитати, стирається з пам’яті – може не назавжди, але на ті кілька годин, які у них з Шепард ще залишилися.

***

Нормандія мчить до ретранслятора. Йому не кажуть майже нічого, і хвороблива уява малює різні сценарії, які могли б відбутися. Ліара, яку Джокер був радий зустріти як потрібро, але обставини не дозволяють, повідомляє, що Шепард разом з Кайденом у медичному крилі, і часу обмаль. Хвилювання за майора відверте, непідробне, але подумки він все одно вимовляє: бісові Женці. Бісів Цербер, бісів Альянс, бісів Кайден Аленко. Вона так і не піднялася до нього. Якщо б не камери, Джокер навіть не знав, як Джейн тепер виглядає.

А якщо б не Марс, вистачило б сил поговорити? Вони обидва вибрали спочатку обов’язок, а потім усе інше, тому тут нема на що ображатися.

СУЗІ “бачить” його наскрізь, але мовчить. Джокер тільки говорить, що поки у Шепард справи у посольствах, він посидить біля лікарняної палати, але сам собі не може пояснити, навіщо. З Джейн вони так і не перетинаються, аж до моменту, коли обоє опиняються знову на борту, але це все ще не зручний час для серйозних бесід.

Джокер піднімає очі та поривається торкнутися її пальців, але зупиняється перш, ніж порушує чужий особистий простір. Без свого крісла він втискає голову в плечі, наче намагається здаватися ще меншим, не може запитати про особисте, тому починає розмову з іншого, глобального: що робити? І дає право трактувати це як завгодно.

***

Did you run away, I don’t need to know
If you run away, come back home
Just come home

Джокер подумав, що нарешті настав час поговорити. Тепер, коли Цитаделі нічого не загрожувало, а війна перервалася через вимушену коротку відпустку, він отримав те, що весь цей час мовчки вимагав. Короткими односкладовими відповідями усім, хто не розумів, що відбувається або робив вигляд, що не розуміє, всередині себе кричав, як вперше у житті відчайдушно хоче перестати летіти назустріч смерті, зупинитися лише на кілька хвилин, щоб сказати або зробити щось важливе. Як всі нормальні люди. Як всі нормальні пари.

Шепард випереджає його, і від раптового хвилювання він навіть забуває відповісти. Замислюється над тим, що йому навіть перевдягтися нема у що – всі речі залишилися на Нормандії. Але яка різниця?

Столик вже був заброньований, коли Джокер прийшов, але Шепард на місці не було. Враховуючи те, що зайнятися йому зараз нічим, він міг прийти раніше. Незважаючи на значну заповненість цього закладу (напевно, він вважався одним з кращих на Цитаделі), їм пощастило зі столиком у відносному усамітненні від інших відвідувачів. Шаленої черги з цього місця не було видно, зовсім поряд був розташований запасний вихід – якщо їм захочеться піти, їм не треба буде протискуватися назад крізь натовп на вулицю. Було в цьому щось… дитяче, за чим Джокер сумував ще з тих часів, коли востаннє викрадав Нормандію. Останнім часом усе стало занадто серйозно.

***

Він навіть не одразу її впізнав. Яскраве волосся і ластовиння видавали ту, побачивши яку жодний жарт не знайшов вихід із морського вузла найрізноманітніших думок гострого на язик пілота, Джейн Гепард, але вперше вона постала перед ним жінкою. Касумі, що виникла поряд як завжди нізвідки, здається, подобалася така реакція: Джокер був упевнений, що не тільки його, але й кожного, хто попався на шляху сюди.

 – Коммандер… – він прикушує язика, щоб не сказати яку-небудь нісенітницю, тому що компліменти робить настільки ж успішно, наскільки – сальто назад.

Із запізненням Джокер помічає, що трохи жадібно роздивляється ті місця, що завжди були приховані під броньованим скафандром, опускає погляд нижче колін та лає чи то себе, чи то Шепард за те, що тепер дивитися без натяків на інтерес “не за статутом” просто нікуди. СУЗІ благородно заповнює тишу, що запанувала на кілька десятків довгих секунд, повідомляючи, про його епізодичну роль у невеличкому спектаклі.

Джокер думає, що його участь в якості водія Елісон Ґанн – ініціатива Шепард. А може жарт Касумі. Витягнути його із зони комфорти майже неможливо, а свій вклад у спасіння світу він жадав робити тільки сидячи у кріслі пілота. З іншого боку, це могло піти йому на користь. Їм обом.

***

У них майже виходить невимушена розмова двох закоханих, що у свій вихідний вирішили провести кілька годин разом. Джокер майже вірить, що у них немає жодних зобов’язань і найважливішої для Галактики місії, а єдина проблема, яку потрібно вирішити – роли з вугрем чи з лососем. Він довго роздивляється Джейн – подумки він не хоче називати її якось інакше – і намагається забути зміст її листа. Обманює себе тим, що терміновість могла б стосуватися лише їх двох, і якихось кілька хвилин у нього виходить створювати ілюзію звичайного побачення.

Але, все ж таки, доводиться нагадувати спочатку собі, а потім і їй, що служба – найважливіше за все. І в наступний момент, з незграбною дівчиною з Альянсу і захопленням ресторану, настає розуміння, що вони обидва тільки що ледь не пропустили серйозну справу через особисті позастатутні стосунки. Джейн – жінка, що трохи запізнилася до нього на побачення, – стає коммандером Шепард, і Джокер смиренно поступається. Пулі свистять поряд із головою – розмінна монета за столик у кутку розкішного закладу. Вони обоє знали, щось подібне може статися, і вони обоє нічого одне одному не обіцяли. В ту мить, коли Джейн Шепард перетворювалася на першокласного солдата, а їхній столик – у саморобну барикаду, замість Джокера виконати наказ коммандера мав пілот Нормандії лейтенант Моро. Жодних заперечень, жодних питань, жодного шмарклявого “будь обережна” – не за статутом.

***

Забираючи Шепард після виснажливої місії, джокер помічає на ній звичну броню. Подумки відмічає, що так зручніше, краще і правильніше, а бажання згадати те почуття, яке він відчув, побачивши її сукню, заштовхує кудись у глибину, не без спокуси дістати і подивитися ще хоча б трохи. Поза метушнею, що почалася з тих самих пір, коли вони ступили на борт нової Нормандії, він і думати собі заборонив про будь-яку перерву – два роки без діла наклали свій відбиток, – а тепер вперше хоче викроїти в їхньому насиченому розкладі день, щоб побачити Шепард у цивільному.

Після “робочого дня” він все ж набирається сміливості та… відправляє повідомлення. Щоб, у разі, якщо вирішить запитати особисто, не змінив тему в останній момент. Спочатку хоче запросити на Цитадель, але потім напрошується у капітанську каюту, щоб не витрачати церберівське пальне на імітацію одного дня “на гражданці”. Старанно робить вигляд, що працює до тих самих пір, доки в БІЦі не починається перезмінка, у хаосі якої ніхто і не помітить – найсміливіший пілот, що зазіхнув на Володаря два роки тому, схвильовано смикає край воєнної форми через якесь повідомлення.