Пролог

ДИСКЛЕЙМЕР: Це буде довго. Деталі сюжету можуть змінюватися під час написання. Усі персонажі вигадані і не мають ніяких збігів з реальними людьми 🙂

—

Жовтень 2709 рік

Округ дільниці SK-16

Потяг несеться лабіринтами підземних тунелів. У вагоні спершись, хто на вікно, хто на сусіда, вони сидять по двоє. Їх розбудили посеред ночі та наказали вдягатися.

Поряд з ним спить його сусід. Імен один одного вони не знають, лише порядкові номери та вік. Сусіду девʼять, йому дванадцять.

Той зʼявився у стінах сховища два роки тому. Ще один врятований від зруйнованого та небезпечного світу за межами стін.

Він же сам, здається, завжди був тут. Про своє минуле майже нічого не памʼятає, лише дуже розмиті клаптики обрисів, відчуттів та кольорів.

Перше що тобі розповідають, потрапивши сюди — це про монстрів, що живуть на поверхні за стінами та неможливе життя там. А ще про те, як кожного дня солдати боряться, ризикуючи життям, аби врятувати бодай ще одного. І йому завжди було цікаво: чому від монстрів завжди вдається врятувати лише дітей, якщо дорослі сильніші та розумніші?

Але ставити це питання ніколи не наважувався. Дорослі не люблять складних питань. А от що їм подобається, так це постійні тести.

Розпорядок дня завжди однаковий. Пробудження, зарядка, розв’язання задач та виконання завдань, тести і потім відбій.

Врятованих дітей зовсім мало. За останні три роки привезли всього пʼять, а зараз усіх їх, а це сорок три, він любить рахувати, везуть у нічному вагоні кудись.

На таких вагонах зазвичай приїжджають лише дорослі, що звуться лікарями. Дітей же туди ніколи не пускали.

Тому він відчуває захват разом з насторогою.

Тунель яким вони їдуть темний. За вікнами лише чорні стіни та швидкість. Сусід спокійно спить поряд, решта дітей теж відпочивають. Тому і він вирішує закрити очі та дозволити захопленню перемогти тривогу.

Усі монстри залишилися на поверхні. Вони давно врятовані.

—

Липень 2716 рік

Дільниця SK-16

На найбільшій площі міста ще вчора встановили сцену. Усі екранах готуються транслювати новий винахід. Люди зібралися, аби першими побачити анонс. Тим хто не зміг дозволити собі місце під сценою вдовольняється трансляцією.

Усі з нетерпінням чекають початку.

Чонгук теж вимушений дивитися. Анонс транслюють усіма екранами міста і навіть у його лікарняній палаті. Вимкнути не можна.

“Найновіша модель андроїда для вашого комфорту”, зʼявляється напис.

Продавець пропонує різноманітний вибір. Жіночий, чоловічий, андрогінний. Високий, низький, худий, мʼязистий, будь-що на смак покупця, залежно від його вподобань.

За заявленою інформацією винахід врятує від самотності, підтримає бесіду, допоможе в домогосподарстві та ще з десяток додаткових функцій. Усе, що може людина, притаманне андроїду. Навіть кохати, якщо замовник забажає поставити таку програму.

“Зовсім скоро у продажу!”

Завершується реклама і починається трансляція презентації. Сцена, підбурена публіка, усміхнений ведучий.

Чонгук відводить погляд. Йому дуже болить голова.

Прибор біля ліжка контролює кількість знеболюючого. Він знає, що система не дозволить збільшити дозування, але однаково пробує. Усяка електроніка рано чи пізно дає збій. Що як саме зараз йому поталанить?

Система не дає збій.

Він важко зітхає, повертає погляд до ведучого на екрані.

Біля того стоїть новий прототип андроїда. Ніяких відмінних від людини рис, окрім, що електроніки в мозку, яка, як ми памʼятаємо, рано чи пізно дає збій. Йому, за бойові заслуги, обіцяли також один. Він не обирав. Навмання тицьнув по екрану на першу фігуру, яку запропонували, і відвернув очі до вікна.

Хіба може солдат, що провів у відключці декілька днів, свідомо обирати?..

Та і кого? Іграшку? Слугу? Що він взагалі обирав?

Чонгук закриває очі і намагається заснути, хоч знає, що у снах на нього чекають монстри і від них не врятуватися.