Позачасся

хребет ламкий — сніжинка і прикраса,

хребет людський — незміцнений каркас.

(як ми були — не вистачило часу,

як час з’явився — вже не стало нас.)

немов ісус, кульгає снігом робот:

ні знаку зла,

ні сліду підошов.

і тільки страх у серці, як хвороба,

і, ніби куля в лоб, цвіте любов.

ти говорити так і не надумав…

сприймай на слух, на дотик і на жаль,

як пальці гладять осінь, наче гуму,

як вії з носа струшують печаль.

жили, жили, та так і не оживши,

ми плигнули у ріт невороття!

як імені тобі нема поки що,

дозволь, хоча би дам тобі життя.

шукай його під стопами берези,

як сніг, зітхнувши, ляже на живіт,

між листям льоду, коли глід тверезо

хитнеться й журно визирне у світ;

коліна! лікті! сто безсмертних криків!

процесори, поламані кістьми.

коли з життя пішли найбільш великі,

його бездумно упіймали ми…

лови ж зайців у сонячній могилі

і вір, що сонця зроду не було.

хапай за руки почуття безсилі,

рубай їм руки,

бий серця, як скло.

роби, що забажаєш, та будь ласка,

не полюби, ісус без язика.

твоя душа із меду і пластмаси

нехай не вмре так само, як людська.

будь тихим схилом, повним сенсу й суті,

аналізуй політ своїх птахів.

стовідсотково вільні і роззуті,

вони летять,

як ти завжди хотів!

ісус скидає мовчки з себе одяг,

у ріку черевики по однім.

(системний збій пронизав ніби протяг)

ступивши крок, ламає стіну й німб.

пливе рікою і летить над дахом:

невже, невже він зроду все це міг?!

любов забилась в гріб іржавим цвяхом,

процесор радо йокнув

і застиг…

за словом слово і за дротом — провід.

якісь безсмертні вилізли на біс,

а

дізнавшись, що життя не для любові,

пощезли…

бо таке життя —

на біса?