`living that life on the dark side

Домальовуючи, обережно веду чорну лінію вздовж нижнього краю повіки, коли поставлений для фіксації на стіл лікоть раптово зісковзує з нього, і кінчик олівця боляче втрапляє в очне яблуко.

— Чорт, — сичу від болю.

Швидко висмикуючи серветку із паковання, злегка прикладаю до ока, яке вже починає сльозитися й пекти. Намагаюся сильно не кліпати, щоб не розмазати вологою всі свої півгодинні старання й не перетворитися на бісову панду ще до початку виступу. Сьогодні такий мейк у мої плани не входить. Ну якого чорта?! Залишалося ж зовсім трохи.

Біль потроху вщухає, я обережно промокаю непрохані сльози, підправляючи трохи змазані чорні лінії до більш-менш нормального акуратного стану й викидаю серветку у смітник, розглядаючи у дзеркалі трохи почервоніле око. Нічого, за декілька хвилин все буде виглядати нормально. Та й камера не зніматиме настільки близько, щоб це хоч комусь було помітно.

Із дзеркала на мене дивляться мої ж блакитні очі, які, густо підведені чорним олівцем, здаються ще виразнішими й… якимись гостро холодними, що наче крижини, своїм поглядом вмить сковують льодом. У них з‘являється якийсь голодний блиск, від якого моєю спиною пробігає холод, а кров стигне у жилах. Я знаю цей блиск…

Дихання спирає десь у грудях, поневолене серцем, яке стало  занадто важким і тепер камінням стукає поміж ребрами. Я нічого не можу вдіяти із враз спітнілими долонями й тремтячими пальцями, які нервово стискають горезвісний олівець. Розумію, що тремтіння охоплює усе моє тіло, й хапаюся за цей олівець, як за своє останнє спасіння.

Моє відображення у дзеркалі живе своїм життям. Мої (його) очі розширюються, їх затоплює божевілля й ненависть чи то до мене, чи до самого себе. Він вчіплюється у своє (моє) волосся й з силою відтягує його, наче хоче вирвати з корінням і разом з усіма думками. Його (мій) рот спотворює безмовний крик…

Я чую його насмішку у своїй голові так голосно, як наче б він кричав мені у вухо. Здригаюся всім тілом. Намагаюся прогнати цей голос геть — його не існує! Його тут немає! У цій гримерці тільки ми з хлопцями.

Та посмішка у дзеркалі не зникає, як і широко розплющенні у насмішкуватому божевіллі очі кольору глибоководної криги. Мої очі.

— Стули пельку! — беззвучно шепочу я крізь зціплені зуби, стискаючи руки в кулаки, щоб заспокоїти тремтіння у пальцях.

Я міцно заплющую очі й подумки рахую до десяти. Найбанальніша і найпростіша, ця вправа все-таки видається найдієвішою.

Проте, коли знову відкриваю повіки, відображення у дзеркалі так само насмішкувато спостерігає за мною.

Його (мої) губи викривлює посмішка. І на мить мені хочеться розбити дзеркало на друзки лише для того, щоб стерти її з цього обличчя. Мого власного обличчя.

Він знає мене краще за мене самого. Він витягує назовні усе те, що я відчайдушно намагаюся приховати у найтемніших закутках душі, знищити у собі. Він і є усім тим найтемнішим…

«Ти погана ідея, Йоель», — насміхається навздогін його шепіт.

— Ти готовий? — вириває із заціпеніння голос Йоонаса.

— Так, — кидаю я, сподіваючись, що мій голос не тремтить. Кидаю олівець й швидко витираю змоклі долоні об штани. Глибоко вдихаю і підвожуся, відвертаючись від свого відображення, подумки показуючи йому середній палець. Нехай це й жалюгідна втіха, так хоча б щось.

Я прямую слідом за хлопцями до виходу з гримерки, сподіваючись, що за цим образом та макіяжем удасться приховати страх. Страх перед власним демонським відображенням із холодними очима і його впевненістю у моєму провалі. Я не дозволю йому зруйнувати все те, за що цей Йоель бився роками!

Ми швидко й впевнено крокуємо за лаштунки сцени, де буквально за декілька хвилин будемо виступати з прем’єрою нашої нової пісні. Усі ми схвильовані, трохи наелектризовані знервованістю й, чого таїти, злегка збуджені адреналіном та алкоголем. Дивно, та сьогодні здається, наче цьогорічний виступ у якості запрошених зірок морально важчий і викликає більше хвилювання, аніж коли ми були на цій сцені конкурсантами. Думаю, це тому, що зараз увага до нас посилена, і після всього того шуму, що ми наробили після Євробачення, всі очікують від нас чогось не менш крутого. І тепер відчуття, що ми маємо перевершувати їхні очікування, постійно супроводжує нас, наповнює ще більшими сумнівами. Кожен новий сингл має захоплювати слухачів. Тож з’являється відчуття, що у нас більше немає права на помилку, як колись, що кожна нова пісня має ставати хітом, що експериментувати зараз занадто ризиковано.

«You are national heroes», — шелестить голос у моїй голові, і я майже чую у ньому насмішку і якесь збочене задоволення.  — «Ви уже не належите самі собі. Так, і ти також, Оллі».

Так, це — визнання, якого усі ми хотіли, коли створювали гурт, про яке усі ми мріяли і до якого прагнули, та зараз воно інколи здається занадто важким тягарем. Іноді я думаю, що краще було б залишити все це на рівні хобі й піти працювати за професією. Жити розміреним і спокійним життям без прицілу фотокамер і фанатів… Іноді я думаю, що усе це занадто. Хоча нам круто разом, ми любимо те, що робимо, й класно проводимо час, та я не можу позбутися думки, що живу не своє життя. Що це не моя мрія…

«Скажи їм! Чи ти боїшся  їхнього осуду, Оллі?» — продовжує насміхатися десь всередині мене темний Оллі Матела, якому плювати на все й усіх, який думає лише за себе.

Іноді його присутність здається такою реальною, що складається враження, ніби він стоїть за спиною, і тоді, як ніколи сильно хочеться повернутися з добряче йому врізати. Та це лише враження…

Йоель попереду поправляє волосся й потирає долоні, що видає його знервованість. Ніко впевнено крокує вперед, і його старанно вкладені локони злегка тремтять від повітряної хвилі, яку він створює своєю швидкою ходою. Йоонас поправляє свій блискучий піджак, бо йому знову здається, що він недостатньо ідеально на ньому сидить, хоча прекрасно розуміє, що у цьому немає ніякого сенсу, адже на сцені у його диких рухах, стрибках і поворотах з гітарою піджак житиме своїм життям. Томмі та Алексі спокійні й зосереджені на майбутньому виступі, і я б хотів перейняти від них цей спокій…

Та чиясь майже фізична присутність наче відтягує мене назад, переконуючи, що мені серед них не місце. Тіло пронизує холодним потом, а дихати стає важче. У колі світла я чітко бачу свою власну тінь, та на відміну від мене, вона не тримає в руках гітару. Її рука вказує на мене, а потім зводить два пальці до скроні й робить вигляд, що стріляє.

«Ти тут зайвий. Ти неважливий. Це не твоє життя»,  — тягнеться за цим жестом скрипучий холодний шепіт, від якого тіло вкривається «гусячою шкірою».

Я подумки посилаю його до чорта, наздоганяючи хлопців, та шепіт скрадається слідом. Безшумно, як тінь. Моя власна тінь.

«Вони впораються без тебе, — навздогін кидає шепіт, — ти погана ідея, Оллі».

Та я трясу головою, злегка вдаряючи себе власними дбайливо вкладеними кучерями і проганяючи його.

Тінь розчиняється у світлі прожекторів, коли ми наближаємося до сцени.

Плескаю холодною водою в розпашіле обличчя, і це відчувається, як справжнє блаженство. Вода охолоджує шкіру й змиває солонуватий піт, а разом із ним і напругу, яка лише зараз потроху починає відпускати. Я навіть не усвідомлював, наскільки міцно вона тримала мене до виступу, адже цей вечір не здавався чимось екстраординарним — просто ще один виступ Blind Channel, дарма, що прем’єра пісні. Та й чого нам особливо переживати? Публіка любить нас, ми вже довели не тільки Фінляндії, а й усій Європі, що наша музика крута. Цьогоріч ми просто кайфували на сцені, не переживаючи за оцінки суддів та глядацьке голосування, цьогоріч вони нічого для нас не вирішували.

Та, виявляється, підсвідомо я теж хвилювався. Можливо, не так сильно, як Йоель (о так, він у нас король хвилювань), та тим не менш. Але все пройшло більш, ніж вдало. На сцені було круто й гаряче. В усіх розуміннях.

Я знову плескаю холодною водою в обличчя і розтираю його долонями, зганяючи рештки отриманого адреналіну. Вода трохи неприємно стікає по шиї та затікає за комір бафа, який я спустив донизу як шарф. Чомусь раптово в одну мить стає холодно, наче мене обдає крижаним вітром. Серце вколює ірраціональний переляк.

Я підіймаю голову й шумно вдихаю, зустрічаючись зі своїм відображенням. Розширені вибалушені очі та відкритий у здивуванні рот спотворюють моє обличчя.

Я ковтаю слину, відчуваючи, як груди здавлює, наче сталевим обручем. Раптовість цієї думки зараз лякає. Я багато разів думав про це, я повертаюся до цієї думки час від часу, та лише декілька секунд тому я почувався щасливим від виступу на сцені, я справді кайфував від цього!

«Скільки ще ти будеш вдавати з себе найрозважливішого й найспокійнішого?» — вкрадливо шелестить у голові мій власний голос, і мені стає ще більш не по собі. —  «Скільки ще терпітимеш вказівки від інших що і як тобі робити? Скільки ще терпітимеш лідерство Йоеля і його вибрики, коли він чимось незадоволений? Тобі не набридло?!»

Відчуваю, що мої власні очі розширюються від здивування і раптового страху, наче хтось ще може чути мої думки, попри те, що у вбиральні я зараз один. Я намагаюся прогнати ці думки геть, як роблю завжди, втікаючи від них, та вони наче вимальовуються на досі чистій поверхні дзеркала.

Я вихоплюю паперовий рушник і кидаюся відтирати ці написи, та варто мені кліпнути, як всі вони зникають.

«Невже ти просто лялька у чужих руках, Томмі? Де твої власні думки й бажання? Чи ти не здатен наполягти на них?» — губи відображення ворушаться проти моєї волі, та слова вгризаються в мозок і там залишаються. — «Кому потрібен такий тюхтій? Ти погана ідея, Томмі».

Я не… не думаю, що є чиєюсь лялькою! Та власне відображення у дзеркалі лякає своєю кривою посмішкою, ніби чудово все розуміє… І найстрашніше, що я точно знаю, що розуміє. Мабуть, навіть краще за мене самого. Адже не приховує того, що приховую я…

В перші секунди, коли відкриваються двері й ми виходимо на вулицю, крики оглушують і навіть дещо дезорієнтують. Ми думали, що готові до цієї зустрічі з фанами, та здається, помилилися, бо такого прийому точно не очікували. Принаймні, я не очікував. Ніко з Йоелем посміхаються, коли до них тягнуться руки, що намагаються хоча б злегка доторкнутися до своїх кумирів наче для того, щоб переконатися, що вони справжні — з плоті й крові. Мабуть, хлопці до цього звикли, адже завжди були найближче до глядацької зали, завжди найбільше взаємодіяли з публікою. Для них оце бажання доторкнутися чи схопити за руку не було чимось незвичним чи некомфортним. Я ж почуваюся знічено, декілька хвилин навіть гублюся у цьому вирі, не розуміючи, що відбувається. Колись така увага була для мене також чимось майже буденним, та зараз я вже трохи звик до більш спокійної реакції…

Чиїсь руки тягнуться до мене з маркерами й плакатами, я підписуюся на них, і так декілька разів поспіль. Перед очима майорять лише різні наші фото, на яких я швидко  ставлю свої закарлючки. Хтось плескає по моєму ліктеві й, намагаючись перекричати шум, просить мене про фото. Я киваю й стаю ближче, щоб потрапити в об’єктив фотокамери для селфі. Відчуваю, як моє єство заповнює радість та веселість, з кожним фото я почуваюся вільніше і навіть сам беру декілька телефонів, щоб зробити селфі. Дівчата навколо пищать від захвату і, незважаючи на те, що від цього писку мої вуха закладає, я відчуваю, як мене охоплює ейфорія. Надзвичайно відчувати на собі цю любов!

Я озираюся навколо й бачу, що хлопцям це теж до вподоби. Вони також з радістю роздають автографи, з усмішкою фотографуються з фанами і навіть нахиляються ближче до них, щоб розчути, що вони кажуть. Охоронці намагаються тримати певну дистанцію, не дозволяючи особливо нахабним фанатками перетнути межу пристойності, але я розумію, що ми самі на це не надто зважаємо. Голова паморочиться від цього п’янкого почуття слави.

Раптом чиїсь руки рвучко притягують мене до себе, а затим чиїсь губи залишають поцілунок на моїй щоці, і цей дотик проймає мене зарядом статичного струму. Це занадто неочікувано.

І поки я намагаюся прийти до тями, дужі руки охоронця відтісняють від мене дівчину й м’яко штовхають мене у спину в напрямку авто.

— Я люблю тебе, Алексі! — кричить навздогін та зухвала дівчина,  я лише сором’язливо посміхаюся у відповідь, не знаходячись, що їй відповісти.

Тільки вибравшись із натовпу, відчуваю, що надворі таки прохолодно. Пронизливий вітер неприємно шарпає волосся, обдаючи льодяним диханням і змушуючи зіщулитися. Комфортне тепло прихильників залишилося позаду.

Та раптом холод стає не просто неприємним від контрасту з теплом, а палюче крижаним. Він охоплює усе мої тіло, і здається, навіть кров всередині застигає. Почуття страху стає таким всеохопним, неначе мене накриває хвилею панічної атаки. Серед потоку холодного повітря я не можу зробити жодного вдиху…

І тоді крізь постаті в натовпі я бачу його… себе. Він занадто блідий, під очима залягли великі темні кола, а самі очі запалені й червоні, наче він не спав декілька діб. Він посміхається такою гиденькою єхидною посмішкою, яка змушує мої нутрощі стягнутися в тугий вузол, і схиляє голову набік, щоб презирливо роздивитися мене.

Насмішкуватий мій власний голос витягує це питання десь із найтемніших глибин моєї свідомості.

Я стискаю губи, тамуючи злість. Чому він завжди з‘являється у такі моменти? Чому постійно обламує весь кайф?

«Щезни!» — подумки шиплю на нього, та він ще ширше посміхається, ніби мої накази для нього зовсім нічого не значать. І найгірше те, що я знаю, — вони справді нічого не важать. Не для нього.

«Тільки разом із тобою. Ти лише заховав мене від денного світла, заховав углиб себе, але я — це ти, і ти не можеш мене знищити, Алеееексі», — наспівно промовляє він, а тоді проводить великим пальцем по шиї, показуючи, що саме має на увазі під своїми словами. — «Я знаю, ти шкодуєш про цей вибір. Я знааааю. Але ти боягуз. Ти погана ідея, Алексі».

Зі злості я ще міцніше стискаю зуби, чуючи, як противно вони скреготять. Але найбільше мене виводить з себе безсилля від того, що він правий. Я не можу позбутися його, бо він частина мене самого.

— А який звук був, просто каааазка, — захоплено вигукує Ніко, мрійливо посміхаючись, і я киваю йому, погоджуючись. Виступ справді вийшов чудовим! Інше звучання, що суттєво відрізнялося від студійного запису, але було не менш магнетичним та цікавим. На сцені відбувалася справжня містична магія. Такого ми ще не робили! І знову здивували слухачів!

— Згоден, це було надзвичайно, бро, — відповідаю йому, згадуючи, яке відчуття ейфорії охоплювало мене, коли ми грали. Як публіка в залі кричала, співала разом із нами й аплодувала. Як гаряче вони підтримували нас, як ніколи до того…

— Може, зайдеш поки до нас, — пропонує Ніко, відкриваючи двері номеру, та я хитаю головою.

— Томмі з Алексі відписали, що скоро будуть, я зачекаю тут, все окей.

Ніко знизує плечима й щезає за дверима, залишаючи мене самого посеред пустого готельного коридору. Раптова тиша важко осідає на мене, здається якоюсь зовсім неприродною. Декілька годин ми перебували у постійному шумі перекрикувань, перепалок, налаштувань інструментів, розспівок, криків із зали, музики, інтерв’ю, навіть шуму машин на вулиці. А тепер нарешті навколо панує тиша нічного готелю, і від неї у мене чомусь стискається серце, як і від факту того, що я стою у цьому коридорі абсолютно один. Наче грім серед ясного неба мене прошиває усвідомлення того, що я не пам’ятаю, коли востаннє залишався на самоті й не чув хлопців навіть за дверима…

Ця тиша видається якоюсь некомфортною й навіть дещо лякає. Дожилися, Йоонас, тебе уже лякає тиша!

Опираюся на поручень, що явно є просто елементом декору, відкриваю Інстаграм і проглядаю спершу усі відмітки на сторіс, які фани вже встигли назнімати й викласти, поки тривало шоу. Декілька репощу собі на сторінку, а тоді починаю переглядати пости у стрічці. Мій втомлений мозок не бажає зараз жодних довгих текстів, тож я просто майже бездумно лайкаю фото, які мені подобаються. Поки одне з них не змушує моє серце пропустити удар. Відчуваю, як хребтом пробігає хвиля холоду, враз досягаючи кінчиків пальців.

Різко обертаюся, та позаду мене лише напівпрозорі двері, які, скоріше за все, ведуть кудись до службових сходів та аварійного виходу. Там нікого немає! Проте на фото точно моя спина й волосся, сфотографовані саме тут і саме з-за цих дверей.

«Якщо хтось бачить твою спину, значить ти попереду» — стверджує підпис під фото. І тільки тоді я помічаю, що воно викладене з мого аккаунта. Що за…?!

«Тобі не набридло завжди бути в тіні солістів? Чому вся увага дістається їм?» — долинає до моїх вух шепіт звідкись з-за цих проклятих дверей. Я здригаюся й рвучко смикаю за ручку дверей. Та вони не піддаються. Я смикаю ще декілька разів задля певності, та вони закриті. Але коли підіймаю голову, за напівпрозорим склом бачу розмитий темний силует, який до тремтіння колін нагадує мій власний. Занадто нетипова зачіска…

— Що за чорт? — вигукую я, та з горла виривається радше якийсь хриплий шепіт. Мій голос мене не слухається.

А силует/тінь тим часом схиляє набік голову, наче вивчає мене.

Цей голос — мій власний голос. Напрочуд реальний, наче я зараз говорю сам із собою. І я знаю, що так воно і є. Відкриваю рота, щоб заперечити, але ці слова вже осідають важкою отрутою всередині, наповнюючи серце чимось темним.

Заздрість розкриває мені свої обійми, як колись давно у старшій школі, і я несвідомо роблю крок їй назустріч.

«Ти завжди таким був. Міг би досягнути більшого, та завжди пасував, заздрячи тим, у кого духу вистачило… Ти погана ідея, Йоонас», — переконливо шепоче мій викривлений голос.

Тіні речей, якими я не пишаюся, огортають мене. І я усвідомлюю, що вони знають мене під усіма тими шарами веселості, гумору й відкритості, які я завжди виставляю поперед себе як щит, щоб приховати іншу сторону, яка живе в мені.

Масажую скроні, намагаючись полегшити головний біль, який раптово вирішив атакувати так невчасно, і думаю про те, що повернутися до готелю було вже не такою й вдалою ідеєю. М’яке ліжко, напівтемрява номеру й незвична тиша заколисують, змушуючи повіки важчати, а тіло розслаблятися й здатися сну. Та мозок кволо опирається, пам’ятаючи про афтепаті, яке ще чекає на нас цього вечора.

Тому і я борюся з бажанням відкинутися на м’який матрац ліжка, бо якщо таки зроблю це, навряд чи вже підведуся з нього. Не сьогодні.

Продовжую терти скроні в надії, що це якось прискорить дію від таблетки. Я справді не хочу пропускати жодної миті цього вечора або не мати змоги насолоджуватися ним через клятий головний біль чи будь-що інше. Я планую напиватися разом з усіма й святкувати перемогу The Rasmus так само, як ми святкували власну минулого року!

Біль потроху відступає, лише час від часу відгукуючись тупими спалахами, та мене дедалі більше хилить у сон. Чорт забирай, краще я чекатиму хлопців у холі. Там, принаймні не так тепло й зручно, і там я навряд чи засну.

Та раптом мене охоплює таке сильне й непояснене відчуття страху, що я здригаюся, наче в кімнату несподівано увірвався холодний протяг, змушуючи мене зіщулитися й обхопити себе руками. Можливо, я все-таки трохи задрімав і не помітив цього?..

Та відчуття чиєїсь сторонньої присутності занадто реальне. Я обертаюся до дверей і за напівпрозорими матовими дверима бачу чийсь силует. Схоже, хлопці таки прийшли привести себе в порядок і освіжитися перед вечіркою. Я встаю з ліжка й направляюся до дверей, але тривожне почуття все росте, а серце калатає у грудях. Чомусь це нагадує мені фільм жахів або кошмар, та я не спромогаюся витиснути з себе хоч слово, поки не опиняюся біля самих дверей. В нерішучості затримую пальці на ручці. Мій мозок сонний та в’ялий, думкам надто важко сформуватися у щось чітке й логічне, та десь на межі свідомості приходить дивне розуміння — навдивовижу тихо. Йоель би уже нетерпляче тарабанив у двері, а не спокійно чекав за ними…

Страх хапає за горло з новою силою, і я судомно ковтаю клубок у горлі, ледь роблячи вдих. А тоді в пориві роздратування на себе через цей незрозумілий переляк, натискаю на ручку й рвучко відкриваю двері.

«Якого біса, Йоель?» так і застрягає у горлі, бо на порозі зовсім не він. І не Оллі.

З порогу, схиливши голову й єхидно вишкірившись, на мене дивиться моя власна копія. Я хмурюся й відступаю назад, не розуміючи, що за чортівня відбувається… Посмішка у кутику губ викривлює половину його обличчя, коли він нахиляється ближче до мене, не переступаючи порогу та пильно вдивляючись у моє обличчя, наче вивчаючи його, наче намагаючись знайти відмінності.

І мене як струмом пронизує усвідомлення — я не сплю! Це мені не сниться! Мої ж зелені очі, зловісно виблискуючи в тьмяному освітленні кімнати й коридору, хижо вдивляються в моє обличчя. Під ними залягають темні кола, що робить його (мене?) схожим на якогось вампіра з кіно.

«Ти точно той самий Ніко Моіланен?» — шелестить його голос наче напряму в моїй голові.

«Що за…? Що значить «той самий»?

«Той, хто придумав назву цьому гурту й визначив жанр їхньої музики. Хто написав стільки пісень і вигадав стільки ідей, які привели його до цього успіху», — темний двійник не питає, він стверджує, і від його голосу моїм тілом бігають мурахи. — «Хіба це не ти? То якого біса ти сидиш тут один, поки інші десь там роздають автографи й насолоджуються славою?!»

Ці слова відчуваються наче ляпас, і від несподіванки я роблю ще пів кроки назад, але двійник нахиляється ще більше вперед, не відводячи від мене свого пильного погляду, який пропалює всередині діру, у яку затягує мій здоровий глузд…

Я ще більше суплюся, але відчуваю, як проти волі мене тягне до нього. Зазирнути у такі знайомі, але й небезпечні очі, знайти у них відповідь, піддатися їхнім вмовлянням, погодитися з їхніми твердженнями…

«Ти маєш бути у центрі уваги, Ніко. Ти, а не Йоель. Без тебе нічого з цього не було б», — продовжує вмовляти він, хоча його губи навіть не ворушаться.

«Але ж… усі ми доклали зусиль для цього», — пробую заперечити, та він не дає мені договорити.

«Ти занадто жалюгідний, щоб визнати власну значущість, свою перевагу над іншими, — презирливо сміється він. — Ти погана ідея, Ніко».

Я знову хочу посперечатися із ним, але слова застрягають у горлі, думки розмиваються, втрачають свій сенс, я усвідомлюю, що й для мене вони нічого не варті. Я знаю, що він правий. Що я правий. Бо врешті-решт ми дві частини одного Ніко Моіланена.

Ця темрява завжди тут. Завжди в нас: у наших серцях, у наших душах. І як дивно б це не звучало, на сцені вона завжди сяє якнайяскравіше. На сцені її ніхто не стримує. На сцені в шаленому ритмі й співі, у запаморочливих стрибках і русі, у цьому божевіллі живих виступів, де енергії зіштовхуються та вибухають, її ніхто не спиняє. Її навіть не помічають, її відпускають на волю, несвідомо намагаючись позбутися. Та вона завжди знаходить дорогу назад. Її неможливо загубити, вона завжди йде слідом крок за кроком, наступає на п’яти, дихає в спину, всотується в нутро, стаючи невіддільною частиною кожного з нас, залягаючи на дно, ховаючись углиб душі до наступного разу, до наступного виходу під світло софітів, крики шанувальників та їхні аплодисменти. Щоб знову розгулятися на повну, щоб забрати собі якомога більше, змішатися з ейфорією, розпалити бажання, дозволити собі щось більше, полонити собою інших, виступити вперед і перейняти контроль. Розлитися криком скрім-вокалу й вилитися в емоційний спів кожного продиктованого чи нашептаного раніше рядку, в кожний гітарний риф чи удар барабанів. Злитися в один енергійний потік музичного божевілля, забираючи те, що добровольці самі віддають без заперечень, навіть навпаки — з палким бажанням. Насолоджуватися їхніми відчайдушними бажаннями більшого, а потім їхніми не менш гарячими розчаруваннями.

Ця темрява завжди тут. Вона невіддільна частина кожного з шести. Вона нікому не дозволить спіймати себе і тим більше втримати. Ніколи не дозволить комусь проникнути в її таємниці, викрити її, позбутися її. І ми не дозволимо. Не впустимо нікого всередину. Ми її охоронці та її раби.

Кожен із нас — погана ідея.

Шалене блимання червоного аварійного світла. Паніка й страх, що затоплюють тісний закритий простір. Злість та гнів, що скидають кайдани контролю. Осліплюють. Вивільняють темряву, що чекала свого часу, довго ховаючись у зблиску очей і кутиках губ, у потаємних думках та бажаннях, хованих на глибину.

Тепер її ніщо не зупинить. Вона вимагає свою ціну.

Укладання угоди з нею — погана ідея.

Цей ліфт прямує до Пекла…