LandFell

“От дідько, якщо я й сьогодні запізнюся, вона мене точно вб’є”, – подумав юнак, пришвидшивши крок. Раптом пролунав пронизливий крик, десь по той бік вулиці. Хлопець зупинився. “Зазвичай, я намагаюся втрутитися в подібні ситуації, але зараз у мене зовсім немає часу для цього”, – намагався переконати себе юнак, проте, вирішив прислухатися. Гучний віддалений крик вмить перетворився у підозрілу тишу. Хлопець уже приготувався продовжувати йти, але щось ніби змусило його піти перевірити, що відбувається.

Продовжуючи йти на звук він  повернув ліворуч і перейшов дорогу. Раптом попереду хлопець побачив жахливу картину. Дужий чоловік, який виглядав добряче випившим, душив маленьку дівчинку. З рани на її голові сочилася яскрава червона кров, яка вже встигла забруднити волосся і одяг. Обличчя дівчини було блідим, а сама вона, здається, знепритомніла. “Дивно, але в мене таке відчуття, ніби ми з нею знайомі”, – подумав світловолосий. На кілька митей його свідомість повернулася у  дитинство. “Здається, це був той день, коли з мене знущалися хулігани…”Монстри як ти, не повинні жити!”, – промовив один з хлопчиків. “Так, валіть туди, звідки ви прийшли!”, – підхопив інший. Пам’ятаю як благав їх зупинитись, але вони продовжували насміхатись і бити мене кажучи: “Ой, погляньте, ми робимо боляче маленькому монстру. Що, побіжиш жалітися матусі?”, – продовжували дражнити його хулігани, насолоджуючись своїм заняттям. Минуло тільки два тижні, коли я перевівся в нову школу і ось як відбувалося зближення з новим колективом. Ця троє часто травили тих, хто не як вони. Причини були різними: від іншого кольору волосся аж до володіння сильнішою магією за їхню. Я ж продовжував мовчки сидіти, сподіваючись, що їм стане нудно і вони підуть, та моє мовчання лише підливало олії у полум’я. Не очікуючи допомоги, я сильно здивувався, побачивши перед собою силует дівчинки. Довге, каштанове волосся неохайно стирчало в різні боки, а з-під нього виднілися два кольорові локони: блакитний і рожевий. У руці вона міцно стискала невеличкий камінець.

– Перестаньте знущатись з нього! – прокричала дівчинка, своїм писклявим голосочком.

– Ха-ха-ха, а то що, розплачешся? Он які очки вже мокрі! – перекривив її найбільший серед хуліганів. Порівняно з іншими двома хлопцями, він був вищим і кремезнішим.

– Якщо ви продовжите, то я так і зроблю, – рішуче прозвучав голос дівчинки.

Після цих слів хулігани голосно розсміялися. У відповідь вона  замахнулася і влучила каменем у чоло найстрашого хлопця. Хуліган зойкнув від болю і приклав руки до чола, де вже  з’явилася велика ґуля. Його голова так розчервонілася від люті, що нагадувала гіганський помідор.

– Противне дівчисько, як ти посміла жбурнути в мене камінь?! Я провчу тебе! – пригрозив хуліган, швидко наближаючись до неї.

Побачивши як цей кремезний розлючений “помідор” наближався до дівчинки, я зрозумів, що повинен щось зробити, але моє тіло не слухалося. Та раптом я відчув дивне тепло всередині тіла. Воно ставало все гарячішим і гарячішим. А коли хуліган підійшов до дівчинки, це тепло вирвалося назовні і перетворило мене на великого білого ведмедя. Зібравшись із силами я голосно закричав, ставши на задні лапи. Пам’ятаю як налякалися хулігани і через кілька митей вони вже були далеко звідси. Моя раптова сила зникла так само швидко, як і з’явилась, а ослаблений я ледь тримався на ногах. Раптом дівчинка повернулась і привітно глянула на мене, як ні в чому не бувало. Нарешті в мене з’явилась можливість роздивитись її обличчя. Маленьке, миле личко з великими, блакитними, наче небо, очима, щічки ж вкривав легенький рум’янець. Проте найбільше мені запам’яталася її щира усмішка. Коли ж вона підійшла, то заступила сонце. Тоді її ситует ніби світився, що ще більше вразило мене і я втратив дар мови.

– Хулігани втекли, тобі більше немає чого боятися, – її ніжний голосочок прозвучав дуже впевнено і водночас турботливо.

– Ти…

Я затнувся. Її рішучість була безмежною. Будучи такою крихіткою вона не побоялась і заступилася за мене. Саме у той день я і пообіцяв собі стати сильнішим, щоб захищати слабших, як ця дівчинка.

– Тобі боляче говорити? – стурбовано запитало дівча.

– Ні, усе гаразд. Просто я не розумію, чому ти захистила мене, я ж…монстр.

– То й що? Немає значення чи монстр, чи людина, ти був у небезпеці, от я і вирішила допомогти тобі. Хіба це щось дивне? Ну ж бо, візьми мою руку, – вона простягнула мені свою маленьку руку, допомагаючи піднятись.

– Дякую, як би не ти, страшно уявити, що б ті хулігани зробили зі мною. Я – Блек, а тебе як звати?

– Я…

Дивно, але я не пам’ятаю її імені. І як я міг забути таке?

– Постарайся більше не потрапляти у неприємності, гаразд?

Коли вона посміхнулася, то стала схожою на маленьке сонечко. Я не міг відвести від неї погляд.

– Гаразд, – промовив я і опустив очі.

Тоді ми попрощались, і я більше ніколи не бачив її…”

Уважно придивившись до дівчини, яку душив той чоловік, Блек пригадав каштанове волосся і два кольорові локони. “Це вона, маленька дівчинка-рятівниця з мого дитинства!” – зрадів юнак. Не довго думаючи, він підбіг до чоловіка і схопив його за руку.

– Відпусти її, – наказав Блек, дивлячись прямо в очі її кривднику.

– Це не твоє діло, дурню! Йди куди й..

Чоловік не встиг договорити, як Блек з усією силою вдарив його. Той відпустив тіло дівчинки.

– Ах ти сучий сину…

Чоловік вдарив у відповідь. Між ними виникла бійка. Блек був доволі прудким тож з легкістю ухилявся від ударів старого алкоголіка. Через хвилину кривдник уже стояв навколішки, важко дихаючи. Блек підійшов і схопив його за комір.

– Ще раз побачу як ти знущаєшся з людей – вб’ю, це зрозуміло?

– Так, так, так, тільки відпусти мене, – благав чоловік. Його всього трусило.

Блек ще раз поглянув на нього і відпустив. Тоді повернувся вбік, де лежало тіло дівчини. Він підійшов до неї, взяв її за руку, щоб перевірити пульс, і відчув слабкі удари. Хлопець із полегшенням видихнув. Узявши її на руки, Блек підійшов до найближчого безпечного місця, яким виявилися двері гаража, і обережно поклав тіло дівчини на землю. За допомогою особливого заклинання, якого його навчив батько, йому вдалося трохи заживити її рану на потилиці, хоч це й сильно виснажило Блека.

Стільки років пройшло, а вона не змінилася. Така ж маленька і мила. Цікаво, як вона жила весь цей час, що робила? Він уже знав, що ця зустріч була не випадковою. Раптом хлопець спіймав себе на думці, що вже кілька хвилин витріщається на неї. Обличчя вкрилося рум’янцем, і Блек мимоволі відвернув голову. І чого це якась дівчина його так засоромила? Вони ж майже не знайомі, та й він сумнівався, що вона його пам’ятає. Тож хлопцю нічого не залишалося, як чекати, доки дівчина опритомніє.