Despair pt 2: The Last Night

***

День пролетів ніби й непомітно, а ніби й ні. Хлопці вже незважали на хід часу. Вся ситуація не давала вільно вдихнути. Вночі ставало ще стращніше, хоч ворог і засинав на деякий час. Але страх не відпускав ні на хвилину. Поступово приходило усвідомлення цієї ситуації, і вже не можна було тішити себе сподіваннями що все це скінчиться.

Більше за все хвилювався Шон. Може тому що він був найстаршим, а може з іншої причини, але причина ні на що не впливає. Хлопець відчував відповідальність за всіх трьох. Шон досі не міг забути як йому пощастило натрапити по дорозі сюди на Міка.

---

Мік сидів на холодній землі, дивлячись у сіро-синє небо, коли він почув голос ззаду:

-Не часто побачиш дитину на вулиці

-Мені п’ятнадцять

-А маєш вигляд набагато молодший – мовив Шон, сідаючи поруч.

-Мені всі так говорять – знизав плечами хлопець – Навіть коли я у масці

Мік знову підняв погляд.

-Куди дивишся?

-На небо. Туди ж, кажуть, мертві потрапляють – хлопець всміхнувся. Та усмішка була глузливою. Він сам не вірив у ці слова.

-Може й правда – одповів Шон – Чому ти пішов з міста? Там набагато безпечніше ніж тут

-Брехня. Ти ж сам це знаєш . Це ж просто казочка для дітей, щоб самі на двір не виходили 

-Ти не боїшся?

–Анітрохи

Ця впевненість вражала. Хлопчина не сидів би тут сам просто так, на таке й дурень не піде, щоб довести, що він не слабак.

-Розповіси свою історію? 

-З якого переляку? -спитав Мік

-Не знаю. Просто разом легше. Можливо, такі вчинки як наш з тобою через декілька років будуть згадувати, ніби це якийсь подвиг. Можливо, колись люди зможуть жити так, як двадцять п’ять років тому

-Ти знаєш як було раніше?

-Ні. Я не настільки старший за тебе, як ти думаєш

-Ну добре, розповім як хочеш – Мік зітхнув – Моя родина намагалася врятуватися Ми довго жили у підвалі, туди навряд чи могла залетіти куля. Тільки батько інколи виходив звідти щоб їжу дістати. Мені казали, що ті, хто намагається утікти з міста – божевільні. Я вірив цим словам, поки одного разу батько не повернувся з кулею у животі

-Від вогнепальної зброї?

-Ти знаєш, він сказав, що то був андроїд. Але зараз я думаю що таки вогнепальна, бо зазвичай від вистрілу андроїда люди вмирають на місці. Швидше за все стріляла людина. Хтозна чому. Він тоді ще сказав мені хапати молодшого брата і тікати. Я не знаю що там далі відбувалося, але на моїх очах андроїд потрапив в Енді. Він ще щось намагався кричати мені. Крові було дуже багато. От тоді я й вирішив піти подалі. Ну, ось, власне, і все

-Ого. Я б на твоєму місці б давно вже помер. Не знаю як тобі, але мені б не вистачило б духу після такого ще йти кудись

-Тепер твоя черга. А то так нечесно

-О’кей, без проблем. Я пішов з дому, як тільки почалися перші постріли. Я жив далеко звідси, майже на околиці, але з того боку за містом одні заводи, тому довелося йти аж сюди. Власне, я одразу зрозумів, що скоро це все не скінчиться. В місті тебе легко пришибуть, а жити, знаєш, ще хочеться

-Шкода, що я зрозумів це відносно недавно

-А яка різниця? Зрозумів і слава Богу. До речі, як тебе звуть?

-Мік. Твоя черга – хлопець знов всміхнувся

-Шон

-Що ж, сподіваюсь ти дійдеш до безпечного місця

-Не хочеш йти разом?

-Я б на твоєму місці не став йти ще з кимось. Хоча, як знаєш, мені все одно. Просто не хочу ще раз прив’язуватися до когось

-Не хочу нав’язуватись, але разом легше

-Не завжди

-Ти б, напевне, не пішов би, якби не твій брат?

-Напевне. Це все так дивно

-Що саме?

-Ти підходиш до мене, починаєш цей весь діалог. Хоча тобі й діла до мене нема

-Можливо це дивно, можливо ні. Життя взагалі дуже дивна річ. Тому треба вичавлювати з нього все, поки в тебе є можливість. Це ж цікаво. іноді корисно робити божевільні речі

---

“Тому треба вичавлювати з нього все, поки є можливість. Це ж цікаво. Іноді корисно робити божевільні речі”. Як Шон міг забути власні слова? Цим правилом він керувався майже все життя. Його не спинювало навіть те, що всі називали його поїхавшим. “Божевільні речі? А чом би й ні?”

І знов гуркіт, тільки тепер вночі і набагато гучніше.

-Корі, Мік, Джої, сюди! Чули?

-Звісно, – відповів Корі – Хрін таке не почуєш

-Треба діставати всю зброю яка в нас є і йти туди

-Ти з глузду з’їхав? Яке “туди” – здивувся Мік

-Таке. “Іноді корисно робити божевільні речі”

-Я не забув

-Ну от

-Божевільні, але не ті, які можуть привести до фатальних наслідків – заперечив Корі

-Ніхто не сказав, що до фатальних

Корі й Мік перезирнулися, намагаючись ще щось додати.

-Все одно треба якось йти воду набирати – сказав Джої – Яка тоді різниця коли?

– Добре, вмовили – протягнув Тейлор

Двері в комору, в якій зберігалася зброя, були вкриті пилом, а в деяких місцях ще й гнилі. Ті двері вирізнялися тим, що на відміну від всього металевого були дерев’яними. Відчинивши комору, у ніс вдарив запах пилу. Мік намацав на стіні вимикач і все приміщення залило приємне жовте світло. На полицях лежало дуже мало речей. Один автомат, пара гвинтівок і пара лазерних пістолетів. Тільки, по закону підлості, зброя була різною і патрони підходили не до всього. Радувало тільки те, що не треба шукати кулі ще й для лазерної зброї. Декілька маленьких металевих кульок валялися під ногами. Руки затремтіли, коли Мік взяв гвинтівку. Скількох людей вбили цією річчю? На підлозі лежали кілька циліндрів, така форма чудово підходила для гвинтівок такого типу. Трохи далі – патрони для вогнепальної зброї.

Міку чогось раптом згадався рідний дім. У дитинстві батько якось вчив його як правильно стріляти з гвинтівки. “Знайди ціль, наведи дуло, прицілься, натисни на курок”. Ці слова, ніби плівка, крутилися в голові. Тоді Мік постійно повторював, що не хоче “вміти вбивати”, на що батько тільки всміхався. А чи достатньо просто вміти стріляти щоб вміти вбивати? Людина, яка вміє саме вбивати ніколи не співчуватиме жертві, її рука ніколи не затремтить у найвідповідальніший момент, а після вбивства її не буде мучити совість.

“-Ти ніколи не навчишся вбивати, Міккі”

---

-Гей, ти скоро там?

-Так, зажди секунду

Хлопець перекинув гвинтівки через плече і зібрав останні патрони.

-Готово. Розбирайте – Мік скинув все, що вдалося знайти, на підлогу

-Так мало – хмикнув Корі

-Ну, звиняйте, що є то є. Ще й не факт, що патрони підійдуть. Стій, тільки не треба це тут перевіряти, не дай Бог вистрелиш

-Я просто не хочу вмерти, як тільки звідси вийду

-Не вмреш, якщо стріляти вмієш

-Якось вмію

Корі покрутив в руках гвинтівку, розглядаючи її зі всіх боків.

-Перший раз бачиш?

-Так. Що це?

-Звичайна гвинтівка. Нею користувалися років сорок назад, коли ще не було сучасних видів зброї

-Ого. Звідки ти це знаєш?

-Батько колись розповідав. Ти краще пістолет візьми, а то ще сам вб’єшся з цією штукою

-А ти?

-Справлюся, не хвилюйся

-О’кей

***

Годинник показував десяту вечора, зазвичай в таку годину починався відбій. Але шум з ззовні ставав дедалі ближчим. Видно, андроїди вирішили повністю викосити все попереднє населення Землі.

-Все всі взяли? – спитав Шон

-Так

-Нейтане, ти…

-Я піду з вами

Корі ледь не пирснув зо сміху, але вчасно втримався. Всі ставилися до Джої як до дитини, це не було ні для кого секретом. Тільки-от сам хлопець часто від цього бісився.

-Ти впевнений, що хочеш піти?

-Так. Я вмію стріляти. Зможу захиститися раптом що

Шон махнув рукою, показуючи, що пора йти.

---

Гниле листя шаруділо під ногами, а холодний вітер бив в обличчя. Місяць пробивався крізь темно-сірі хмари. Його проміння падало на дерева і здавалося, що в одночас запалилося мільйон ліхтарів. Тишу порушували лиш ледь чутні кроки. Поруч текла річка. Здалеку вона нагадувала маленький струмочок. На березі стояли голі дерева, а сам берег вкривав пісок. Холод залазив під шкіру і гострими голками встромлявся в тіло. Зима в цьому році була дуже лютою, але снігу не було вже років десять. Небо, немов крижане. Немов би застигла не тільки ріка, а й увесь час, наче уві сні. Холодне повітря обпікало легені, дихати ставало все важче.

І раптом пролунав крик і звук стрілянини. Андроїди б не стріляли самі в себе, поруч були люди. Хлопець дістав пістолет і швидко пішов у сторону, звідки хвилину тому лунали жахаючі звуки.