Born to die

Дощ лагідно лоскоче щоки і зникає у комірці, осідає прозорим ластовинням на обличчі, злизує сльози. Небо наче розуміє його почуття.

— Та все ж таки, сяньшене, ми народжені щоб померти, — одного сонячного дня казав йому Аякс та посміхався. На відміну від дощових вологих крапель, ластовиння на його обличчі було справжнім. Він без сумніву був улюбленцем сонця, тож воно його напевно і забрало.

Дощ не вщухає і вже падає вниз важким полотном коли Джун Лі відчиняє двері одинокої, але чистої та світлої палати в кінці коридору третього поверху. Лікарня децентралізована, тому дійти зі свого хірургічного відділення до онкоцентру займає деякий час. Цей маршрут до болі знайомий, проте зараз, коли Джун Лі бачить порожнє ліжко і щойно прибрану санітаркою кімнату — біль посилюється та не відпускає.

Бути хірургом — вкрай важка і виснажлива робота. Бути висококваліфікованим спеціалістом і застати смерть близької людини не в змозі щось зробити — бридко та сумно водночас.

Вони познайомились у далекому минулому, коли ще практикант Джун Лі перев’язував зламану кінцівку зухвалого підлітка під гнівним поглядом його матері, начебто у переломі був винен увесь світ разом із бідним, поки що зеленим інтерном. На наступні перев’язки хлопчина вже приходив сам, кажучи, що в матері і так справ по вуха, та і свої вуха хотілося б зберегти, бо саме за них мати й тягнула розбишаку на процедури. Спраглий до уваги Чайльд (як він тоді йому представився) розповів молодому лікареві все на світі: і про те що має четверо братів і одну сестричку, і про шкільні змагання з бігу та плавання, у яких він посів перші місця, і про постійні бійки з однолітками, і про красуню-дівчину з паралелі з волоссям кольору спілого жита та її брата, коса якого була втричі довша та ще більш красива («І нащо йому ті патли? Цікаво, а от якби Люмін також відростила…») Джун Лі лише поблажливо посміхався і трохи гмикав під розповіді юнака, якому було тільки це й потрібно.

Час минає швидко, роки зробили Джун Лі міцним та непохитним, непробивним та байдужим до будь-яких почуттів. Це було гарним надбанням для професії, проте для самотнього серця — згубним. Тому що кохання спалахнуло зненацька, врізалось на велосипеді в дерево перед домівкою хірурга, і лікареві прийшлося вперше в житті запізнитися на зміну, бо обробити подряпини на ліктях та колінках всміхненого та якось віддалено знайомого юнака здалося важливішим. Кам’яне серце виявилося тільки покритим міцною коркою, всередині ж було м’яким та люблячим.

— Перепрошую, а ви раптово не працюєте у лікарні? Здається, ми вже зустрічалися… Ото дежавю!

Він смішив його різними нісенітницями та подробицями веселого життя середньої дитини з багатодітної родини. Джун Лі вирішив свою молодість ігнорувати та придушувати посібниками з анатомії, Аякс же повернув її своїми шпичками та смішинками, пустими балачками та вимушеними прогулянками набережною. Тоді ще після тижня іх повторного знайомства він вперше напився та цілувався на даху багатоповерхівки. Зовсім безглуздо та наївно, проте широка посмішка навпроти та руді вії на аквамаринових очах стирали всілякі сумніви та упередження.

Бути щасливим виявилося просто, особливо коли втілення щастя живе поруч. Дихає, їсть, дивиться дурнуваті серіали та дратує тим, що розкидує речі по всій хаті. Аякс пече скажено смачнющі пироги, грубо цілує та бере від життя все що тільки можна. І кожен вечір п’ятниці, коли Джун Лі повертається зморений додому сам на сам, бо Чайльд допомагає батькові в шиномонтажці, видавався незтерпним та сумним без нього. Але Аякс ніколи не давав приводу сумувати або плакати. Проте все зненацька змінилось.

Діагноз майорив на клаптику паперу та пік очі. Вперше за сумісне життя з коханим Джун Лі з подивом витирав солоне море з вилиць. Несправедливість окутує, а глибокі аквамаринові очі дивляться так, наче вибачаються.

— Я не хотів, щоб ти плакав…

— Вибач, любий… Так, я знаю…

Тепер повертатися додому нестерпно в усі дні, а не тільки в п’ятницю. На поличці зібрані всі ліки, які він ще не встиг і ніколи не встигне випити. Джун Лі в чорному траурному вбранні задумливо перебирає пігулки.

— Все ж таки ми народжені, щоб померти…

Ліки на смак гіркі.