again

Ізуку до останнього моменту не вірив, що може початися повномасштабне вторгнення російських військ до України. Він не хотів знову переживати те, що переживав у маленькому містечку біля Донецьку, котре опинилося під російською окупацією ще у 2014, і так і не було звільнено. Всі посилалися на надію, що російські війська все таки відступлять від українських кордонів, проте, так не сталося..

* * *

Мідорія Ізуку втік від окупації у Київ, ще на початках війни на сході, разом з сім’єю Бакуго. Його батьки були вимушені залишитися, тому за ним доглядали батьки його друга дитинства, Кацукі. Усі події, котрі хлопець пережив на Донбасі, він прагнув забути. Проте, після сьогоднішньої ситуації, він не забуде цього ніколи.

Сьогодні, 26 лютого, приблизно зранку, ворожа ракета влучила у житловий будинок на проспекті Лобановського. Побачивши ці кадри по телевізору вітальні гуртожитку київського коледжу UA, перед очима Ізуку пронісся образ підірваного сусідського будинку та колони танків, котрі проїжджали біля дому ще маленького, дев’ятирічного дитя подружжя Мідорії.

Однокласники хлопця, котрі з розумінням ставились до нього, знаючи, що він пережив, перепитали чи точно все гаразд. На це Ізуку відповів, що на сьогодні йому достатньо новин, тому йому потрібно відволіктися, і пішов до своєї кімнати, котру він ділив з своїм однокласником, Шото Тодорокі.

Шото був з багатої сім’ї, його батько – Енджі, на жаль, був проросійським виродком з ОПЗЖ, котрий за кілька днів до війни виїхав з України подалі, залишивши свою сім’ю, за котру він і не сильно парився, у Києві. Тодорокі молодший був повною протилежністю батька. Ще з дитинства йому насаджували те, що “Рассію-матушку нада уважать”. Спочатку, дитячий  розум наївно піддавалася пропаганді батька, проте пізніше, завдяки мамі, котра була викладачкою історії України, Шото знав, що москалі – вороги, які насправді ніколи не були українцями братами.

У ніч з 26 по 27 лютого, студентів групи А застало нічне сповіщення про повітряну тривогу. Поки студенти спускалися в обладнане укриття, Тодорокі одразу помітив, що його точно-не-коханий-друг-сусід виглядає подавленим. Він обов’язково розпитає його після відбою тривоги.

Шото не зміг.

Він вирубився одразу, як влігся на своє ліжко, проте не спав довго. Приблизно через пів години, Тодорокі прокинувся від схлипів. О чорт, це Ізуку..

— Ізуку..? — Відповідь надійшла не одразу.

— ..Що? — В його голосі чулося тремтіння.

— У тебе все гаразд..? — Це запитання звучало тупо, очевидно, що у нього точно не все гаразд, за що Шото в думках вдарив себе по обличчі.

Після довгого мовчання, було очевидно, що відповідь не надійде, тому гетерохром встав зі свого ліжка і підійшов до Мідорії, після чого, обійняв його. Серцебиття одразу пришвидшилося, проте, Тодорокі не звернув на це уваги, зараз, його основне завдання – заспокоїти друга.

“Може, йому так стане легше..”

Через півхвилини, він відчув, що чужі руки обережно обійняли його у відповідь. Таким чином, хлопці просиділи в обіймах близько десяти хвилин.

— Дякую.. — Ледь чутно пробубнів зеленоволосий.

Шото довго думав над наступним своїм кроком і все ж вирішив. Після слів подяки, він легенько поцілував “друга” в лоб. Від такого, Мідорія різко відсторонився від обіймів.

— Ти що.. Таке робиш..? — Ізуку приклав руку до недавнього місця поцілунку, в його голосі знову почулося тремтіння.

— Я.. Пробач.. — Тодорокі винувато похилив голову, — Я не хотів заставити тебе відчувати себе некомфортно.. — ледь чутно, він додав, — Ти давно мені подобаєшся..

— Справді..? Це ж не жарт, правда..? — У відповідь Мідорія отримав короткий кивок, — Тоді я.. Відповідаю на твої почуття взаємністю.. — Його очі вмить намокають.

Хлопці ще довгий час сидять і мовчать, не сказавши ні слова одне одного. Кожен обдумував те, що тільки що трапилося.

Після затяжної мовчанки, Шото заговорив першим:

— Може ти голодний..? У мене тут є мівіна.. І Живчик є..

— Ні, дякую.. — Ізуку подивився на губи Тодорокі. — Можна..?

У відповідь, гетерохром лише відвів погляд і кивнув. Наступні пів години вони проводять за поцілунками, поки нарешті не засинають.