8 глава – кінець

Ще кілька днів в Одесі, і ми повертались до Вінниці. Вікторія так і бачила світ у чорно-білих тонах, але на її обличчі зараз грала сонячна усмішка, а зараз для мене це найголовніше. Здається, за кілька днів, що ми провели у цьому чарівному місті, ми почали розуміти одне одного так, як не розуміли ніколи. А я став справжнім охоронцем для Вікторії.
Вютенд та Верховний Суд так і не виявили те, що документи були скопійовані, оскільки і я, і мій підопічний, і його помічник ще живі. Гук продовжував шукати більше інформації, і кожного разу був такий близький до відповіді до своєї загадки, але постійно упускав його. Хоча, відверто кажучи, мені стало вже байдуже, чому я — ангел Вікторії. Ми просто доживаємо її останніми днями разом.
Моє серце нарешті б’ється не просто так, а тому, що є вона. Кохання робить нас сліпими. Все одно на світи, на людей, хочу просто, щоб вона була щаслива, хочу залікувати її рани і подарувати надію.
— Леє, ми залишимося у Вінниці чи потім поїдемо ще кудись? — поцікавилась Вікторія, коли ми заїжджали на парковку біля його будинку.
Дорога назад, як і раніше, була сповнена мовчанням, але воно було чарівним. Якщо ви думаєте, що через те, що можете безмовно говорити з людиною, вона та сама, то спробуйте з нею помовчати. У тиші народжуються справжні почуття.
— У нас залишилося кілька тижнів, тож я думаю: було б круто, якби ми пожили звичайним життям. Без пригод, з домашньою рутиною та, звичайно, з твоїми солодкими поцілунками.
На останньому слові я потягнувся до жінки і ледве доторкнувся губами до її щоки, які вмить стали червоні, що не могло не викликати сміху. Хочу бачити її таким завжди.
— Типу сімейне життя?
— Чому «типу»? — я загадково усміхнувся і вийшов із машини.
Здається, після моїх слів Вікторія знову почервоніла, що тільки гріло мені душу. Насправді я говорив майже правду, принаймні хотів би, щоб вона нею стала. Взявши речі з багажника, ми попрямували у бік будинків, де нас вже зачекалася квартира — перше місце на Землі, де я відчув себе тим, ким є.
І тепер нічого не змінилося. Ті самі стіни, від яких віяло тепло, той самий диван, на якому я спав, та сама кухня, де, здається, вперше ми поговорили до душі.
– Чим будемо займатися? — спитала Вікторія, коли всі речі були розкладені, а ми сиділи на кухні, попиваючи теплий чай.
Питання жінки мене трохи спантеличило, оскільки план «сімейного» життя був, а приклад, як слід, не було. Я сперся ліктями об стіл і замислився. Потрібно було щось звичайне, що роблять люди щодня.
– Як щодо готування? — Запитання вилетіло раніше, ніж я встиг подумати.
Вона здивовано подивилася на мене і задовільно кивнула.
– А ти вмієш? — У голові пролунало злощасне «Ні», але насправді я незручно усміхався.
– Сподіваюся, ти мене швидко навчиш.
Вікторія підняла кутки губ, підвелася зі столу і підійшла до кухонних шафок, дістаючи якісь продукти. Я, як і будь-яке небесне створення, не потребую людської їжі, а її вживання залишилося лише як відлуння до нашого минулого, тому я і не вмію готувати. Але оскільки це невід’ємна частина людського життя, треба пробувати.
– Що хочеш приготувати? — спитав я, обіймаючи за талію.
— Як щодо бісквіту? Потім можна буде зробити крем і тоді вийде повноцінний торт.
— Ти ж розумієш, що цим рукам можна довірити тільки такий скарб, як ти? — Я міцніше обійняв Вікторію і поцілував її в щічку. Вона спробувала вибратися з моїх обіймів, але незабаром відповіла легеньким поцілунком в області шиї.
— Довіряти не довіряти, а пропозиція жити як звичайні люди надійшла від тебе, тож готуємо, пане. Готуємо.
Наступні кілька годин були приблизно на рівні пеклі. Я плюхнувся на диван і невдоволено промимрив. Вікторія спостерігала за моїми діями і відверто сміялася. Вона то була просто чудова у приготуванні, а в мене мало не згоріла каструля. Але, незважаючи на мої муки, зіпсований посуд, наш пізній обід був на столі, а бісквіт остигав у холодильнику.
– Я щаслива. — Вікторія м’яко подивилась мені в очі і приступила до трапези.
А в мене перехопило подих. Це були неймовірно важливі слова, а вона, мабуть, і не здогадується, наскільки. Говорити про свої почуття прямо – це найпрекрасніше, що може бути. Без загадок та натяків. Просто ти й твої почуття.
– Я теж.
Пообідавши, ми помили разом посуд, прибрали на кухні, тому що, після моїх спроб зробити тісто, вся підлога була в муці, а потім лягли на диван і просто насолоджувалися обіймами один одного. На тлі включили якусь комедію, але ні я, ні Вікторія не вникали в її суть.
А зрештою вона так взагалі заснула, і, о боги, яка же вона прекрасна уві сні. Здається, у такому стані я можу відчути її душу, хоч, насправді, її тут і немає. Але в будь-якому випадку торкнутися її суті було б справжнім дивом.
Вечерю ми вже не готували, а розігріли те, що з обіду. А через те, що вимкнули світло, вся наша трапеза перетворилася на романтичну вечерю при свічках.
— Ти спатимеш зі мною? — з надією в голосі спитала Вікторія, коли час перейшов за північ.
– А ти бажаєш?
Я підійшов до неї і обережно обійняв, ніби він був зроблений із порцеляни. Відповіддю мені послужив легкий поцілунок, залишений на моїх губах. Тому ми негайно попрямували в бік її спальні. Вікторія розстелила ліжко, принесла ще одну подушку і ковдру, бо вона уві сні скручується в кокон. Тим часом я награвав легку мелодію на її синтезаторі. Пальці якось завжди знали, що треба грати, потрібні акорди та мелодії.
– Ти гарно граєш, – сказала Вікторія, поставивши стілець поруч і задивившись на мене.
– Навчив один віртуозний піаніст.
— А що ти грав того дня? — жінка закусила губу і відвела погляд, а я зрозумів, про що вона говорить.
Я перервав свою гру на незакінченій ноті і почав пісню моєї душі. Як того дня пальці перебирали клавіші, створюючи неймовірну мелодію, але якщо тоді вона була наповнена сумними спогадами, то зараз це була лише легка ностальгія за колись прекрасне минуле.
А потім я почув його. Цей голос, що сповнював мою душу. Я різко перервав свою гру і подивився на Вікторію. У ній грали якісь зовсім інші фарби, я немов бачив не її, а своє минуле.
– Чому ти перервав? Я погано співаю?
Я збентежився, що це взагалі було, і попросив встати Вікторію, що вона негайно зробила.
— Ти співаєш так, що в мене душа оживає.
Я підійшов і міцно обійняв її.
Сльози так і норовили политися градом, але я стримався щосили. Я впевнений, що вона була здивована моїй реакції, але я зараз просто відчути тепло її тіла, знати, що вона тут, зі мною. Вона жива і тільки моя.
— Ця мелодія — музика мого життя та смерті. Колись давно вона була лише піснею, і лише через рік я зміг її зіграти, але сьогодні я її знову почув. Вікторія, у тебе чарівний голос, співай для мене частіше.
Так її спів став ще одним супутником мого… нашого життя. Щодня був схожий на попередні. Ми готували, прибирали, Вікторія для мене співала, ми обговорювали наші життя і засинали один одного в обіймах.
Рутина. Інакше не скажеш. Але цей спокій і впевненість у незмінності давала ґрунт під ногами, якого я раніше не відчував. Літав у хмарах, не більше.
Але що більше проходило таких днів, то сильніше я хотів запам’ятати кожен сантиметр Вікторії, кожне її слово, кожну усмішку. Нехай вона не зможе побачити світ кольоровим, нехай все впаде, але я встигну насолодитися своїми жалюгідними спогадами, тому що більше мені і не залишиться.
Щодня наближалася її смерть, тому обійми стали міцнішими, а поцілунки солодшими. Можливо, нам і пощастило. Ти можеш ніколи не знати, коли твій коханий помре, можеш розлютитися, образити і не встигнути вибачитися. Можеш забувати так часто говорити «я тебе кохаю», як варто було б. А потім кінець. Вже нема перед ким вибачатися, і нема кому зізнаватись у світлих почуттях. Пізно. Мертві не чують. Тож треба жити тут і зараз. І пам’ятати, що вічність — це не те, що ти можеш осягнути. В тебе є лише власне життя, але яке потрібно цінувати і наповнювати змістом.
Всі ці думки і так давно всім відомі, але чомусь вони відвідують голову тільки тоді, коли все втрачаєш, або як я. Стою збоку і спостерігаю, як плаче Вікторія. Залишилося півтора тижні до її смерті, тому ми вирішили відвідати могилу її друга та ангела. Але я радів, що сльози були не через скорботу і біль, а від того, що вона нарешті змогла його відпустити. На цвинтарі ми побули можливо з годину і невдовзі поверталися додому.
Вікторія все ще трохи хлюпала, але на її обличчі все одно була сумна, але заспокійлива усмішка.
— Дякую, що відвіз до нього.
Ніколи не думав, що зможу нарешті все вимовити і відпустити.
– Я радий.
Бачити, як Вікторія змінюється щодня, як вона іде зі свого минулого і починає насолоджуватися сьогоденням і цінувати кожну мить — справжнє щастя.
– Леє, мені треба щось сказати.
— То кажи.
— Як щодо влаштування сьогодні романтичної вечері? Я все підготую. Тільки ти можеш…
— Небагато погуляти? – Замість Вікторії закінчив я, злегка усміхаючись.
Їй явно було ніяково від цього прохання, тому я відразу ж її обійняв і запевнив, що все гаразд. І тільки через кілька годин нарешті опинився вдома. Спочатку я просто завіз Вікторі., а потім вирішив покататися містом і обрати їй подарунок. Залишилось трохи часу, тож хочу, щоб останні хвилини були нашими.
У квартирі було темно і лише маленький вогник світла виходив з боку кухні, куди я одразу ж подався. Вікторія стояла біля столу і поправляла і без того бездогану білу сукню.
– Як тобі?
– Чарівно.
Я підійшов до неї і лагідно поцілував губи, вдихаючи ніжний аромат ванілі.
– Ти чарівна.
— Це ти ще не куштував, що я приготувала.
І що можу сказати. Вікторія справді постарався на славу. Кожна страва була вишуканою і просто танула в роті. Я не міг нічого казати, окрім як хвалити прекрасну готування своєї жінки, на що та тільки зніяковіло червоніла. Але під кінець вечора я почав помічати, як Вікторія стає все більш тривожною, ніби намагається щось сказати, але щоразу її щось зупиняє.
– Гей, що сталося? — звернувся я до неї, накриваючи її руку.
Вікторія спочатку відвела погляд, а потім глянула прямо мені в очі.
– Вибач. – Я дивувався, за що, і хотів уже перебити, але вона зупинила мене жестом руки. – Дай я все скажу. Вибач, що через мене світ звалиться, вибач, що через мої почуття після моєї смерті ти знову будеш один, вибач за те, що я брехала. Я не можу бачити світ кольоровим, не тільки тому що це кольори мого депресивного життя… тому що я дальтонік. Для мене все завжди було чорно-білим. Ти мені показав барви життя, ця правда. Але я ніколи не зможу обдурити свій організм та свої гени.
Її слова шокували мене. Я просто дивився і не знав, що сказати. А чи потрібні тут взагалі слова? Їй соромно за власні почуття, соромно за те, яким вона є. Я обійняв. Просто схопив її в оберемок і міцно притиснув до своїх грудей.
– Ти сказала правду зараз. Мені цього достатньо. Я насправді давно зрозумів, що навряд чи зможу змусити тебе побачити світ кольоровим. Той єдиний спалах світла так жодного разу й не повторювався, але зараз мені куди важливіше бачити твою променисту усмішку.
– Тоді мені варто сказати те, що не говорила ніколи. Мені складно було прийняти свої почуття, але я шкодуватиму, якщо не скажу. Я люблю тебе, Леє.
Спалах світла осяяв все раптом. Голова знову закружляла, і я прибрав здатність бачити світ кольоровим, але все так і лишилося. Вона прийняла почуття. Ось його головна фарба.
— Ти бачиш? – Зачаровано спитав я.
— Твої карі очі? Давно мріяла їх побачити.
Вікторія перша поцілувала мене, манячи своїм ароматом. Губи зминали один одного, а язики спліталися в неприборканий танець пристрасті. Руки притягували рідне тіло так близько, як могли, аби не відпускати його ні на мить. Але довелося відсахнутися від жінки, щоб дістати маленький подарунок, який я купив сьогодні. Потягнувшись до кишені штанів, я витягнув маленьку оксамитову коробочку, попутно відкриваючи її.
– І я тебе люблю, Вікторіє.
Жінка із шоком в очах дивилася золоте колечко.
— Це буде наш символ кохання. А ось і моє.
Я дістав з-під сорочки тонкий ланцюжок, на якому красувалося таке саме кільце.
— Це на кшталт пропозиція?
— Це нумо жити разом до кінця і любити один одного.
Вікторія обережно одягнула на свій безіменний палець обручку, в якій відбивалися маленькі вогники від свічок. А потім усе накрило чарівним туманом. Ми знову поцілувалися, але не так, як раніше. Відкрито, розв’язано, оголюючи не лише свої тіла, а й душі один перед одним. Спотикаючись, ми якось дійшли до спальні, де я повалив її на матрац.
Її легка сукня була єдиною перепоною, аби побачити її повністю. Не як тоді після бійки, коли все її тіло було в синцях. Зараз це було щось інше, особливе. Знявши з себе одяг, я залишився лише у спідній білизні. Руки Вікторії обхопили мою шию і притягнули ще до одного поцілунку. Те полум’я, що розгорілося між нами , було спекотніше пекла, але при цьому анітрохи не обпалювало і точно повертало в рай.
Коли все закінчилося, Вікторія моментально заснула на моїх грудях, обійнявши тією рукою, на пальці якої красувалась обручка.
– Я люблю тебе.
Незважаючи на чудовий момент, кілька сліз скотилися по моїй щоці. Світ став нормальним, а це означає, що вона піде сама, без мене. Бридке почуття душило мене, але я намагався заспокоїтися і просто насолоджуватися її теплом.
І я хотів уже заснути, як раптом спалах світла осяяв кімнату і переді мною з’явився Гук. Його ні краплі не бентежило, що мою і Вікторії наготу приховувала тільки ковдра. На його обличчі спотворився вираз гіркоти та жалю.
— Пане, будь ласка, вийдіть зі мною.
Ангелятко зник за дверима, а я обережно вибрався з ліжка, щоб не розбудити Вікторію, одягнувся і попрямував за своїм помічником.
– Що трапилося?
– Читайте самі.
Гук простягнув мені сувій, який я негайно почав читати.
«Реінкарнація:
Софі Тегейська, код: 31.02.29.91.21.40, вчинивши самогубство, була перероджений у тілі Кім Земан Вікторії, код: 04.12.19.90.20.13»
Не встиг я запитати хоч слово, як раптом я розчинився у повітрі, з’явившись у залі Верховного Суду.
Зал Верховного Суду зустрічав мене такою самою гнітючою атмосферою, що й минулого разу. Як і тоді, переді мною був весь його склад, тільки Вютенд і Надія сиділи не на своїх місцях, а в самому центрі. А також поряд зі мною стояв Гук. Зі страхом в очах він обертався і вивчав усе довкола.
— Лей Гонор, — звернувся до мене один із Верховних Ангелів, — ми дуже раді, що ви виконали вашу місію. Але, здається, ви перейшли всі межі, вступивши в сексуальний зв’язок із цією людиною.
Він говорив холодно і чітко, що в мене мимоволі стиснулися кулаки. Чесно, хотілося врізати їм усім з усією силою і злістю, що збиралися в мені весь цей час.
– Невже? — з глузуванням поцікавився я. — А як щодо того, щоб розповісти мені, Демонові 3 ранги, від коли я став охоронцем цієї самої людини. Може, ви ще згадаєте, чому мені відрізали крила? Тоді точно повідомити мене про ту прекрасну новину, що Вікторія – це перероджена Софі. Я впевнений, що ви це чудово знали, адже не дарма саме я був відправлений на цю місію. Ви знали все від початку! Знали, що я зможу все виправити. Але чи замислювалися ви хоч раз, якою ціною мені все це дістанеться? Хоч раз ви подумали про мене? Я забув своє минуле кохання. Про неї мені нагадують лише два великі шрами на спині. І зараз знову. Знову втрачу своє серце.
Мене трясло. Я не міг зупинити свій словесний потік. Мене переповнювала злість та ненависть. Ось так вони сплатили мою вірну службу. Біль та розчарування.
– Леє, – звернувся до мене Вютенд, але я зупинив його помахом руки. Він також знав. Завжди.
– Заткнися. — Вперше я такий грубий із ним. — Мені не потрібні пояснення. Я просто прошу, щоб була нагорода за те, що врятував світ.
Всі просто дивилися на мене. Не щодня їм демон диктує умови.
– Що ти хочеш? — спитала Надія. Здається, вона єдина повною мірою розуміла увесь мій біль. Вона знала, що таке кохання і знала, що означає його втратити.
— Лише дві речі: правду та договір.
Я дивився просто у вічі Надії, бо розумів: вона не зможе замовчати. Справедливість для неї завжди була першому місці.
— Добре, — почув я нарешті голос свого Верховного Ангела. — Я вважаю, панове, — вона вийшла у центр зали, де стояли я й тремтячий від страху Гук, — він заслужив знати правду.
Ангел підійшла до мене впритул і доторкнулася до моєї спини, де були шрами. Вони вмить почали пекти, а я втрачати рівновагу. Впавши, намагався залишатися свідомим, але останнє, що я побачив, це стурбовані очі Гука.
Отямився я на пагорбі. Ця місцевість … Я трохи знову не зомлів, коли зрозумів, що знаходжуся недалеко від місця, де Софі наклала на себе руки. А ось і вона. Я хотів був кинутися до неї, але якась невидима сила мусила мене стояти і дивитись.
Спочатку я думав, що її вигляд, що плаче, різатиме наче лезо ножа, але я відчував лише тугу. Куди болючіше уявити на її місці Вікторію, яка, напевно, все ще спить.
Я уважно дивився на Софі, але та не збиралася стрибати. Вона зробив дещо більш катастрофічне. Викликав демона. Його я впізнав одразу. Складно не згадати період, коли Вютенд ходив із персиковим волоссям і викликав швидше розчулення, ніж страх.
Хоча був досить далеко, я зумів почув їхній діалог, який шокував мене.
– Що ти хочеш?
– Я хочу віддати свою душу на те, щоб зберегти ангельську частину Лея.
Зберегти мою ангельську сутність? Несподівано мої шрами знову піч, а потім я зробив те, що не міг протягом століть. Розправив крила. Хвилинна легкість пройшла струмом по всьому тілу. Але мить, і я знову перебуваю в Залі Суду.
— Пана Софі обміняла свою душу на крила, які насправді не були саджені в пекельному полум’ї. Весь цей час ти був демоном із ангельською сутністю. Твої… Твої крила зберігаються в моєму кабінеті, — пояснила моє ведіння Надія.
Я відчував. Завжди відчував, що щось не таке. А правда була така близька.
– А її душа?
— Стався збій, бо вона не прожила свого останнього року, а вчинила самогубство. Тому її душа переродилася, але як покарання її нове життя було жахливим, — пояснив Вютенд, який жодного разу за весь час так і не глянув у мої очі. Соромно?
Мене всього почало трусити, кому встав у горлі, і я не знав, що сказати. Вона пожертвував собою заради мене. Гарячі сльози покотилися по щоках. Весь цей час мені брехали. Проковтнувши, я постарався взяти себе в руки і викарбував холодним голосом.
– Тепер договір, підписаний Антоном.
— Ми не маємо права, — сказав Верховний Ангел, здається, Західної Європи.
— Усе має ціну. Так Ви завжди навчали. І мої послуги не є винятком. Душа Вікторії не буде прив’язана до контракту. Я його спалю. Це моє останнє слово. Гук,— звернувся я до свого ангела,— занесеш мені договір на Землю. А зараз я йду.
Зробивши легкий реверанс, я глибоко поглянув на Надію, яка помахом руки відправив мене назад. Я знову опинився на кухні. Але не встиг я оговтатися від переміщення між світами, як моя права щока почала неприємно палити. Я звернув свій погляд убік, звідки прийшла ляпас, і побачив заплакану Вікторію, яка у руках тримала документ.
Я миттєво зрозумів причину бурхливої реакції і хотів було пояснити, як вона знову заплакала.
— Я тобі довіряла, — крикнула вона, висловлюючи весь свій біль. — Думала, що значу хоч щось для тебе, а це весь час ти бачив у мені лише її. Оці пісня, океан… Софі — твоє справжнє кохання, не я. Сподівався, що я зможу його замінити?
— Дозволь пояснити.
– Іди. — Жінка показала рукою у бік дверей. — Я віддала тобі своє серце, а тобі було все одно. У той момент, — він зняв обручку і поставив на стіл, — я, правда, подумала, що це не фальш. Як ніяк, але завдяки тобі я бачу світ кольоровим, але, мабуть, це мало значення тільки для мене. Для тебе це було лише місією. Навіщо ти взагалі повернувся? Хоча не потрібно твоїх промов. Просто піди.
Вікторія повернулась і зникла у своїй кімнаті, я спробував схопити її за рукав кофти, але не встиг. Мені нічого не залишалося, як піти. Очевидно, знайти спокій я не зможу ні у світі небесному, ні у світі земному. Надворі почався дощ, але я продовжував йти вперед, хоч і не бачив перед собою нічого. Можливо, варто було зупинити її, пояснити, але було б у цьому сенс, коли вона сама не хотіла слухати. Чому люди думають, що так вони зможуть вирішити все? Чому не можна послухати?
Я сів на лавку в якомусь парку. Мені було боляче. Події накручувалися одна на одну і мабуть не збиралися зупинятися. Я навіть не помітив, як підійшов до мене Гук. Він мовчки простягнув мені сувій із договором, з якого все почалося, і сів поруч.
Ми обидва встигли промокнути, але так і не промовили жодного слова. На асфальті утворилися калюжі, в яких відбивалося світло ліхтарів, наче зірки на нічному небі. А, може, це просто вода на асфальті, бруд та й годі. Я бачив прекрасне в дрібницях, але зараз це і справді нагадує лише потворність.
— Поверніться, — раптом сказав Гук, повернувшись у мій бік. — Вікторії боляче, вона заплуталася, ця людина одного разу в житті відчувала любов і турботу. Вона просто боїться. Проявіть мужність і розкажіть усе. Навіть якщо вона вас не почує, то ви знатимете, що зробили все можливе. — Ангел усміхнувся і обійняв мене. — Ви були найкращим наставником, будьте щасливі.
Я також обійняв свого юного помічника, розуміючи всю важливість його слів. Я нервово кивнув головою, відпустив Гука і вибіг з парку в напрямку, куди кликало серце.
Я зайшов у квартиру, де все ще відчувалася атмосфера сварки, але, незважаючи на це, вже тихо. Нехай я і не мав права повертатися сюди, але хотів порозумітися. Пройшовши в спальню, побачив Вікторію, яка скрутилася калачиком на ліжку і спала, на її віях при місячному світлі все ще блищали сльозинки, а на тумбочці лежав цей документ.
Я тихо підійшов і сів на край ліжка. Просто дивився на неї і намагався запам’ятати кожну деталь її обличчя. Сумна усмішка торкнулася моїх губ, адже я чудово розумію, що навіть отак ночами спостерігати за її красою зможу не довго. Не зможу більше цілувати ці губи, читати її душу по очах, слухати її прекрасний голос, який заворожує, наче спів Сирен.
Обережно, аби не розбудити, я торкнувся її руки. Один дотик, а я вже відчував ту бурю емоцій, яку не контролювати.
– Вікторіє, я, правда, не знав. Гук розбудив мене вночі, показав документ, і я миттєво опинився у Залі Верховного Суду. Повір, цю частину себе я б ні за що не приховав би від тебе. Я зміг дізнатися про подробиці тільки сьогодні, але ти мені не дала пояснити.
Гарячі сльози покотилися по щоках, а в горлі вставав ком, через що говорити з кожним словом було все складніше. Який раз за сьогодні я плачу? Демони без емоційних? Брехня та порожні казки!
— Пам’ятаєш, — продовжував я пошепки, — ти вибачалася за свій вчинок, вибачалася, що тепер страждатиму і я, адже ти скоро підеш, а я тоді тебе просто обійняв… Я не дурний і чудово усвідомлював, що наша історія кохання почалася наприкінці зими, і вона закінчиться із приходом весни. — Я шмигнув носом, а схлип вирвався з моїх грудей. — Так… Тоді я втратив кохання, але через сторіччя придбав його знову. Не тому, що ти — це вона, чи навпаки, бо тільки Земан Вікторія зараз змушує моє серце битися частіше. Пам’ятаєш наш морський поцілунок? Тоді у твоїх очах я побачив цілий світ. Так, я дізнався, що твоя душа — це душа Софі, але я полюбив саме тебе. Проведи свої останні дні, не страждаючи. Я все тобі поясню, тільки почуй мене. Я люблю тебе.
Здавалося, я говорив у порожнечу, але тут довгі й витончені пальці жінки у відповідь стиснули мою долоню.
– Ти говориш правду?
– Звичайно. — Я ліг поряд із нею, обіймаючи. – Софі продала свою душу, щоб зберегти мою ангельську сутність – крила. Їх відрізали, але не спалили. А її душа після скоєного самогубства загубилася через невиконання норм контракту. І змогла переродитись лише зараз. Саме тому я твій охоронець. Але навіть якби всього цього не було, існує сильніший зв’язок між нами.
Вікторія підняла на ліктях, заглядаючи мені просто в очі.
– Кохання, – продовжив я, а жінка у відповідь мене поцілувала.
Так змінили дні ночі. Все проходило так само, як і до розкриття всіх карток. Ми багато гуляли, насолоджуючись природою. Також сходили до парку атракціонів і покаталися на колесі огляду, багато готували, а я так взагалі спалив дві каструлі. Всі ці дні були наповнені щастям та теплом. І ось залишилася доба. Я намагався не показувати весь свій біль, просто любив і дбав про своє диво.
– Куди ми поїдемо? — поцікавилася, коли я сповістив її про те, що треба збиратися.
– Туди, де все почалося.
Жінка спантеличено на мене подивилася, а потім наче лампочка спалахнула над його головою. Вона підійшла до мене і легенько поцілувала у щоку.
— Мені треба брати щось із речей?
— Я вже зібрав усе, тобі треба тільки сісти в машину.
Дорога була тихою та спокійною. Ми розмовляли на абсолютно різні теми, ніби завтра буде такий самий звичайний день, як завжди, ніби завтра вона не покине мене. Я впевнений: їй також боляче, вона шкодує про свій вчинок, але не показує це, а минуле не виправити.
Прибули в Одесу ми швидко та відразу поїхали у бік пляжу.
— Таке почуття, що я знову повернулася на кілька тижнів назад. Але зараз я бачу те, що так захоплює людей. Минулого разу я не встигла насолодитися цим моментом.
– А зараз можеш це зробити разом зі мною.
Я взяв Вікторію за руку й повів у місце, де на нас чекав Гук. Легкий вітерець розвивав волосся жінки, вона міцно стискала мою долонь і постійно вдивлялася вперед, бажаючи нарешті побачити мій сюрприз. І ось перед нами постала картина: біла арка, прикрашена строкатими стрічками і квітами та доріжка з пелюсток троянд, яка вела прямо до неї. Поруч з аркою стояв мій маленький ангел, який тримав у руках червону коробочку. Варто було Вікторії побачити, як вона зупинилася і з шоком в очах подивилася на мене.
– Що це означає?
— Лише те, що твою згоду час втілити в життя і укласти наш шлюб на небесах. — Я м’яко усміхнувся і вільною рукою вказав на арку. – Пройдемо?
Вікторія все ще не могла відійти від шоку, але потім зробила впевнений перший крок. Зараз ми стояли перед Батьком. Нехай бачить і знає, що любов — це щастя, і на неї заслуговує кожна людина. Кожний ангел. Кожний демон.
— Сьогодні ми зібралися тут, щоб укласти священний шлюб. Чи згоден Ви, Леє Гонор, взяти в дружину Земан Вікторію?
З моїх вуст пролунала негайна згода.
— А Ви, Земан Вікторіє, згодні взяти за чоловіка Лея Гонора?
– Так.
— Тоді прошу вимовити свої клятви.
— Люба Вікторіє, — почав я, — коли я бачу тебе, то відразу згадую своє минуле життя і не можу зрозуміти, як я міг так довго жити без тебе. Ти принесла не лише бурю, а й спокій. Твій голос завжди зберігатиметься в моєму серці, а твій спів змушуватиме мене жити далі. Усі ми знаємо, як закінчиться цей день, але просто знай: я тебе кохаю.
Кілька сльози скотилися по моїй щоці, а біль і щастя сплелися в суцільний хаос у моїй душі.
– Леє, я щаслива, що зустріла тебе. Дякую тобі за те, що зміг мене прийняти такою, якою я є, прийняти моє минуле, побудувати сьогодення і не побояться свого майбутнього. Так багато речей є в цьому світі, про які я шкодую, але зараз, цієї миті, я просто щаслива. Як тільки ти з’явився в моєму житті, я одразу відчула: я можу щось змінити. Нехай я бачила світ чорно-білим, але ти був моїм вогником світла, яке було яскравіше сонця. Я люблю тебе, мій любий охоронець.
Я притягнув жінку за талію і ніжно поцілував її пухкі губи. Поцілунок, який уклав наше кохання.
— Тоді оголошую цей шлюб дійсним, — сказав ангел.
Гук розправив свої крила і підлетів до нас, відкриваючи коробочку, де зберігалися наші обручки.
— Ось де вони були… — трохи роздратовано сказала Вікторія, глянувши на мене.
Довелося їх трохи вкрасти і наплести якусь байку, в яку моя дорога — вже дружина не особливо повірила.
Я обережно одягнув обручку на безіменний палець і поцілував тильну сторону долоні. Після чого вже Вікторія злегка тремтячими руками одягнула моє. І ще один солодкий поцілунок під звуки запланованого салюту.
Це могло б бути прекрасним початком історії кохання, але життя — це не казка, а цей момент ознаменував лише кінець.
Я сильніше стиснув долоню чоловіка і уявив, як ми обидва щасливі прогулюємося парком, робимо багато фотографій, купуємо морозиво і плануємо, як проведемо вечір. Але це все мрії. Реальність тут і зараз і вона не така.
На обличчі Вікторії осяяла промениста усмішка, яка різко змінилася нападом кашлю.
– Я люблю тебе, мій охоронець.
– І я тебе, мій чорно-білий світ.Почніть писати…