6.

Я поволі зринаю з глибин бездонного колодязя. Яка ж холодна… яка темна… яка важка вода! І сил бракує. Руки не слухаються – наче хтось залив у жили свинець замість крові. Здалеку чути голоси, але я не розбираю слів. Мені не потрібні слова, вони втратили сенс і стали просто плямою світла, що сяє крізь товщу води; я зринаю до світла.

Випливаю на поверхню, відкриваю очі й захлинаюся болем.

– Тихіше, Ремусе, тихіше. Випий оце. Отак… Отак. Добре.

Відчуваю на вустах прохолодний анісовий присмак незнайомого зілля і знову провалююсь у темряву.

Наступного разу просинатися вже майже не боляче. Щоправда, в голові плутанина, а тілом розлита нудотна слабкість.

– Ремусе! Як ти?

Фокусую погляд: просто переді мною – твоє обличчя. Бліде, змарніле й недобре.

– Ти? Отже… я вибрався?

Ти мовчки киваєш, кусаючи губи.

– Передай Дамблдорові… або Снейпу… Зграя… Вони не прийдуть.

Слабкість і пересохле горло змушують бути лаконічним. Ти знову киваєш, а я корчусь у нападі сухого надсадного кашлю. Вуст торкається золотаве вінце тонкої порцелянової філіжанки.

– Пий. І поки мовчи.

Я заперечливо хитаю головою – у мене надто багато питань, щоб мовчати.

– Як я сюди?.. Давно?.. Розкажи.

І ти розповідаєш.

Про те, як на світанку я звалився на підлогу посеред кухні, ледь не до смерті злякавши тебе і Снейпа (не зовсім розумію, що робив Снейп у тебе в кухні о п’ятій ранку, але зараз не до уточнень). Про те, як ви лаялися над моїм сливень бездушним тілом: ти наполягав, що мене слід негайно шпиталізувати, а Снейп сичав, що такій живучій тварюці як я нічого не зробиться; врешті він лишив тебе затискати розірвані вени у мене на шиї (то от чого так болить горло!), а сам, білий від люті, кинувся в камін і повернувся за п’ять хвилин з оберемком склянок. Ти розповідаєш про те, як він порався зо чверть години, намагаючись зупинити кров, а вона все не хотіла зупинятися, і струменіла собі, щойно ти послаблював тиск; як потім він обробляв інші рани, менш критичні. Про те, як ти врешті переніс мене сюди, у цю кімнату – мою колишню кімнату – і зостався чергувати біля мого ліжка, а Снейп видав тобі повний список цінних вказівок і пішов проводити урок, коментуючи собі під ніс «тих клятих ґрифіндорців»…

Я слухаю і дивуюся твоїй витримці: провести весь ранок поруч із ненависним майстром зілля і не довести справу до дуелі – це щось, що  напевне межує з подвигом.

– Дякую, – шепочу я.

Ти смикаєш головою, відкидаючи мою подяку.

Потім знову змушуєш мене випити давнішого анісового зілля – і мене невідворотно затягує в сон. Я ще відчуваю, як гарячі пальці обережно перебирають моє волосся, лагідно, незвично. Я ще встигаю подумати, що це, мабуть, неправильно. Але заперечити вже не встигаю. Сплю.

***

Ми сидимо перед каміном у вітальні. Від мого повернення минуло більше тижня, і весь цей тиждень мною калатає пропасниця – залишилася на згадку від прогулянки до однокровців. Вона, і ще потворний шрам на шиї. Я загортаюся в плед і п’ю підігріте вино – Снейп дозволив.

– Так і не розкажеш, що з тобою сталося? – запитуєш ти, дивлячись у полум’я.

Я змучено знизую плечима:

– Нема чого розказувати, Сіріусе. Я ж уже пояснив: звичайна сутичка з вожаком, якої я до того ж зовсім не пам’ятаю, бо ще був у вовчій подобі. А тоді, як назад трансформувався, встиг вхопити летиключ. Міг не встигнути. Поталанило.

– Це ясно, – ти невдоволено насуплюєш брови. – Але тебе не було два тижні. Що ти робив там два тижні?

Я мовчу. Про два тижні в полоні у Гурда я говорити не хочу. Наступного дня після повернення я надав Дамблдорові повний звіт про виконане доручення – а обговорювати те, що сталося, з тобою чи кимось ще… ні. Не маю ні бажання, ані сил.

– Тебе не було два тижні, Ремусе, – наполегливо повторюєш ти. – Ми гадали, що ти вже… – ти обриваєш сам себе коротким помахом руки, тоді продовжуєш. – Снейп казав, що то нічого, що директор поки не тривожиться, що ти міг затриматися… але, знаєш… останні кілька днів перед тим, як ти повернувся, вони тут усі стирчали ледь не цілодобово. Молі рюмсає, Тонкс рюмсає теж, Дикозор матюкається – я вже думав, я з ними з глузду з’їду, Люпине!

– Бідолаха, – невесело всміхаюсь я. – Мені правда шкода, Сіріусе. Я не міг повернутися раніше.

– Гаразд, я зрозумів, – похмуро закидаєш ти. – Чергове твоє «давай не будемо», на які ти такий щедрий зі мною.

Я знову знизую плечима. Нема чого заперечувати, бо ти правий – це воно і є. Ти ставиш свій келих на підлогу, схоплюєшся з крісла і відходиш до вікна.

– Що тепер робитимеш?

Твій голос звучить глухо. Я роблю вигляд, що не зрозумів питання.

– Те саме, що й досі. Гадаю, Дамблдор вже готує для мене якийсь новий сюрприз. Хіба мало в Британії вовкулачих зграй…

– Я не про те! – різко перебиваєш ти і заходишся нервово міряти кроками вітальню. Потім зупиняєшся в мене за спиною і уривчасто кажеш:

– Добре, я по-іншому спитаю. Ти тепер знову підеш, Реме?

«Реме». Я застигаю, наче безсловесна статуя – тільки руки дрібно тремтять. Твій важкий, незмигний погляд, що я його відчуваю потилицею, змушує мене схилити голову.

– Просто скажи, – м’яко просиш ти, обриваючи довгу паузу.

Просто… Якби це було так просто, Сіріусе!

Я повернувся сюди, бо гадав, що мені не вижити. Бо хотів померти біля тебе. Але я не знаю, чи хочу я жити біля тебе.

І я кажу, як є:

– Я ще не придумав, що тобі відповісти.

– Як ти все ускладнюєш, Реме! Завжди так незносно ускладнюєш, – обережні руки лягають мені на плечі; в голосі чути посмішку. Я закидаю голову і мимоволі посміхаюсь у відповідь.

– Я ускладнюю, Сіріусе? Взагалі-то я живу тут вже тиждень, а міг піти третього дня.

«От і все, Ремусе Люпин.

Ти давно вже знаєш відповідь. Ти знав її задовго до того, як почув запитання».