5

Вперше незнайома мені дівчина виглядала справді щасливою: з руки на руку їй перестрибувало пацюченя, а погляд був спрямований на ворона, що сидів високо на дереві. По її обличчю розтікалася м’яка, сонячна усмішка.

– Боляче ж! За що ти так зі мною? – від джерела розпачливих криків тікало кошеня, вигнувши дугою спину. А джерело трусило подряпану руку.

– Може ти б не стрибав перед ним, як скачеш на заліку з перетворень? Сідай, я тобі покажу, – після цих слів похлопав по шматку зеленої галявини біля мене, запрошуючи сісти. Вернер одразу примостився поряд. – А тепер не рухайся, тварина сама тебе вибере і прийде. Не треба нав’язуватися адже…

– То хто вона? – раптово перебив він мене і чекав доки я підніму на нього погляд. А я не наважувався. Я розумів, що маю збрехати. Але ніколи цього не робив. Він єдиний кому я міг усе розповісти. Крім нього жодна жива душа не знала, що відбувається у мене вдома. Завдяки ньому у мене з’явилися причини щоб якомога довше не з’являтися у тому будинку. Навіть коли батька не було у ньому, атмосфера, що він залишав по собі була гнітюча і важка. А коли він приходив додому нічого кращим не ставало, з’являлося лиш незручне мовчання.

З Вернером навіть мовчання наповнене тисячою слів, які прозвучали у наших розмовах( 800 з яких його). Саме він став для мене вітерцем, який розвіє туман навколо.

– Зустрів її вчора у діловому. Виявилось, що вона колись знала мою няню. Пам’ятаєш вона колись мені розповідала про обдаровану зі звичайної родини? Я думаю це вона, – навіть не задумувався над словами, що вилітали з мого рота. Тільки коли замовчав зміг підвести погляд. Всередині страх шпигав мене своїм лезом, намагався переконати, що зараз Вернер про все здогадається. Я ставав все меншим і меншим допоки він не дав свою відповідь:

– О, ну тоді зрозуміло чому вона так гарно впоралася з тренуванням! – він посміхався не так як Юстина, його посмішка була наче різкий промінь світла у темній кімнаті, неначе рятівний маяк у холодну ніч. – Дивися, дивися!  – напів шепотом, напів писком сповістив мене хлопець. До його ніг обережно, помалу підходило те саме кошеня, яке хвилину тому тікало. Коли воно підійшло впритул і почало уважно принюхуватись, здавалося, що Вернер узагалі не дихає.

Пересвідчившись, що коліна довірливого юнака безпечне місце, згусток шерсті примостився на них. Тільки через деякий час хлопець наважився простягнути до нього руку і доторкнутися. Киця зовсім не злякалась, навпаки вона була рада цьому доторку і ствердно відповіла мурчанням. Увесь цей час з його обличчя не сходила усмішка. Я посміхнувся до Вернера, похвалив його і відкинувся на спину.

Прямо над нашими головами розташовувалось величезне дерево. Під його кроною могло вміститися десяток людей. Такі дерева були по всьому парку, якщо його можна так назвати.

Зелений острівець спокою розташовувався біля окраїни міста і займав приблизно 60 квадратних метрів. Тому тут достатньо місця для спокійного життя тварин. Сюди не приходить багато людей, у них замало часу для відпочинку.

Це місце дивом не зачепили під час забудови міста, воно єдине, що нагадувало про ті часи коли, коли тут ще не було жодного будинку. Лише приблизно сто років назад на території Каерлії було тільки два населені пункти які могли претендувати на статус міста: Дгемж та Хезн.

За легендою, саме у Дгемжі вперше на землі з’явився вогонь, який подарували людям гори за кропітку працю і любов до богів. Гори вважали, що право володіти ним мають лиш дгемженці, бо інші люди не настільки віддані та віруючі, тому вони повинні охороняти вогонь. Настала холодна зима. У кожному домі світилося вогнище, його пильнували і берегли, завдяки цим вуглинкам люди мали шанс пережити цю зиму. У велику заметіль прийшов до них хлопець з іншого села: блідий, ледве переставляв ноги. Він прохав їх дати вогню для його співмешканців. Бо за цю зиму пів села вимерло від лютого холоду, Сонце не чує їх благань і не розтоплює кригу, вітер дмухає тільки сильніше, небо і далі засипає снігом. Місто відмовилося давати юнакові вогонь, бо якщо гори не надали його селу, значить вони не досягли рівню дгежменців.

Хуртовина біснувалася два дні і три ночі. Не описати щастя і вдячності міста за збережені життя після заметілі. Вирішили піти вони у те село і провести ритуал щоб в наступному житті селяни народилися у Дгемжі. Але коли вони туди потрапили, то не побачили повністю вимерле поселення, а палаюче вогнище коло якого сиділи ті, що вижили.

Дгемженці запитали, звідки вони взяли вогонь, а ті їм відповіли, що посеред ночі до них прийшла жінка з міста і дала їм жевріючу вуглинку. Мудрець з Дгемжу  сказав, що той хто відніс вогонь повинен покинути місто, бо інакше розгніваються на них гори і заберуть їх вогонь.

Вийшла з натовпу дівчина на ім’я Атихія і зізналася у цьому. Залишилася вона жити в цьому селі. Через десять років дітей її з’їли звірі в лісі – гнів землі. Через ще двадцять років нащадків її несправедливо осудили і стратили – гнів людей. Через тридцять років чоловік з її роду загинув у морі разом зі своїми друзями  – гнів моря. Через сорок років врожай села в якому жили її предки був випалений світилом – гнів сонця. А через п’ятдесят років місто в якому жили її нащадки був знищений вулканом – гнів гір.

Розселилися по всьому світу її діти, тому і трапляються усюди катастрофи і нещастя, а з жителями  Дгемжу не ставалося такого сотні років.

Але ж не міг весь світ жити без вогню і з’явився він усюди, та не з милості богів. Коли люди Дгемжу зрозуміли, що нащадки Атихії покарані, то дозволили мешканцям покидати місто.

Один купець на ім’я Герісен приїхав торгувати городиною у Хезн. Нічого не зміг продати він і зайшов у храм задобрити землю. На підлозі, біля приношень, сиділа жінка уся обвішана золотом і прикрасами. Довго дивися Герісен на неї і врешті вирішив запитати хто вона така.

Вона назвалася Феїртою, що може чути богів і їх настанови, в її руках таїлися таємниці зцілення від усіх хвороб і для кожного знайде особливий талісман на вдачу. Це все пояснювалось тим, що у ній живе маленька частинка від кожного бога і богині. Купець попросив у неї вдачі в торгівлі, дівчина відповіла на це подарунком золотого перстня і сказала зарити у садку чи городі, але в жодному разі його не викопувати.

Купець подякував їй і подався у Дгемж. Там він зробив усе як вона і сказала, і на наступний день побачив він чудо у своєму городі. Плоди дозріли за ніч, гарніших од них в житті не бачив. Кожен кущ розрісся так, що ступити було ніде, віття дерев аж гнулося від ваги результатів чарівного перстня. Зрадів купець і вирішив податися із цим у місто. Продав він чимало, усі хвалили його і покупців ставало все більше і більше, а рослини його все родили і родили. Продавав він і у Хезні, там знали його і вихваляли перед іншими. Кожен хотів скуштувати його смачних плодів. Давали люди за це чималі кошти.

Але приходило інше лихо до нього: з часом відносини між містами погіршувались, усі розуміли, що треба готуватися до війни. В один день на Дгемж напали. І грабували та вбивали кожного. У цьому жаху і хаосі, забувся купець, що казала йому Феїрта та викопав перстня, просив у нього удачі щоб пощадили його воїни і надів на палець. Коли ж дійшли витязі і до його дому молив Герісен їх пощадити його. І о диво! Декілька з вояк відступили від нього і пішли до іншого будинку. Зрадів чоловік, що живим залишиться, та той воїн, що не послухався його, спробував проткнути списом груди купця. Скрикнув він від жаху й відчаю, та один витязь кинувся на того, що зі списом і захистив Герісена, вбивши воїна.

Зрозумів чоловік силу перстня і віддав наказ вбити усіх непокірних. Почалася запекла битва між побратимами. Місто палало і ревіло ще два дні. З крові і попелу живими вийшли купець і його армія. Нарадуватись не міг він, не вірив своєму щастю. Відчув чоловік свою владу і підкорив собі те місто. Жив він у розкоші цілих два роки, було у нього усе чого він забажає, не знімав він ніколи чарівного перстню, був він для нього найдорожчим у цілому світі. Нікому не дозволяв торкатися його, просив і поховати разом з ним.

Та одного дня прийшла до нього Феїрта. Нічого не запідозрив правитель. Щиро рада була за його щастя обрана, та запитала, як з простого купця став він таким багатим. А той і розказав їй усе як було. Розгнівалася на нього Феїрта та сказала віддати їй перстень. Той, звичайно, запротестував та сказав забиратися з його міста. Вона послухалася його та пішла, сказавши, що боги покарають його.

На наступний день напало невідоме військо на Дгемж, послав правитель захищати його своїх підданих. Одразу перемогли його вони, бо складалося та армія лише зі ста чоловік. Та коли збиралися святкувати перемогу, піднялися небіжчики на ноги та знову кинулися у бій. Лиш не всі це були нещастя у бою. Кожен померлий з війська Герісенового знову знаходив сили у собі та бився за військо противника. Перебили усіх воїнів і встали вони на боці ворога. Не знав цар, що робити, а ставало військо усе ближче і ближче до палацу. Та прийшла до нього в голову ідея, котра могла врятувати його життя: поховати знову перстень під землею. Поспіхом закопав він прикрасу і побачив як військо завмерло. Повернувся до воїнів їх розум. Побачили вони себе мертвими і впали у відчай. Плакали і голосили вони, та прийшла до них Феїрта. Знали деякі за життя її і повірити кожному її слову про правителя лихого. Розгнівалися вони за забрані життя і побігли за володарем колишнім. Той тікав як міг та наздогнали його швидко і роздерли на шмаття.

Як не старалася Феїрта та не змогла повернути їх усіх до життя, плакала вона довго над втраченими долями, та вирішила покарати місто Дгемж і забрала у них вогонь і роздала усім на цій землі. Погодилися боги з її рішенням, і не карали нікого за володіння ним, окрім нащадків Атихії. Кажуть і досі жива Феїрта та роздає магічні предмети, та тільки за умови, що буде приставляти до кожного військо, як нагадування про корисливого правителя.

*        *        *

«Власе, Власе!» – знову і знову вигукував чийсь голос удалині темної завіси. Неможливо було визначити місцезнаходження джерела звуку, тут не було напрямку і відстані. Куди ж мені іти?

– Власе! Чому ти з ним?! – до мене звертається батько. Його обличчя повне зневаги і відрази, ще більшої ніж зазвичай. Загадковим «ним» виявляється Фелікс, що стоїть коло мене. Батько хапає мене за руку і намагається повести за собою, та я не можу рухатися. – Власе! – наостанок кричить він та йде. Німий крик охоплює мене і тепер уже я намагаюся дотягнутися до нього, та його постать розтанула у вугільному тумані. З-за моєї спини виходить Фелікс, нічого не кажучи, іде у іншому напрямку. І до нього не дотягується моя рука. Відчуваю, як гарячими потоками котяться сльози по моїх щоках та немає їм кінця-краю.

– Власе! – знову хтось вигукує моє ім’я. Я намагаюся у імлі дотягнутися хоч до когось. Темрява лякає, але самотність наганяє ще більшого жаху і роздмухує холод. Сльози і крик усе ще душать мене, а ноги так і не рухаються. Таке відчуття, неначе знаходжусь у товстому коконі і ніяк не можу розірвати його, неначе у мій рот напхали вати, а очі зав’язали.

Раптом, після ще одного відчайдушного помаху рукою, виринаю у реальність і б’ю по обличчю одразу двох: Юстину і Вернера. Хлопець одразу відскочив від мене і схопився за те місце, куди прийшовся удар. А дівчина майже ніяк не відреагувала: тільки трохи розвернулась за напрямком удару. Рвучко сівши, вхопив їх обох за руки. Після цієї дії моє дихання почало вирівнюватись, але враження від сну нікуди не ділось. З усіх сил я стримував сльози і стискав їх руки усе сильніше.

– Знову кошмари? – підповз ближче до мене Вернер, який досі тримався за уражене місце. А я не міг нічого відповісти і лише кивнув. Тепер Юстина сіла ближче до мене і побачивши мій і досі розсіяний погляд запитала:

– Можна я спробую допомогти? Мені треба щоб ти зараз не думав про те, що я робитиму.

Я навіть, не думаючи, погодився. Вона почала натискати на різні точки мого тіла і іноді щось мимрила собі під носа. Буквально через декілька секунд я знову зміг ясно мислити, хоча зазвичай мені потрібно було 15 – 20 хвилин на відновлення після кошмарів. Не передати мого здивування, а особливо здивування Вернера. Особливо промовисто говорило його обличчя: високо злетівші брови, одна вища за іншу; максимально близькі за формою до кола очі; перекошений рот. Я не зміг стримати сміху: таке відбувалося кожен раз як він корчив якусь гримасу. Його обличчя і рухи завжди, навіть попри захмарну балакучість, казали більше ніж слова. Він міг зі спокійним обличчям запевняти мене, що нічого такого на заняттях не сталось, і я майже вірив, але віддзеркалення в його очах незручної і дурної сцени або розсіяна та, чого брехати, смішна поведінка, знімала завісу таємничості. За цим завжди було потішно спостерігати. Іноді мені здається, що він просто не може бути настільки прозорим і невправним, що це все тільки вистава задля мене. Ні. Занадто багато дій задля одного мене.