3

– Лі Хеджин, – покликав директор.

– Так, – м’яко відповіла я.

– Кім Техьон.

– Що? – відмовив той.

Директор зітхнув і сказав нам присісти.

– Чи можу я дізнатися, що відбувається? – запитав чоловік.

Техьон вказав на мене, а я, в свою чергу, на нього.

– Він поклав фальшиву ящірку мені у сумку, – сказала я.

– Вона кинула цю штуку в мене.

– Ти почав це перший. Хто сказав тобі покласти її мені в сумку?

– Замовкни, це ти винна, ти мене не послухалася!

Ми вчепилися один одному в горло, я піднялася і накричала на нього, він зробив те ж саме.

– Народ, стоп! – голосно видала пані Гіл. Але ми зовсім не чули її, адже були зайняті сваркою.

– Ти думаєш, що я дозволятиму тобі у мене списувати…

Мої слова обірвалися, бо той закрив рот своєю долонею. Потім він глянув на міс Гіл, котра, насупивши брови, дивилася на нас.

– У вас, друзі, зовсім немає поваги?! – нарешті вона заговорила. – Помиєте шкільні туалети після уроків. Не виходьте звідти, допоки не закінчите роботу! Ви мене зрозуміли?!

– Але міс Гіл…

– Ніяких «але»! Ідіть зараз же! – закричала вона.

Техьон відчинив двері. Він вийшов з кабінету і грубо грюкнув за собою дверима.

Я ніяково обернулася та кинула погляд на міс Гіл та директора.

– Вибачте, – ввічливо промовила я і повільно покрокувала геть. Краєм ока я помітила, як міс Гіл і директор хитають головами.

Я вийшла з кабінету і побігла за Техьоном.

– Агов! – видала я, на що той обернувся.

– Що?

– Ти… – задихалася я, – Ти справді…

– Та ти взагалі не витривала, – мовив він.

– Ей! Ти! Я маю йти і мити зараз унітази через тебе! Знаєш, як це огидно?! Жах! – скиглила я, ніби ось–ось могла пустити сльозу.

– Ха, слабачка, – він злегка посміхнувся і обернувся, щоб піти до класу. – Мені байдуже, – кинув той, повернувшись до мене спиною.

Я округлила свої очі й нахмурилася.

Потім я зрозуміла, що його хода дуже повільна.

– Чому ти так ідеш? Моя бабуся і то швидше за тебе може ходити.

– Твоя бабуся померла?

– Ні, це не так! – вдарила його по руці. – Моя бабуся все ще живе в своєму рідному місті. Я планую навідати її коли–небудь.

Він підло посміхнувся.

– Як скажеш. – він продовжив, – Я не збираюся іти швидше. Це урок природознавства і я взагалі до нього не готувався, не проводив цих досліджень. Пані Джин бісить, вона читатиме мені нотації, що не можна одночасно проводити дослідження і займатися ще чимось. Тому я краще прогуляю цей урок.

– Нам потрібно зробити якесь дослідження? Яке? – я запитала.

– Ого, то ти гірша за мене.

Оскільки я не виконала ніякої роботи з дослідженням, бо просто напросто не знала, що нам необхідно було щось таке зробити, я вирішила також пропустити цей урок та прогулятися по школі. Чесно кажучи, я сама не знаю, чому вирішила приєднатися до нього.

Ми спустилися до арт–класу. Було ніяково, бо там абсолютного нікого не було – тишина. Та й ми взагалі не розмовляли. Потім біля цього класу ми побачили піаніно.

Я підбігла та зайняла місце за ним.

– Ти вмієш на ньому грати? – він підняв брову та підійшов ближче.

– Ага, – сказала я і поклала пальці на клавіші.

Я зіграла п’єсу, яку ще раніше вивчила. Заплющивши очі, я плавно вимальовувала малюнки пальцями, що бігали по клавішах. Хоч я й не бачила, але чітко відчувала, які ноти необхідно видати.

Можу сказати, що він був дійсно вражений цим – його обличчя просто застигло, а рот був відкритим.

– Підійми свою щелепу, а то муха залетить, – сказала я, після того як закінчила гру.

Я зловила його погляд на собі. Він відвернув очі і став знову таким, яким був і раніше.

– Ходімо, – мовив він.

– Куди? – запитала я і опустила кришку піаніно. Підвелася, аби прослідувати за ним.

Він не говорив і мені стало цікаво, куди ж Техьон прямує.

Ми підійшли до комірчини, подалі від класів. Вона була на третьому поверсі, де рідко коли можна було зустріти людей.

– Ось, – сказав він, – Це моя таємна схованка.

– О…Гаразд… – незграбно промовила я і зайшла всередину. Комірчина була заповнена коробками та якимось мотлохом. Тут валялися порожні пляшки та кілька цигарок. Розкидані кругом папери, вандалізм на стінах – я спершу подумала, що це все він зробив. Це наче сміттєвий бак. Але було досить тепло, ідеальне місце, аби погрітися в холодну пору року.

– Коли я вперше прийшов в цю школу, у мене нікого не було, – раптово почав він, – Я знайшов це приміщення і щодня під час перерви приходив сюди. Аж допоки я не познайомився з Чіміном та Чонгуком. Зараз вони іноді приходять сюди покурити.

– Ти куриш? – здивувалася я.

Він усміхнувся, дістав з кишені цигарку та підніс її до рота. Уже збирався запалити її, коли я вдарила його рукою і сигарета, і запальничка впали на підлогу.

– Не зараз, я терпіти не можу запаху диму, – сказала я, схрестивши руки. – То навіщо ти мені усе це розповів?

– Не знаю, просто так захотілося, – відповів він.

Техьон раптом підступив до мене та прошепотів на вухо своїм глибоким голосом:

– Тільки це між нами. Нікому не розказуй.

Він простягнув свою руку, аби дати клятву на мізинці.

Я почувалася досить дивно. Ми завжди сварилися, але в цей момент, гадаю, він наче був сам не свій. Я підняла руку та зчепила свій палець з його. Мимоволі посміхнулася, він зробив те саме. Мабуть, я це вперше побачила.

Я маю на увазі, що він завжди сміється, а точніше – насміхається. Цього ж разу я побачила його з дещо іншої сторони. Він посміхався і виглядав таким чистим, невинним, наче маленький хлопчик.

– Ти можеш приходити сюди, коли захочеш, і робити тут все, що заманеться, – сказав він і мені здалося, наче це не той Техьон, якого я знаю.

Пролунав шкільний дзвінок і ми обоє покинули комірчину.

Ми крокували, а я не могла перестати думати про те, що щойно трапилося. Аж раптом він зупинився і повернувся до мене.

– Що? – питально глянула я.

– Що? Хочеш подивитися, що я роблю в туалеті? – запитав той. Оглянувшись, я зрозуміла, що ми проходили біля чоловічого туалету.

Я швиденько розвернулася і стрімголов покрокувала назад до класу.

Чорт, як соромно.