1

Біжу лісом. Навколо темно, хоч око виколи. За мною женеться щось страшне, чого не повинно існувати у природі. Це – Чудовисько з великими очима та непропорційним тілом. На Його лапах сохне чиясь кров. Вона скрапує з пальців на землю з глухим стуком. Та він віддається у моїй голові. Кап. Кап. Кап.

Тікаючи від цього Чудовиська, я не помічаю великої гілки, об яку спотикаюся. Падаю навколішки й бачу трупи п’ятьох дітей. Їхні скляні очі обернені просто на мене і здається, що смерть свою вони зустріли з осудом, який закарбувався на віки. Ні, ні, ні. Цього не може бути. Підповзаю до цих дітей, щоб доторкнутися їхніх холодних тіл, але це не може бути правдою. Вони не мертві! Ззаду щось хапає мене за волосся і тягне назад. Намагаюся всіма силами вирватися з цієї сталевої хватки.

– Таню! – каже Чудовисько прямо на вухо. Від цього голосу починаю тремтіти та з подвоєною силою вириватися. Чудовисько приставляє до мого горла ніж для м’яса…

Різко розплющую очі й сідаю в ліжку. Чоловік поруч щось бурмоче і перевертається на інший бік, вкрившись ковдрою аж до голови. Тремтячими руками витираю піт з обличчя і встаю з ліжка. Підлога приємно холодить босі ноги. Доходжу до кухні, наливаю у склянку холодної води й кілька секунд стою так, впершись головою об дверцята шафки.

– Це був лише сон. – шепочу сама до себе. Та чомусь на підсвідомому рівні я не надто у цьому впевнена.

– Мамо, все добре? – у кухню заходить сонна Валерія. Вона вмикає світло, від якого я замружую очі та набирає води у свою чашку.

– Так. Так, все добре. Я теж вставала попити. На добраніч, зайчику. – цілую її в маківку і йду назад. Цієї ночі кошмари більше не повернуться.

Зранку у квартирі розпочинається звичний гармидер. Чоловік із донькою у прискореному режимі збираються на роботу і в дитячий садок, що супроводжується метушнею та галасом:

– Мамо, мені можна сьогодні взяти..?

– Таню, ти не бачила мій..?

І так щоранку, поки я нарешті не випхаю їх і зачиню за ними двері. Тільки тоді зможу нормально працювати. Точніше, намагатися створити те, що не лякатиме людей. Однак цього ранку після прощання чоловік обертається до мене:

– І не забудь, що у тебе сьогодні сеанс у психолога.

Наче воно мені треба. Але він його оплатив наперед, тож краще мені туди піти, щоб потім у нас не сталось чергової сварки щодо викинутих на вітер грошей. Зітхаю і плентаюсь робити каву. Поки вода нагрівається, встигаю витягнути мольберт, покласти на нього ще білісіньке полотно і приготувати фарби. У голові майорять різні образи, але тільки один із них найчіткіший – Чудовисько. Тягнуся рукою до фарб темних кольорів, та вчасно себе зупиняю. Виставка запланована на кінець грудня, а в мене досі практично немає нових робіт. Останнім часом всі мої ескізи виходять темними та похмурими, до пари тематичній атмосфері Гелловіну. Зовсім не в дусі Різдва.

Годинник на руці показує, що вже час збиратися на сеанс. Полотно так і залишається недоторканним. Похапцем збираюся, прокручуючи в голові можливі запитання психолога та мої відповіді. У мене все гаразд. Ці кошмари аж ніяк не пов’язані з моїм минулим. Я вже давно переросла свої дитячі страхи.

На паркінгу зустрічаю свою сусідку, яка повертається додому після ранкових закупів з повними пакунками харчів. Мене вона не помічає, та і я не горю бажанням з нею ставати до розмови. Сідаю в машину і задаю навігатору адресу, що мені її залишив чоловік разом із годиною, на яку я записана.

Добиратися доводиться в інший кінець міста вуличками, щоб оминути затори у центрі. Кабінет психолога розташовується на другому поверсі невеликої будівлі у тихому спальному районі. Всередині мене зустрічає секретарка і ввічливо питає, чи я записана. Відповідаю ствердним кивком голови. Тоді вона вказує мені на невеликий диван і повідомляє, що лікарка зараз мене прийме.

Через декілька хвилин з кабінету виходить огрядний чоловік і за його спиною бачу худу, тендітну жінку не набагато старшу за мене. Вона широко мені посміхається і запрошує всередину. Її кабінет оформлений у світлих тонах з мінімалістичним робочим столом, невеликим сірим диванчиком, над яким розташовується полиця з фотографіями та нідерландським мохом, біля диванчика знаходиться невелика шафка, в якій, напевно, зберігаються особові справи її пацієнтів. Психологиня жестом вказує мені сідати на диванчик, а сама влаштовується за робочим столом. Мою увагу привертає спатіфілум. Минулого року ми такий самий дарували моїй мамі на Різдво. Вона обожнює кімнатні рослини і її квартира потроху перетворюється на справжнісіньку оранжерею. Валерії там дуже подобається.

– Бачу, Вас цікавлять рослини, – від голосу психологині я здригаюсь.

– Не дуже. – стенаю плечима. – Але я художниця, а денне світло так гарно падає на листя.

– Сідайте, будь ласка. Мене звуть Олена Володимирівна, але звіть мене просто Олена. Я можу до Вас звертатися лишень на ім’я, Тетяно?

– Звісно, – знову байдуже стенаю плечима. – Чому я тут?

– О, – Олена розгублюється. – Хіба Ваш чоловік Вам нічого не казав? Ми тут, щоб обговорити Ваші кошмари. Він дуже сильно схвильований.

– Обговорювати немає чого. Всім людям сняться погані сни, а тепер вибачте. Хочу повернутися додому, поки перед очима стоїть ескіз майбутньої картини, – підводжусь з диванчика.

– Взагалі-то, – психологиня зупиняє мене і швидко підходить до шафки. Вона дістає одну із тек і швиденько повертається назад за стіл. – Ваш чоловік також приносив світлини Ваших робіт. Річ у тому, що вони його лякають і він не впевнений, що це ніяк не пов’язано з Вашими кошмарами. Наприклад, ось цей малюнок, – вона дістає з теки аркуш паперу і простягає його мені. – Що він означає для Вас?

Беру в руки листок і уважно його вивчаю. На ньому зображені два сходові марші й сходовий майданчик між ними. Заплющую очі. Ми біжимо вниз сходами, а над нашими головами свистять кулі. Хитаю головою і марево зникає.

– Звичайні собі сходи. Що в цьому такого?

– Вам не здається, що вони навіюють атмосферу безвиході? – від Олени не приховується мій стан.

– Це сходи.

– Гаразд, як щодо цього малюнку? – вона дає мені аркуш, на якому зображене запрошення на свято “Костюм року”. Люди кричать і панікують. 

– Подумала, що це буде цікаво поціновувачам мистецтва. Виводити літери пензликом не дуже-то й легко. Особливо дрібний шрифт.

– Ви стверджуєте, що ці малюнки нічого не означають і Ваш чоловік тільки даремно хвилюється? – психологиня пильно дивиться на мене.

– Вони можуть означати лише те, що намальовані спеціально до Гелловіну. Ви навіть не уявляєте, скільки людей заходять до галереї, аби поглянути на такі картини й поринути в цю атмосферу. Це все? – повертаю їй аркуші на стіл.

– Поговорімо про Вашу родину. У багатьох випадках саме домашнє насильство стає причиною нічних кошмарів.

– Сім’я як сім’я. Мама, звісно, колись любила випивати після смерті батька, але взяла себе в руки й тепер живе щасливо. На пенсії. Перетворює свою квартиру в оранжерею. Сестра померла двадцять років тому…

– Ваша сестра померла? – цікавиться Олена.

– Її вбили.

– І як Ви це сприйняли?

– Спочатку, звісно, горювала, але потім зуміла відпустити. Зрештою, поліція упіймала її вбивць і тепер вони сидять у в’язниці. Та й двадцять років пройшло, як-не-як.

– Чи стикалися Ви з булінгом у школі?

– Ні.

– А в коледжі?

– Я… – давно забуті спогади знову намагаються проникнути у мою голову. – У коледжі мені вчилося легко. У мене були друзі, нормальні викладачі. Я отримала диплом і на цьому все. – ні, це далеко не все.

– Ви пішли навчатися в університет?

– Ні. Зрозуміла, що юридична освіта мені здавалася привабливою лише в школі. Закінчивши коледж, я повністю присвятила себе малюванню й ось тепер я тут. У мене є власна картинна галерея і я живу у центрі міста з чудовим чоловіком та донькою.

– Розкажіть про Ваших друзів. Тих, що з коледжу, – Олена дивиться на годинник. Час нашого сеансу невпинно спливає.

– Ми дружили чотири роки. Потім всі пороз’їжджалися, хто куди. Ми вже років двадцять зв’язок не підтримуємо, тож зараз я не можу говорити про них, як про друзів. Скоріше, знайомі. Товариші по нещастю. – даремно я це бовкнула.

– Товариші по нещастю? – пожвавлюється Олена.

– Слухайте, це Вам не школа. Ви ж бо навчалися в якомусь вищому закладі. Після перших двох тижнів вересня потяг до нових знань зникає і подальше навчання перетворюється для студентів на каторгу з єдиними світлими подіями: зимовими та літніми канікулами. Тому, так, товариші по нещастю. – видихаю.

– Зрозуміла. Що ж, на сьогодні наш сеанс закінчений, але я б воліла, щоб Ви записалися до мене ще. Мені здається, Ви не до кінця відверті зі мною й у Вашому житті таки була подія, яка Вас травмувала і є причиною кошмарів. Я бачу, що саме вона є Вашим тригером і нам необхідно пропрацювати це, щоб кошмари більше Вас не турбували.

– Я обдумаю Вашу пропозицію. – хапаю сумку і вистрибую з кабінету. Навіть не зупиняюся, щоб записатися у секретарки на наступний раз. Буркаю їй щось, на кшталт, до побачення і виходжу на вулицю. Осіннє повітря освіжає думки в моїй голові. Поки йду до машини, маю час обдумати слова психологині. Та ця подія, яка травмувала мене, вислизає від мене. Якщо чесно, я не можу згадати навіть імен тих друзів з коледжу, що вже говорити про більш ранні події.

Додому приїжджаю пізно, бо дорогою ще й забираю Валерію з дитячого садка. Надсилаю повідомлення про це чоловіку. Вона весело щебече, як пройшов її день, а я уважно удаю, що слухаю її, а не літаю деінде. Заїжджаємо ще в супермаркет і додому повертаємося з торбами, напханими всякою всячиною.

Вмикаю телевізор на кухні й стаю біля газової плити, вперши руки в боки. Переді мною наразі стоїть непосильне завдання: приготувати вечерю, щоб задовольнити потреби всіх. З роздумів мене висмикує голос дикторки:

– Сьогодні ввечері, двадцять третього листопада, стало відомо про масове самогубство серед студентів… – різко обертаюсь до екрана. Мені не потрібно чути назву навчального закладу чи місто, в якому все це відбулось. Звідкілясь я це знаю. – За попередніми даними, вісімнадцять студентів одночасно прийняли коктейль, що містив ціанід та, поки що невідомі, седативні препарати й транквілізатори. Тіла знайшли їхні однокурсники, коли повернулися після змагання з волейболу між командами двох коледжів нашого міста.

Сідаю на стілець. Рівно двадцять два роки потому все повторюється. Бляха! Цього разу спогади накочують на мене лавиною і я забуваю за вечерю, доньку та чоловіка. Мені потрібно повернутися туди. Просто, бляха, необхідно. Зриваюсь на рівні та біжу в кімнату. Дістаю з шафи спортивну сумку і починаю скидати туди всі речі, що потрапляють мені під руку.

– Мамусю, що ти робиш? – у дверях кімнати показується Валерія. – Я хочу їсти.

– Мамусі потрібно на певний час поїхати. Я приготую вечерю. Тільки пізніше. – вона ще трохи стоїть у дверях, а потім знову повертається у свою кімнату. Сідаю на ліжко і закриваю обличчя руками. Нащо мені зараз туди повертатися? Нащо знову переживати весь той кошмар? Зрештою, ми нікому нічого не обіцяли. Не давали жодних присяг повернутися. Та з іншого боку, не хочу, щоб ще якихось дітей спіткала моя доля. Совість мені не дозволить цього.

Зібравши речі, йду на кухню і просто ставлю на плиту воду на пельмені. Звісно, мій чоловік вертітиме носом, але у мене просто немає часу на готування чогось іншого. Якщо я виїду після вечері, то вранці прибуду додому. Якраз вчасно.

– Де мої улюблені дівчатка? – у квартиру заходить чоловік. Валерія вибігає йому назустріч і він разом із нею на руках заходить на кухню. – Як пройшов твій день? – дяка вищим силам, йому вистачає клепки не скаржитися на пельмені.

– Чудово. Була у психологині. І знаєш, що вирішила? Поїхати трохи провідати маму. Ви тут впораєтеся без мене декілька тижнів? – перспектива залишитися з донькою, готувати їсти та прати речі його не дуже тішить. Бачу це в очах, але він досить швидко знову бере себе в руки.

– Ми не проти також поїхати. Впевнений, Валерія дуже сумує за бабусею. Чи не так?

– Так. Дуже. – вона починає активно кивати.

– Вибачте, але мені потрібно поїхати туди самій. Потрібно розібратися в усьому, щоб позбутися кошмарів. А тепер їсти.

Вечеря проходить в напруженій тиші. Він не хоче мене відпускати кудись саму. Тільки тепер починаю помічати, що я для нього улюблена дружина тільки тоді, коли всі хатні клопоти беру на себе і не чіпаю його після важкого робочого дня. У той час, коли йому доводиться залишитися з Валерією хоча б на кілька годин, він починає бурмотіти та шукати різних способів уникнути відповідальності, яка звалюється на нього. Цього разу мені потрібно поїхати без них на декілька тижнів. Страшно навіть уявити, у що перетвориться квартира за час моєї відсутності, але немає іншого шляху. Серце і розум вперто наполягають, що я повинна повернутися.

Тож сідаю в машину і відправляюся у далечінь. Туди, звідки все почалось. Туди, де все й закінчиться. Цього разу остаточно.